Спочатку не було ніякого «Зрадника». У 2012 році пітчинг Держкіно пройшов проект «Окупація» з бюджетом 24,12 млн грн (50% – державне фінансування). Стрічка мала розповідати про холодноярських повстанців у 1920 році. За шість років біля керма проекту встигли побувати чотири режисери (Анна Гресь, Леся Калинська, Валеріу Жерегі і, нарешті, Марк Хаммонд), змінилося п’ять варіантів назви, та й сама концепція трансформувалася до невпізнанності.
«Я вже й не вірив, що цей фільм дійде до прем’єри», – зізнався перед показом голова Держагентства України з питань кіно Пилип Іллєнко. – Він створювався в складний період нашої історії, зйомки випали на зиму 2014 року, потім почалася війна, і вони були припинені». Іллєнко додає, що під час затвердження фінансування курс долара становив 8 грн, а завершувалися зйомки вже з курсом 28 грн. «Це справжня відданість українському кіно», – каже він про продюсерів фільму.
І справді: вийди фільм якісним, епопею з перетвореннями проекту і мігруючими режисерами можна було б навіть міфологізувати: мовляв, всупереч усім бідам настільки важливе художнє висловлювання все ж побачило світ – нехай і не в тій формі, в якій було задумане. Тим більше, на знімальному майданчику зібралася по-справжньому інтернаціональна команда: американський режисер, литовський оператор, грузинський сценарист (Заза Буадзе).
Але щось пішло не так. Як відомо, та сама форма оповіді змінилася зі звільненням молдавського режисера, якого продюсери замінили на американця Марка Хаммонда. Йому дістався сценарій вже не про Українську революцію 1917-1922 років, а про цензуру в СРСР 70-х. У фільмі норовливий режисер Бойко створює стрічку про події в Холодному Яру, яка викликає гнів у кураторів із КДБ, і фільм віддають на перемонтаж молодій комсомолці з ВДІКу. Кадри, зняті Валеріу Жерегі, якраз і стали тим самим чорно-білим фільмом у фільмі. (Від ролі Даші Астаф’євої – якщо для когось саме вона є приводом йти на прем’єру – залишилося приблизно п’ять секунд.)
Коли на допрем’єрному показі завершилося знайомство зі знімальною групою і нарешті пішли початкові титри «Зрадника», з’ясувалося, що у відео немає звуку. «Для справжнього кіно звук не потрібен», – пожартував Пилип Іллєнко. «Та й картинка», – тихо додав хтось, коли зображення теж стало заїдати. Коли проблему булао вирішено і фільм пустили заново, полегшення це не принесло. Композитор Патрік Кеннел – ще один предмет гордості продюсерів – для чогось озвучив фільм у дусі вестернів: зі слайд-гітарами і «квакушками». Драматичні кадри, коли КГБшник з типажем КВНщика (Станіслав Шокін) влаштовує обшук у квартирі головного героя-режисера, набувають якогось зовсім стороннього комічного відтінку.
«”На відміну від Заходу, українські працівники кіно менш розбещені”, – каже режисер Марк Хаммонд. Але поки українська кінематографія не стане вимогливішою, нерозбещеними передусім залишаться глядачі»
До речі про «Смерть Сократа»: у будь-якої людини, що подивилися за своє життя більше десятка фільмів, коли вона побачить цю репродукцію, з’являться нехороший сумнів, підказаний афоризмом Чехова про рушницю на сцені. Навіть два: або за цією картиною, в дусі гангстерських фільмів, зберігається щось цінне – нехай і не щоденник режисера, який, на думку КГБшників, доводить його приналежність до «ЦРУ і Моссаду». Або – чого вже розмінюватися на дрібниці – Бойко зірве картину, як постер з Ритою Гейворт, і вирветься з «совка» в своє персональне Зіхуантанехо. І найсумніше те, що в певному сенсі творці фільму реалізували обидва ці найгірші варіанти.
Зрозуміло, чому кольорова сюжетна лінія так хаотично перебивається вставками з чорно-білого «Яра»: вони повинні були стати коментарем до подій, що підкреслюють, які дріб’язкові та боягузливі в реальному житті ті, хто грав бравих повстанців, – або навпаки, як вони по-своєму сповнені гідності. Але вистрілює така концепція лише одного разу – з героєм Михайла Грицкана, якому співробітник КДБ влаштовує очну ставку з іншими акторами. Актор незворушно розповідає кураторові, що хотів своєю роллю продемонструвати «гримасу націоналізму» – і нам показують сцену, в якій його персонажа розпинають в імпровізованій революційній катівні. Решта вставок здаються випадковими: чи то відзнятого матеріалу «Окупації» не вистачило, щоб повноцінно супроводити основну лінію «Зрадника», чи то це взагалі непосильне для масового українського кіно завдання – додавання метакоментаря до розповіді.
Але, критикуючи «Зрадника», глядач ризикує бути звинуваченим у тому, що він – саме з тих людей, завдяки яким утискається мистецтво і розпускає свої щупальця цензура. Однак до «Зрадника» як маніфесту запитань немає, претензії є лише до його неоднорідної драматичної форми. У американського письменника Рея Рассела є оповідання «Монтаж» – у цілому сюжетно схожий зі «Зрадником». Його герой, comrade Gorodin, знімає фільм про революцію (правда, французькій), у якому партійні критики вловлюють шкідливі обертони. Замість того, щоб зам’яти справу, режисер перемонтовує фільм так, що він стає відвертим викриттям радянської влади. Ця оповідання вийшло в «Плейбої» в 1958 році. І дуже сумно, що через 60 років в Україні не знайшлося менш ходульних прийомів, ніж у кумедній агітці часів Холодної війни, щоб показати, як окрема людина вивільняє правду своєї родини і своєї країни з лещат бездушної, ідеологічно правильної «правди».
«Одним із найбільших відкриттів для мене було те, як багато в Україні талановитих працівників кінематографа – і, на відміну від Заходу, тут вони менш розбещені», – каже режисер Марк Хаммонд. Сумнівний комплімент: поки український кінематограф не стане більш вимогливим – до себе і до запрошених авторів, – нерозбещеними передусім залишаться глядачі.
