Гарна новина: на підході нове українське кіно. «Інфоголік» називається. Це творіння хлопців з «НЛО TV» спільно з Idea Production, студією «Мамахохотала» і «Кінокомпанією ММД». Навіть не знаю, з чого почати: з того, що одним з акторів фільму був Павло Зібров або що однією з актрис була верблюдиця (жива, а ніяка не мальована)?
Але якщо коротко, то «Інфоголік» – це українська комедія, де розповідається про хлопця на ім’я Максим, який буквально «не відлипає» від екрану свого смартфона. Залежність набирає серйозних обертів, і всі новини, які читає Максим в мережі, починають відбуватися в його житті. Як він з цим справляється і чим все закінчується, покажуть в кінотеатрі на початку березня.
Ми з Мусею вирішили, що пора вже прибрати свій ніс від монітора комп’ютера і екрану смартфона і поговорити з режисерами фільму – Валентином Шпаковим і Владиславом Климчуком. Повірите чи ні, але у нас вийшло деякий час спілкуватися з живими людьми, а не з їх акаунтами в соціальних мережах.
– Так, це дебют для всіх, – розповідає Влад Климчук. – У кожного були свої завдання. Ось я, наприклад, знімав кіно для того, щоб рости. Та ми разом все робили для цього. Раніше ми знімали серіал «Як гартувався стайл» для «НЛО TV». Потім захотілося зняти повну історію, яку можна донести глядачеві за 1,5-2 години в кінотеатрі. В принципі, потрібно знімати кіно, щоб розвивати будь-який жанр ігрових і документальних фільмів, тому що серіали в Україні досить розвинені, їх багато, а кінострічок практично немає. Безліч продакшенів раніше співпрацювали з Росією, зараз все припинилося, і настав той момент на телебаченні, коли треба робити кіно власного виробництва. Тому ми хотіли переконатися на власному досвіді, як це – зняти повнометражний фільм від написання сценарію і до прокату.
– Зараз прийшов час піднімати український кінематограф, незважаючи на складності, – додає Валентин.
«З власної кишені ми теж платили, але це не ті суми, коли треба продавати квартири і машини»
– Один з найголовніших питань знімальних команд – це бюджет. Звідки його брати і як уникнути заморозки проекту?
– Ми витратили близько 100 000 доларів з хвостиком, але цей хвостик ще збирали по шматочках, – відповідає Валентин. – Так, проекти заморожуються. Така практика спостерігається, що будь-які добрі починання у нас дуже часто переростають в якесь відмивання грошей. Тому, коли ми обговорювали це кіно, робили все в рамках запланованого бюджету. І, природно, це перший досвід, де ми щось недогледіли, упустили, десь більше витратили, ніж потрібно, тому вийшли трохи за рамки. Але так як за нами стоїть дуже потужна організація, вдалося закрити ті «дірки», які з’явилися, і не треба було платити з власної кишені. Хоча ні, і з власного платили, але це не ті суми, коли треба продавати квартири, машини, шукати нових спонсорів.
І ще, до речі, деякі вкладають мільйони у фільм і ще кілька мільйонів в його промо. Для того щоб він окупився, його треба подати. У нашому ж випадку цим займається ціла телегрупа – «Медіа Група Україна», яка своїми ресурсами (телеканалами, виданнями, піар-службами) всю цю справу розкручує.
– Допомагало те, що ми комунікабельні люди, у нас багато друзів, – зізнався Влад. – Ми безкоштовно отримували круті локації, домовлялися з акторами, коли не було можливості оплатити переробки. Одна з головних локацій – офіс – дісталася нам на дружніх умовах. Та й взагалі практично всі масштабні локації давали нам по дружбі. І всі вони збігалися з тим, що було в сценарії. Тобто ми не просто виходили з ситуації, а дійсно знімали на «живих», ігрових локаціях.
«Це не голлівудський блокбастер, а європейське атмосферне кіно»
– У нас такий сценарій, на реалізацію якого не потрібно дуже багато грошей, – продовжує Владислав. – Є ще така логіка: щоб окупитися в українському прокаті, треба зняти кіно до 200 000 доларів, інакше його вже не окупити. У нас немає світового прокату, є тільки локальний глядач. Але в Україні немає такої кількості кінотеатрів і глядачів, готових піти на українське кіно. Тому, коли наш сценарій був написаний і «окошторений», то всі розуміли, що це не голлівудський блокбастер, а європейське атмосферне кіно, в яке ми постаралися максимально вкласти і фантазію сценаристів, і максимально якісну реалізацію, яку дозволяє даний бюджет. Тобто це не бойовик, який можна знімати з купою графіки, а комедія, яка відбувається з нами в житті: вона жива, тому не потребує величезного бюджету.
– Для мене було складно переварити весь кінопроцес, – розповідає Валентин. – Я припустився великої помилки. Весь звук писали на майданчику, а пізніше стало зрозуміло, що важлива частина – це той звук, який робиться саме після зйомок (тонування). Це той момент, який я внутрішньо не закладав в дистанцію. Для мене була дистанція – «встигнути все відзняти». Тут же, коли ми все зробили, виявилося, що це ще не кінець.
– Для мене найскладнішим моментом стало те, що ми все затвердили навесні за фактом, а зйомки були вже влітку, – доповнює Влад. – Тобто був дуже короткий підготовчий період. Всі відділи працювали по максимуму і максимально круто впоралися з завданнями. Стислі терміни згуртували команду, слабакам там не було місця. В принципі, всі проблеми, з якими ми стикаємося, сприймаються як завдання, які потрібно вирішити. Долаючи, ти вчишся і здобуваєш досвід. Не було чогось, чого ми боялися. Але щодо тонування… У нас були два актори африканського походження, і домогтися від них правильної вимови російською мовою, потім зробити дубляж – завдання із «зірочкою». Адже ти не можеш вимагати від них неможливого. Загалом, було складно. А знаєш, з ким було легко? Як не дивно, з верблюдицею.
«Коли нашу верблюдицю привезли на знімальний майданчик, вона була в дикому шоці»
– Хвала Instagram, хвала Facebook! – вигукує Валентин. – Ми довго не могли знайти цю тварину. Я вже зневірився і за кілька днів до зйомок просто виклав морду верблюда в Instagram, підписавши: «Знайдіть верблюда». І його знайшли! Насправді тварини у нас живуть не в цирках, а під Києвом, звідти їх і привозять на виступ. Тому, коли нашу верблюдицю привезли на знімальний майданчик, вона була в дикому шоці. Добре там ще циркова вистава, а тут ангар, зйомки. Але потім звикла. Ми постаралися бути максимально толерантними.
– Що особисто мені дуже сподобалося в даній ситуації, так це дресирувальники верблюдиці, які були згодні виконувати будь-яке завдання, – радіє Влад. – Вони не говорили: «Ні, це неможливо», а говорили: «Давайте спробуємо». Пробували – і все виходило.
– Плювалася, але там з плювками окрема історія, – розповідає Влад. – Я дуже довго сперечався з художниками-постановниками – вони хотіли, щоб верблюд плювався піною, як у фільмах Ельдара Рязанова. Але це ж виглядає неестетично! І взагалі, насправді верблюд в житті плюється так, немов він чхає, це непомітно і тим більше не смішно. Тому ми домовилися з постановником зробити суміш з яєчного білка (частина збита, частина оригінальна) і потім нею плювалися.
– Ми ще при написанні сценарію ставили перед собою завдання: придумати щось таке, що здивувало б глядача, – пояснює Валентин. – Під час зйомок на мене справило враження те, як робиться сніг. Ми піднімалися на дах будівлі, сипали його звідти – і він виглядав зовсім як справжній. У цій сцені також можна придивитися до лавочки, де сидять герої: вона покрита памороззю. Ще ми робили і кидали сніжки. Все це знімалося при 27-градусній спеці!
– Я писав пост у Facebook про те, що робота в кіно – це робота, коли ти можеш вночі подзвонити знайомому, який займається спецефектами, і попросити конструкцію, яка робить дощ, але щоб через неї, наприклад, гадили голуби, – каже Владислав. – У нас була така сцена, коли відразу кілька голубів роблять свою справу на головного героя. Тому постановники встановили конструкцію для дощу, але з неї пускали іншу рідину.
«Людям набридло сумувати. Вони хочуть розваг і емоційного відпочинку»
– Людям насправді потрібно і цікаво знати, що зараз відбувається навколо кіно, – вважає Влад. – І у глядачів є бажання підтримати український кінематограф. Але виникає один момент. Коли людина приходить в кінотеатр і бачить в сеансах «Правило бою» і «За крок до перемоги» (обидві картини про одне й те ж), він думає: якщо в одному грає актор, який знімається у фільмах, номінованих на «Оскар», а в іншому незрозуміло, як там все складеться, він вибирає іноземний фільм, щоб не прогадати. У чому взагалі завдання українського кінематографа? У тому, щоб не підводити очікування глядача, який заплатив за квиток. Наш «Інфоголік» виходить в один день із «Левом» і «Логаном», і ми сподіваємося, що глядач обере наш фільм, ми виправдаємо його довіру, а він отримає ті емоції, які очікує. Тобто не вийде розчарованим після перегляду. Людям набридло сумувати, всі хочуть розваг і емоційного відпочинку.
– Чому глядач серед інших запропонованих фільмів у березні повинен вибрати для перегляду саме «Інфоголіка»?
– Точно не тому, що це просто українська картина, а тому, що це дуже атмосферне, якісне, хороше кіно, – відразу відповідає Влад. – Робити ставку на те, що «це український фільм, сходіть» – вже неактуально. Ніхто не грає на тому, що це перша українська комедія. «Квартал» робив мільйон перших українських комедій. Любомир Левицький зробив «Selfie-party». Ось цим «перше українське» вже нікого не здивуєш. «Інфоголік» – це якісно, це круто. Це гарне конкурентоспроможне кіно.
«Нам вдалося “ненапряжно” пояснити погану сторону безперервного залипання в телефонах. З гумором і без нотацій»
– І плюс тема, – каже Валік. – Адже сучасна молода людина прийде на це кіно і стовідсотково впізнає себе в головному герої. Нам вдалося «ненапряжно» пояснити погану сторону безперервного залипання в телефонах. З гумором і без нотацій. Тому що насправді ми всі інфоголіки.
– «Інфоголік» – це перша спроба показати таку проблему з гумористичної точки зору і з такою романтичною атмосферою, – продовжує Влад.
– Ну і з правильним висновком: потрібно проводити час з близькими, а не кожну секунду бути на зв’язку з усім світом, – стверджує Валентин.
– Коли ми в студії починали займатися тонуванням, то зі звукорежисером під час перерв постійно були в телефонах, – зізнається Валентин. – В результаті звукорежисер так «перегрівся» (і на тлі роботи, і подивившись фільм), що через деякий час прийшов зі звичайним телефоном і сказав, що просто не витримав. Якщо доросла людина зробила таким чином – значить, ця картина може вплинути на когось ще?