— Що ви відчуваєте, завершивши зйомки, – задоволення чи розчарування?
— Я ще не знаю, що відчуваю з приводу фільму, тому що ми ще не закінчили. Так, зйомки завершено, і ми зараз монтуємо матеріал. Але річ у тім, що сам фільм як щось ціле з’являється тільки під час монтажу. Тому немає ще ніякого почуття – ні задоволення, ні незадоволення. Фільм усе ще у процесі народження.
— На пітчингу «Стрімголов» був представлений як фільм про кохання.
— Це правда, але якщо казати по-простому, про що цей фільм, то наведу діалог з подругою. Коли вона запитала: “Про що ти нове кіно пишеш?”, я відповіла: “Про кохання під час пи***ця”. Не знаю, як це літературно процитувати для друку. (Сміється.) А це насправді найточніше визначення.
— І справді, дуже містке слово, але навряд чи ним можна описати повнометражний фільм. Отже, про що ваше нове кіно?
— Мені завжди було важливо зрозуміти, що навколо відбувається, що з нами тут і зараз. Тому мені цікаво працювати з реальністю. «Стрімголов» – це історія про те, що відбувалося в 2014 році в Києві з однією сім’єю, з людьми, яким 27 років, які на порозі якогось нового життя. Ну, ви і самі знаєте, як це буває: живеш, а потім хоп – і в житті починається якийсь новий етап. І так до самого кінця. Але у моїх 27-річних новий життєвий етап збігається з новим етапом у житті країни. Принаймні так здавалося в 2014 році і мені, і моїм друзям. Загалом, «Стрімголов» – це вічна історія, яка відбувається на тлі подій 2014 року.
— Тобто час вніс свої корективи у цю історію?
— Звичайно, у процесі роботи над фільмом реальність змінилася, а значить – життя внесло зміни і в сам фільм. Розумієте, коли я задумувала цю історію, ми жили в інший час, це був 2010 рік. У суспільстві був серйозний запит на героя, дуже гостро відчувалося це бажання героїзму. І я теж була зосереджена на пошуках нового героя. Та за чотири роки героїзм як поняття був приватизований пропагандистською машиною. Це єдине, що змінилося за час роботи над фільмом, а все інше залишилося. Тому я скрізь у синопсисах пишу, що це історія про «негероїв» у буквальному сенсі цього слова. Це приватна історія про сім’ю, про ненависть всередині неї і про милосердя – як про забуте поняття. І я сподіваюся, що ці теми будуть актуальні набагато довше, ніж тема будь-яких соціальних змін, які у нас відбуваються.
— Вона нікуди не їде.
—Принаймні, так написано в синопсисі.
— Так, так написано. Історія починається з того, що героїня повинна вирушити післязавтра в Берлін зі своїм коханим. Так має розпочатися її новий життєвий етап.
— Давайте обійдемося без спойлерів, збережемо інтригу. Перед вами постає такий вибір: працювати в Україні чи займатися своєю професією в іншій країні?
— Це питання переді мною часто поставало. На пітчингу Держкіно мені зробили зауваження: “Чому ви пропагуєте для молодих людей ідею імміграції”. Але тут немає ніякої пропаганди, це просто констатація факту. У цьому немає жодної трагедії, як 50 років тому, коли люди їхали в один бік, просто у людей є можливість робити свою справу в іншій країні. Навіть більше, багато з тих, хто виїхав десять років тому, зараз повертаються. Коли їхала моя подруга Марина Врода, мене це ранило. Мені це здавалося неправильним: я вважала, що все, що ти можеш робити, треба робити тут. Це була ірраціональна позиція, тому що Марина, як виявилося, мала рацію. А зараз вона все частіше повертається, можливо, захоче повернутися назовсім. А у мене тепер зовсім протилежні почуття. Ось так усе змінюється.
— У тізері ви показуєте швидкісний трамвай на Борщагівці, трамвай-«метро» на Троєщину і саму Троєщину. Поділіться, як знімати спальні райони так, щоб вони не виглядали такими гнітючими, як у фільмах Хлєбнікова і Порумбою?
— Тут є два моменти. Тізер ми знімали взимку і він візуально не відповідає фільму. Адже фільм ми знімали восени. Так і було задумано, щоб зйомки проходили золотою осінню, тому що в цей період року Київ найпрекрасніший, у тому числі візуально. Тому ніяких сірих багатоповерхівок у нас у кадрі немає. Троєщина, я вважаю, дуже гарний район хоча б тому, що він був побудований одномоментно, і він в одному стилі. Мій австрійський оператор Себастьян Тайлер був абсолютно закоханий в троєщинську квартиру, в якій ми знімали. Зрештою, у нас не було завдання підкреслити гнітючість і вбогість Києва, бо не бачу його таким. Я бачу красу в буденних речах, і мені здається, що нам вдалося її передати за допомогою світла і точного вибору локацій. Ми довго сперечалися з колегами, до речі – дуже багато хто вважає, що Київ зараз неможливо знімати, тому що він абсолютно зґвалтований євроремонтом. Але в місті ще залишилося кілька місць, які зберегли той київський дух.
— Де ви ще знімали, крім Троєщини?
— Ще ми знімали будинок мами героя, він у самому центрі, на «Золотих воротах». Простори у фільмі не просто декорації, у яких відбувається дія, вони дуже функціональні – є частиною біографії персонажа.
— Тобто ви передаєте характер героя через його життєвий простір?
— Звісно. Наприклад, мама нашого героя живе в розкішній «сталінці» з високими стелями, але при цьому абсолютно «вбитій» і захаращеній. У квартирі не робили ремонт з вісімдесятих років, і ця жінка не змінила нічого у своїй голові з вісімдесятих. А якщо подивитися зовні, фасад прекрасний. Водночас моє покоління живе в цих величезних геометричних мурашниках десь на Троєщині, які абсолютно непривабливі зовні, але всередині дивовижні у розумінні естетики і затишку. Окремий об’єкт – це будинок діда у Ворзелі, який розповість про біографію цієї родини набагато більше, ніж це можна було б висловити текстом або дією.
— До речі, а як австрійський оператор опинився у вашій команді?
— Це мій друг, ми дружимо вже кілька років. Він мій найбільший однодумець і брав найактивнішу участь в ухваленні творчих рішень нарівні зі мною. Взагалі, команда дібралася дивовижна. Ніхто з них не сприймав цю роботу як конвеєрне виробництво, команда діяла як єдиний організм.
— Ваші герої дуже органічні та достовірні в кадрі, вони схожі на звичайних городян, яких ми бачимо щодня в метро або супермаркеті. У чому ваш секрет роботи з акторами?
— Передусім багато з них зовсім не актори. Навіть тут у нас був такий собі мікс з акторів і типажів. До зйомок цього фільму мені здавалося, що у мене є відповідь на запитання «У чому ваш секрет роботи з акторами?» Мені здавалося, що у мене є якийсь метод, але зараз я знову шукаю відповідь на це запитання, тому що все, на чому я зосереджена в кіно, – це люди в кадрі. А людині потрібно дати реальний простір, з яким вона взаємодіє, і дати можливість поринути в реальний стан, дуже часто фізичний. Наприклад, якщо за сценарієм актор прокидається, значить перед зйомкою йому потрібно заснути і прокинутися. Це такі дуже прості деталі. Але для того, щоб мати можливість так знімати, потрібна крихітна група, дуже уважна до стану акторів на майданчику. Не повинно бути якихось криків і тусовок, ніхто не повинен голосно реготати, тому що майданчик – це дуже потужне силове поле, що впливає на акторів.
— Скажіть, а яким кіно ви самі надихаєтесь?
— Я дуже багато дивлюся. До мене нарешті дійшов Олексій Герман-старший. Дійшов у тому сенсі, що коли я намагалася дивитися його фільми ще починаючи з першого курсу Карпенка-Карого, вони були для мене абсолютно закриті, я не могла в них проникнути. Тепер з десятки моїх улюблених фільмів п’ять – це фільми Германа. Мене вражає, що у нього в кадрі є сире, необроблене, живе життя, просто якась магія. Незважаючи на те, що в кадрі продуманий кожен жест і кожен уривок фрази, який до тебе долітає, фільми Германа дають потужне відчуття спонтанності і непередбачуваності. Ну і, звісно, мені дуже подобаються американські незалежні. Є такий прекрасний режисер Джеймс Понсольдт, який зняв «Кінець туру» – це розмовне кіно, в якому журналіст бере інтерв’ю у письменника, вони весь фільм їздять у машині і розмовляють, але відірватися від цього неможливо.
— Відчувається, що ви надихаєтеся саме американськими незалежними.
— Тому що хочеться повернути мову в кіно, і тому що це дуже страшно – знімати мову. Ніхто з нас не знає, як знімати мову в кіно. Не текст, не діалоги, а саме живу людську мову. Як відбувається взаємодія за допомогою слів, як взагалі вони народжуються? А тим паче, в нас же фільм українською мовою. Зараз думаю, що російською фільм втратив би щось важливе, якусь частину реальності. Та для того, щоб зберегти достовірність мови, про яку ми зараз говоримо, українська має бути для людини в кадрі рідною, а не набутою, інакше відчутна фальш в інтонаціях, навіть не у вимові. Якщо ти не користуєшся мовою, то вона звучить штучно. Суржик – це не єдиний спосіб зробити мову в кадрі живою, не всі розмовляють суржиком.
— Коли можна буде побачити готовий фільм?
— Перший варіант ми плануємо отримати навесні, тому що після монтажу на нас ще чекає робота зі звуком, корекція кольору і так далі.
