_
_
Ви частий гість в Україні. На погляд стороннього спостерігача, чи змінилася країна останнім часом?
Я вперше приїхав в Україну в 2008 році й з тих пір повертаюся щороку. Я бачу величезні зміни – в енергії, мріях і світовідчутті молодого покоління. Я помічаю це за новими бізнес-ідеями, за тим, як люди говорять, за їхнім ставленням до решти світу. Але в основному це помітно за свого роду американською оптимістичною ідеєю: у нас є мрія, так давайте ж іти до неї. Мене оточують люди віком до 30-35 років, і їхні плани часом просто божевільні. 10 років тому єдиною мрією молодого покоління було емігрувати – «я поїду жити в Лондон, в Нью-Йорк». Тут і зараз це стало рідкістю – більшість населення відчуло нову любов до України, вони хочуть залишитися і у них достатньо енергії і бажання, щоб будувати нову, сучасну, інклюзивну, демократичну Україну.
Багато хто стверджує, що бізнес-клімат і рівень корупції в Україні особливо не змінилися. І я не хочу сказати, що Україна раптово взяла і перетворилася на Бруклін. Я кажу саме про молоде й цілеспрямоване покоління.
«Українське кіно стає більш експериментальним, більш “західним” у підході до сюжету. Акторська гра позбувається радянської театрально-мелодраматичного нальоту»
А що щодо сучасного українського кіно? Як воно вам?
Мені подобаються українські режисери. На мій погляд, місцеве кіно стає все більш експериментальним, більш «західним» у підході до сюжету. Акторська гра позбувається радянського театрально-мелодраматичного нальоту – не скажу, що це погано чи добре, головне, що це – рух до чогось нового.
Мені дуже сподобався фільм «Стрімголов» – дуже-дуже! І акторська гра, і режисура. «Брати» Вікторії Трофименко – це теж було чудово. Є також маса молодих документалістів, які створюють прекрасні роботи. Я виконую роль консультанта на My Street Films у рамках фестивалю «86» і щорічно зустрічаю 8-10 нових авторів. Їх багато – Петро Армяновський, наприклад, дуже талановитий режисер; Оксана Казьміна, яка зняла «Мій кристал»…
_
_
Під час лекції ви згадали, що публіці в Росії сподобався «Російський дятел», що вам аплодували. Проте, якщо почитати російські сайти, його часто-густо називають русофобською пропагандою. Вам ніколи не загрожували, не відмовляли від зйомок? Ваш новий фільм «Секс у Радянському Союзі» теж досить провокаційний у плані змісту.
Мені потрібно було висловитися ясніше: «Артдокфест» у Москві та Санкт-Петербурзі – це, напевно, ті єдині на всю Росію 500 людей, які могли нам стоячи аплодувати. Це не узагальнений портрет російської аудиторії, це дисиденти. Це дуже важливо підкреслити. Знаєте, ми показували фільм саме після анексії Криму і початку подій на Донбасі, тож емоцій було багато.
Як ви розумієте, в усьому західному світі існує велика діаспора росіян і українців. Тож, коли ми показували фільм у Нью-Йорку, Торонто, Сан-Франциско, один-два літніх радянських кадровики могли вигукнути «нісенітниця!», але більшість таких людей в принципі не дивляться авангардні документальні фільми.
«Мене критикували в Україні за те, що “Російський дятел” був недостатньо проукраїнським. Мовляв, Україна – це чоловіки та жінки, які будують краще майбутнє, а ви показуєте якогось дивного нестриженого типа»
А погрози – ні, з чого б? У певному сенсі я… [робить паузу і вимовляє російськиою] боягуз. Наш фільм не спрямований проти Путіна або Росії. Він спрямований проти радянської ментальності, яка існує і в Україні. Всі люди, з якими ми спілкувалися під час зйомок, усі антиєвропейськи налаштовані люди тут – це радянські українці. Я не хочу нікого ображати, адже існує більш ніж достатньо хороших історій про людей, які вже померли: як у випадку з «Сексом у Радянському Союзі» – головний герой мого фільму (радянський сексолог, дисидент Михайло Штерн. – Ред.) помер у 2005 році. Я зовсім не такий сміливий, як журналісти, які в Москві або навіть тут, в Україні, ставлять по-справжньому незручні запитання. Це не моя спеціалізація. Моя спеціалізація – більш філософський, більш неоднозначний погляд.
Та що там, мене неодноразово критикували українці за те, що мій фільм ( «Російський дятел». – Ред.) був недостатньо проукраїнським! Мовляв, чому Україну втілює цей божевільний художник? Це не Україна, Україна – сильна, здорова, це чоловіки і жінки, які будують краще майбутнє! А ви показуєте цього дивного нестриженого типа. Але я не хочу знімати пропаганду. Звичайно, як у людини, яка вірить у ліберальні засади і ненавидить тоталітарний лад (чи то в США, Україні, Китаї, Росії чи Туреччини), у мене є своя точка зору. Але тоталітаризм – це не одна людина, це не Путін; це суспільство, яке дозволяє таким речам відбуватися. У США 60 мільйонів людей проголосували за Трампа, який чітко дав зрозуміти, що не поважає наші засади. Тож справа не тільки в Трампі, справа в суспільстві.
Фатих Акин: «Я – потенциальная мишень для неонацистских группировок»
Багато хто скаже – а навіщо ж тоді знімати фільми про події минулого століття? Взяти хоча б «Секс у Радянському Союзі» – зараз, в еру Вайнштейна, стільки скандалів… У чому актуальність цих старих історій?
Ну, по-перше, я спеціалізуюся на пострадянському просторі. Є сотні інших чудових американських режисерів, які знімуть важливі фільми про те, яке зло вчинив Вайнштейн та інші. Моя перевага в тому, що я знаю, люблю і розмовляю мовою пострадянського простору; тут я і шукаю свої історії. І якщо вже на те пішло: як Харві Вайнштейну вдавалося уникнути покарання? Як вдавалося уникнути покарання лікареві олімпійської збірної (Ларрі Нассара. – Ред.)? Уся справа в системі, всередині якої вони існували. Технічно, була свобода друку, але не було нікого, кому можна було розповісти такі історії.
«Не скажу, що США за один день перетворилися на СРСР, але ми рухаємося в напрямку, що дуже лякає»
Те ж саме відбувалося в СРСР, де члени партії ґвалтували молодих дівчат, а директори заводів ґвалтували робітниць. Коли не існувало свободи друку і справедливого суду – куди було йти жертвам? На мій погляд, тоталітаризм (чи то в родині, місті, суспільстві чи в країні) призводить до сексуального насильства. Тож, мені здається, це питання ще актуальне. У США вистачає людей, які хотіли б відродити ті речі, які були в СРСР: наприклад, зробити аборти незаконними. У Радянському Союзі був найвищий відсоток абортів і найвищий рівень смертності від абортів. Деякі американці хочуть, щоб приставання до жінок, які не мають влади, були нормою – «о, так це все плітки». Люди, що підтримують Трампа, пишуть: «Ой, та вона сама напросилася, та чого вона чекала, коли йшла до нього?» Не скажу, що США за один день перетворилися на СРСР, але тим не менш ми рухаємося в напрямку, який дуже лякає. Можливо, мій фільм проллє на це певне світло.
Моя головна мета не в тому, щоб зробити світ кращим. Вона в тому, щоб розповісти історію дивовижної людини, яка дасть змогу всім нам краще зрозуміти один одного. Я не вважаю себе social justice warrior («борець за соціальну справедливість» – так у США іронічно називають людей, які ревно відстоюють ліберальні принципи в інтернеті. – Ред.), я в цьому не фахівець. Мені подобається двозначність. І хоча я голосував проти Трампа і ходив від дверей до дверей, агітуючи за Хілларі Клінтон, у світі моїх фільмів я намагаюся поглянути на протиріччя всередині людини і на те, що вони кажуть нам про суспільство.
_
_
У фільмі «Секс у Радянському Союзі» ви порушуєте тему секс-шпигунства. Зараз багато голлівудських режисерів звернулися до неї – вийшов «Червоний горобець»…
Я перший почав! (Сміється.)
…«Атомна блондинка» і так далі. Ви працювали з архівами, з реальними історіями – як вважаєте, вони можуть позмагатися з голлівудськими вигадками?
Я сподіваюся, що вони будуть навіть цікавішими. Всі наші реконструкції засновані на щоденниках, записках, архівних новинах, листах – першоджерелах. Звичайно, в Голлівуді ви можете покликати Дженніфер Лоуренс, застосувати спецефекти, піротехніку – у нас усього цього немає. Але у нас є прекрасна актриса Даша Плахтій і правдива історія про те, як її героїня врятувалася, – єдиний «горобчик», якому вдалося полетіти від агентів КДБ.
«Людей, які заснуть на показах “Червоного горобця”, буде більше, ніж людей, які колись подивляться мій фільм. Але ті, хто все ж подивиться, – це “мої” люди»
Але у вас є улюблені режисери художніх фільмів? Такі, які вас надихають?
Так, але я повинен підкреслити, що раніше тривалий час працював у театрі, тож я із запізненням знайомлюся з кіно, і я не експерт у цьому плані. Найвпливовішим фільмом для мене був документальний «Акт убивства» (фільм Джошуа Оппенхаймера про геноцид у Індонезії. – Ред.). Він показав мені, як можна застосувати мій театральний досвід у кіно і додати в документальний фільм трохи фантазії.
Пролунає дико, але Вес Андерсон також сильно на мене вплинув. Я надихаюся не тільки його «романом» із зображенням, його увагою до деталей, але й тим, що його герої завжди тривимірні. Більшу частину життя мене оточували фільми Акіри Куросави, особливо «Дерсу Узала» (з його допомогою я вивчав російську мову). Мені подобаються фільми про дивних, незвичних персонажів, ексцентричних людей і подобаються режисери, яких приваблюють ці екстремальні прояви людського.
Якщо говорити про документальне кіно, то, звичайно, Вернер Херцог – один із моїх вчителів. Нещодавно мені довелося брати інтерв’ю у вбивці. Я боявся, бо треба було зустрітися з ним наодинці, в темному провулку. Я не знав, як все пройде. Я відкладав цю зустріч багато місяців, але потім подивився «Тягар мрії» – документальний фільм про те, як Вернер Герцог зняв одну зі своїх стрічок. І як тільки я його подивився, сказав собі: потрібно це зробити. Я говорив, що зазвичай я боягуз, але час від часу надихаюся чужим прикладом – тож я підняв трубку, домовився і взяв це інтерв’ю.
Нет, вы так не можете. Часть І
Ви згадали документальні фільми з елементом вигадки. А що сталося з вашим проектом «Мамонт»?
О, «Мамонт»… «Мамонт» є і, напевно, завжди буде моїм magnum opus. Може, у мене піде двадцять років на те, щоб його завершити, тому що він – про майбутнє людства і водночас – про минуле всього, що коли-небудь жило на землі. Ми витратили багато моральних сил, працюючи над ним як над документальним фільмом, і зіткнулися з дуже багатьма етичними проблемами.
Ми знайшли дівчинку, яка хотіла клонувати свого померлого брата за допомогою тієї ж технології, яку хочуть використовувати для клонування мамонта. Моя перша думка була: ця людська історія цікавіша, ніж вчені з мікроскопами і комп’ютерами. Але врешті-решт мені довелося погодитися з продюсерами щодо того, що це надто схоже на маніпулювання дитиною. Тож зараз ми переписуємо історію як художній фільм. Тільки-но все буде готово, ми знімемо його – тут, в Україні, – у стилі пригодницького фентезі. Щось у дусі Веса Андерсона: «Королівство повного місяця» зустрічає «Сімох самураїв», це буде такий шалений мешап. Але дата під питанням, це буде вже після «Сексу у Радянському Союзі».
Під час створення «Сексу у Радянському Союзі» ви опитали безліч літніх людей, колишніх громадян СРСР. Як ви їх (або вони вас) знаходили?
Facebook! Знаєте, часом я ненавиджу Facebook, тому що я сумую за старими часами… Але тут я просто написав пост «Можливо, ваш дідусь чи ваша бабуся хоче розповісти про свою молодість?» (Ми написали: «про любов, про залицяння, про побачення».) І моя асистентка Саша Чуприна, яка неймовірно мені допомагає, зібрала всі ці наводки, і перші ж інтерв’ю виявилися дуже щирими. Я б із задоволенням продовжив брати коментарі, тому що було цікаво. І що також цікаво – вони всі суперечать один одному!
«У США молодь кохалася на задніх сидіннях автомобілів. У СРСР машини були не у всіх, але в кожному місті був “Палац культури”»
Яка історія вас найбільше вразила або потішила?
Одна жінка розповіла нам про те, як люди справлялися з неможливістю усамітнитися. Жителі її міста стали експертами з пошуку місць для занять сексом поза домом. І ось перед нами сидить ця 80-річна бабуся, і помітно, як вона відтворює все це в пам’яті: «Ох, була одна лавка, якраз у тіні дерева, можна було піти туди… А якщо лавка була зайнята, то залишався кінотеатр! В останньому ряду можна робити все що завгодно».
Мені це здалося цікавим, тому що в США у всіх були машини, тож молодь кохалася на задньому сидінні. У СРСР 50-х машини, схоже, були не у всіх, але скрізь був (говорить українською) «Палац культури»: йдеш на нудний фільм і сідаєш в останньому ряду.
Хоча більшість історій були більш трагічними. Багато негараздів, багато абортів, невігластва і страху. Нерозуміння власного тіла, нерозуміння самих себе. Та інші по-справжньому жахливі речі. Була величезна різниця між історіями бабусь і дідусів, які працювали інженерами або вчителями, і історіями, які ми почули від великих шишок. Для них це був інший світ. Секретарки негласно вважалися повіями. Насильство, жорстокість… І від тих, у чиїх руках була влада, як завжди, страждали жінки.
Фото надані Фестивалем американського кіно «Незалежність»
(AIFF)
