«Літо» Кирила Серебреннікова: сон про старі пісні про головне

Тим часом, фільм про одне літо десь на початку вісімдесятих, коли познайомилися музиканти радянського рок-підпілля, вже прославлений Майк Науменко та дебютант Вітя Цой, виявився дуже ніжним, ліричним фільмом – і однозначно найкращою на сьогоднішні роботою Кирила Серебреннікова в кіно, причому режисер дознімав і монтував «Літо» в умовах домашнього арешту.

Не будемо говорити про «російський рок» як естетичне явище: його глибоку вторинність щодо оригінальних зразків жанру показав сам Кирило Серебренніков у прекрасній сцені, де персонажі «Літа» фотографуються, відтворюючи обкладинки своїх улюблених платівок. Не випадково головним героєм фільму виведений не майбутня зірка стадіонів Віктор Цой, а Михайло Науменко. Музикант, який, нехай і стояв біля витоків культового «Акваріума», радянського панк-року, а також випустив кілька альбомів пісень під гітару і сирого, крикливого гаражного рок-н-ролу, значно більший слід залишив в російській словесності, ніж у шоу-бізнесі.

Для театрального режисера Серебреннікова, який починав свої досліди на плівці з відеокліпів дуже небанальної групи «Пекін Роу Роу», сором’язливий інтелігентний романтик, книжник і домосід Майк Науменко, який грає на сцені позерську роль рок-зірки, здається ідеальним персонажем. Такий не вписується в будь-який час, а паралелі між пізнім застоєм і другою половиною десятих років у фільмі очевидні.

Хай там як, усі рок-н-рольні байопіки, які намагаються створити якусь міфологію навколо безперервних виступів, записів, не надто щасливого особистого життя, пияцтва і нервових зривів знаменитих рок-музикантів, приречені на неуспіх: згадайте хоча б «Дорз» Олівера Стоуна. Найкраще вдаються фільми, що імітують розслідування або репортаж (від «Цілодобових тусовщиків» до «Це Spinal Tap!»), «поетичне» кіно («Мене там немає»), романтична історія кохання («Сід і Ненсі»).

Усе це є у фільмі «Літо».

Аж до прямої цитати: з «Цілодобових тусовщиків» з’являється фігура Скептика – нашого гіпотетичного сучасника, який оцінює події фільму на достовірність. Пам’ятаєте, у фільмі Майкла Вінтерботтома в сцені зради подружки Тоні Вілсона (якщо що, це один із батьків музичного феномена Манчестерської сцени) з Говардом Девото, музикантом Мagazine і Buzzcocks, з’являється в кадрі реальний Девото зразка початку нульових і заявляє, що нічого цього не було ?

Про Майка Науменка залишилося чимало спогадів (зокрема й невеликий мемуар Наталії Науменко про її «шкільний роман» із Цоєм), із цих матеріалів складається дуже непростий, сповнений протиріч характер. Тому, якщо вже ми говоримо про фактично перший рок-н-рольний байопік у російському кіно, логічно поцікавитися, наскільки все показане на екрані відповідає історичній правді.

«Уперше я подивилася фільм «Літо», втиснувшись у крісло, – зізнається телережисер Наташа Крусанова, у зазначені часи дружина письменника Павла Крусанова: вони були близькими друзями подружжя Науменків. – Мені було страшно – як усе буде [на екрані]… Але результат виявився для мене несподіваним: я була з Майком і Вітею… Другий перегляд мене переконав ще більше – як делікатно, ніжно, дуже талановито, тонко зняте це кіно! Якби Майка не кликали Майком у фільмі, я все одно б його впізнала!

Ми познайомилися з Майком в 1980 році і дружили до його смерті в 1991 році. Був грудень 1980 року. Наш друг Ігор Гудков (який завжди був на вістрі) сказав, що сьогодні в кафе «Сайгон» прийде Майк, і він нас [із чоловіком] познайомить. Це був час, коли Майк прогримів піснею «Ты дрянь». Він [тоді] був крутішим, знаменитішим «Акваріума»! Це був час, коли Майк усіх «зробив»! Увечері ми зустрілися. Майк виявився тендітною, скромною людиною в кролячій вушанці. Ми пішли в гості. Наташа, чудова Наташа зустріла незнайомців з любов’ю. Тут же був накритий «стіл» на табуретці. І все! Ми подружилися на всі часи!

Так, я знала і знаю всіх, хто є у фільмі. Наприклад, Свин (у фільмі прототип Андрія Панова фігурує під прізвиськом «Панк». – ТК) був дуже привабливою людиною. І так – він обрав собі таку роль [вкрай розкутої людини]! Це людина, яку прийняли в Театральний без іспитів. Він був змушений піти, коли його тато – відомий балетмейстер зараз – емігрував. Жив із мамою, вона досі дуже красива, був хорошим сином. Мама завжди його розуміла і любила. Мені здається, усе це важливо, щоб почуватися вільним. Я його дуже люблю! А поза образом це була дуже інтелектуальна і вихована людина. Мені пощастило, що ми просто були поруч із цими людьми, спілкувалися».

Отже, максимально дбайливо перенісши на екран як антураж (свідки тих подій відзначають несуттєві відмінності в дрібницях – наприклад, у комунальній кімнаті Науменка не було каміна), так і героїв, Серебренніков зняв один із найкращих своїх фільмів: витончений мікс байопіку, мелодрами і сюрреалістичного мюзиклу. Чого тільки вартий вихід легендарної Олени Коренєвої («Той самий Мюнхгаузен», «Покровські ворота»), яка виконує щемливу A Perfect Day Лу Ріда! У дужках заззначимо, що це ще й одна з найкращих на сьогодні робіт оператора Владислава Опельянца, який вже встиг минулого року здивувати в «Заручниках» і «Учні» того ж Серебреннікова.

І цей підкреслено сновидницький візуальний ряд, і, нехай і з викликом, але несподівано точний кастинг (як Віктора Робертовича, так і Сергія Донатовича грають іноземні актори, які не знають російської), і ностальгічна нотка щодо тих часів, які могли залишитися в пам’яті авторів хіба що дитячими спогадами, несподівано зближує «Літо» з іншим помітним російським байопіком цього року – «Довлатовим» Олексія Германа-молодшого. І хоча «Довлатов» більшою мірою розповідає про молодість самого режисера, ніж його батьків, молодший Герман так само, як і Серебренніков, скрупульозно відтворює у кадрі прикмети епохи, щоб розчинити їх у сюрреалістичній атмосфері фільму. 

Наостанок зазначимо, що приблизно тоді ж, коли в російській пресі БГ метав громи й блискавки з приводу фільму «Літо», у вітчизняному сегменті Facebook розгорталася дискусія навколо пісень вуличних музикантів у Києві: чому українська молодь продовжує співати під гітару пісні Лєтових, Цоїв й інших «Наутилусів», коли в країні є не менше прекрасні пісенні твори того ж «Океану Ельзи», наприклад? На жаль, найочевидніша відповідь не сподобається нікому: тому що, на відміну від наших північних сусідів, ми не надто цінуємо свою міську культуру. 

Але, як оптиміст, я сподіваюся дожити до першого українського рок-байопіку про Сергія Кузьмінського, екс-лідера «Братів Гадюкіних» на прізвисько «Кузя», у чиєму житті були і в’язниця, і любов, і наркотики, і всенародна слава, і купа смішних і талановитих пісень, які стали мемами ще на початку дев’яностих. 

І він, і всі ми того варті.