Концепція антропоцен, де було написано, що людство стало впливати на стан планети сильніше, ніж інша природа, змусила Ніколауса Гейрхальтера ближче поглянути у своєму фільмі на земну кору і ті внутрішні та зовнішні рани, яких завдає їй наше прагнення до прогресу.

Назва «Земля» викликає цілу низку асоціацій. Чому ви вирішили зосередитися саме на геологічних аспектах Землі?

Якщо розглядати Землю як організм, то земна кора – це її шкіра, її найделікатніший орган. Я хотів ближче розглянути рани, яких ми завдаємо Землі. Для мене було важливо показати певні місця і події, викликати асоціації і змусити глядача думати. Коли вперше бачиш ці величезні шахти і будівельні майданчики, вони справляють приголомшливе враження, і важко усвідомити, до яких значних змін поверхні планети призвело втручання людини за дуже короткий період. Але головне те, що відповідальність за це лежить на всіх нас, тому що сучасний спосіб життя практично неможливий без «шрамування» земної кори. У мене не було наміру вступити в конфронтацію з тими, хто там працює, і звалити всю провину на них; їхня вина тут мінімальна. Я вважаю, що завдання кіно – приводити глядачів у такі місця, які інакше важко побачити.

Вам не здалося, що, незважаючи на гігантський технічний прогрес, втілений в доступних людині механізми, та діяльність, яку ви показуєте, все ж дуже архаїчна?

Це була дивна суміш надзвичайно архаїчної і водночас абсолютно банальної активності. Ви можете по-справжньому охопити весь масштаб того, що відбувається, тільки з відстані, відступивши назад. І я не думаю, що люди, які цілими днями сидять у гігантських механічних екскаваторах, роздлубуючи землю, бачать повну картину роботи, в якій вони задіяні. Ми бачимо лише наше робоче місце, наші машини, нашу власну роботу.

Однак, всупереч рутинному аспекту, ці люди дуже глибоко замислюються про те, що вони роблять: мені це здалося дивним і водночас обнадійливим. Де б ми не знімали, нам зустрічалися люди, чиє ставлення до власних дій – і, як наслідок, до вчинків суспільства загалом – було принаймні критичним.

Ви розбили «Землю» на сім розділів. На початку ви кажете про глибинний вплив людини на ландшафт і показуєте дуже тривожне видовище – ділянки, де були видалені цілі шари землі, – а під кінець в основному зосереджуєтесь на наростанні ​​впливу, який такі зміни матимуть на планету і всіх її мешканців. Якими критеріями ви керувалися, обираючи локації для фільму?

Нашою відправною точкою стало британське дослідження, яке намагається забезпечити кожну форму зміни ландшафту статистикою. Ми поглянули на перелічені в ньому приклади, щоб зрозуміти, наскільки вони репрезентативні. Багато з них мають невеликий масштаб, тож у плані фільму вони не дуже цікаві. Тому одним із перших критеріїв, яким ми керувалися, був саме масштаб діяльності. Потім ми їздили локаціями різних категорій, щоб переконатися, що у фільмі буде представлено цілий спектр робіт. По суті, нас найбільше турбували місця, де з різних причин поверхня Землі значно змінилася.

Незважаючи на картини руйнування, які ми відобразили, естетичний аспект того, що відбувається, вражає

Наступний критерій – практичний: слід пам’ятати, що за останні кілька років у індустрії з’явилося набагато більше обмежень, і отримати дозвіл на зйомку стало складніше. Для нашого фільму було не так уже й важливо, де розташований той чи той мідний рудник – у Іспанії чи в Південній Африці. Важливо було знайти саме великий рудник і вийти на компанію, яка ним керує і змогла б зрозуміти наш фільм, довірилася нам і дала змогу працювати, не намагаючись при цьому чинити на нас тиск.

Звичайно, візуальний аспект теж відіграв свою роль. Зрештою, ми ж говоримо про кінематограф. Незважаючи на картини руйнування, які ми відобразили, естетичний аспект того, що відбувається, вражає. Не можна дозволити собі його боятися: він може стати пасткою, однак, так чи так, це реальність, з якою доводиться мати справу. Ми шукали місце, де люди свідомо змінюють поверхню планети – і, звісно, хотіли змусити глядачів задуматися про це.

Структура кожного розділу фільму така, що спочатку нам показують вид із великої висоти, як ніби від імені якоїсь позаземної істоти. Що підштовхнула вас до такого стилістичного рішення?

Ми всі знайомі з Google Earth і звикли дивитися на планету з висоти – та однаково це лише фотографії. А коли при аналогічному куті огляду перед вами рухаються люди та машини – це зовсім інша справа. Оскільки нам доводилося змінювати локації, цей підхід відразу здався вдалим. Крім того, такий кут зору дає змогу побачити діяльність людини з відстані. Поступово, рухаючись від відправної точки, ви можете наближатися і розглядати деталі. Це допомагає одночасно витримувати величезну дистанцію і бути в безпосередній близькості. Крім того, розташування камери на великій висоті дає вам велику свободу інтерпретації.

У процесі зйомок фільму ви також опускалися на велику глибину. Чи дало це вам змогу по-іншому усвідомити Землю?

Річ не лише в цьому фільмі, а й у моєму минулому. Майже двадцять років тому ми оселилися на покинутій фермі, де не було каналізації: всі колодязі були забетоновані. Найлогічнішим першим кроком реновації було придбання екскаватора. Коли ти без будь-яких фізичних зусиль розгрібаєш цілі шари ґрунту, які тисячоліття лежали невидимими і недоторканими, це дуже дивне відчуття. Один із хлопців у фільмі теж посилається на такий досвід, кажучи, що почувається астронавтом.

Коли ти без будь-яких фізичних зусиль розгрібаєш цілі шари грунту, які тисячоліття лежали невидимими і недоторканими, це дуже дивне відчуття

Я це теж відчував, нехай і в меншому масштабі. Спочатку зрушити незайманий ґрунт заради прокладення труб здавалося майже святотатством. Є величезна різниця між тим, щоб спостерігати за роботою екскаватора, і тим, щоб самому оперувати екскаватором: усвідомлювати, що без будь-яких зусиль, простим перемиканням контролера ти можеш оперувати величезними потужностями. І до цього швидко звикаєш. Це саме те, що відбувається з людьми в фільмі. Для них це стає нормою, особливо у світлі того, що така робота вважається необхідною. Усі ці двадцять років я чекав можливості якось застосувати власний досвід в одному зі своїх фільмів.

Розділ, присвячений Вольфенбюттелю, де радіоактивні відходи ховали в старій соляній шахті десятиліттями, а тепер хочуть перенести через те, що старі геологічні розрахунки виявилися неправильними, підводить нас до теми незворотних збитків і точок неповернення, які давно пройдені…

Крім актуальних кадрів, ми також показуємо уривки з фільму 1970-х, в якому стверджувалося, що це сховище абсолютно безпечне. Коли бачиш таку сліпу віру, починаєш замислюватися про те, що люди подумають про наші власні вчинки через 40 або 50 років. Технології розвиваються швидше, ніж наше розуміння технологій. Атомна енергетика – гарний приклад цього.

В епізоді, присвяченому Вольфенбюттелю, я також спробував уявити інший часовий вимір. Навіть зараз, коли атомна енергія використовується вже багато десятиліть, і всі розуміють, що так чи так будуть накопичуватися ядерні відходи, Німеччина як і раніше займається пошуком підходящих могильників. Йдеться про наше поводження з поверхнею Землі в гігантських масштабах. Ми не просто витягаємо щось із землі: ми ще й робимо закопємо в неї. Слід пам’ятати, що за 100 років люди залишили після себе ядерні відходи, які залишатимуться радіоактивними протягом часу, еквівалентного всій історії людства.

Нам нікуди не дітися від цієї проблеми – однак як і раніше немає варіантів того, як із нею боротися. Вона викликає у нас жах і змушує гадати, як ми могли до такого дійти… та водночас ми постійно пожинаємо плоди переваг атомної енергетики. Обурення – найпростіша реакція. Кожен мій фільм містить критику цивілізації, та водночас я хочу, щоб люди зрозуміли, яким чином ситуація зайшла так далеко. Зараз населення світу становить 7,5 млрд осіб. Ми можемо постаратися жити так, щоб зменшити свій вплив на навколишнє середовище і відстрочити руйнівні процеси. Однак загалом – такий наш світ. На жаль, за своєю суттю ми приречені його руйнувати.

В останніх кадрах ми бачимо бар’єр – що це означає?

Це відкритий фінал. По суті, це не справжнє загородження. Це перешкода для людей на кшталт нашої героїні Жанни, яка розставила «пастки» на місцевості. Маленький екскаватор може знести такий бар’єр у будь-яку мить. Тож бар’єри зачіпають не всіх. Само собою, перешкода – це вдале зображення для фільму, тому що воно символізує кінець чогось. Але чого і для кого? Після свого фільму «Людина розумна» я більш-менш спокійно ставлюся до такого, тому що він показав мені, як світ і природа вміють долати будь-які перешкоди. Ми постійно розмірковуємо про кінець світу, але насправді маємо на увазі кінець людства. А це далеко не одне і те ж.

Тиждень австрійського кіно стартує 11 кввітня. Докладніше про програму фестиваля читайте за посиланням.