Цей фільм – про долю, які покалічила Друга світова. У ньому показані реальні історії дітей, що народилися в різних частинах України. Один прожив 414 днів в каналізації Львова, на очах другого розстріляли матір, третій побував в Аушвіці, четвертий терпів приниження на роботах у Німеччині… Всі ці герої досі живі. У картині вони розповідають свої історії.
Автор сценарію фільму Світлана Усенко щулиться від холоду. На вокзалі незатишно і вітряно. Кажуть, приблизно така ж погода була 72 роки тому, в квітні 1945-го. Тоді сюди ж, на київський вокзал, привезли напівживих дітей з Польщі, з концтабору Аушвіц (Освенцим). На вокзалі – натовпи розгублених людей, метушня, крики, лікарі з носилками, а ще ті, хто хоче вибрати когось із дітей і усиновити. Сьогодні знімають саме цей епізод.
А як ви шукали героїв до фільму?
По різному. Наприклад, про єврейську дівчинку Христину Хігер я дізналася з книги під назвою «Дівчинка в зеленому светрі». Мене вразила ця історія. Як можна було 14 місяців прожити в каналізації? Без світла, без нормальної їжі, без миття? І з тих пір я мріяла познайомитися з Христиною. Написала листа до видавництва, мені вислали її e-mail. Христина зараз живе в Нью-Йорку, ми до неї літали. За професією вона стоматолог. Після війни доля цієї жінки склалася дуже щасливо, вона багато подорожувала по світу, у неї хороша сім’я. Про зв’язкового УПА (у нас теж є такий герой) була стаття в газеті – це допомогло мені його відшукати. Також в пошуку дуже допоміг Національний музей історії України у Другій світовій війні. Власне, з походу туди і почалася робота над фільмом. Спочатку ми зустрічалися з нашими героями, записували з ними інтерв’ю, а потім знімали художню частину – реконструювали по їхній пам’яті події, про які вони розповіли. Наших героїв грають діти. Наймолодшій актрисі всього чотири роки (дії в картині відбуваються, починаючи з 1939 року).
Герої фільму дуже різні. Тут і колишній зв’язковий УПА, і син полку Радянської армії. Ви їх знайомили між собою?
Ні. На зйомках вони не перетиналися. Спочатку ми думали спробувати у фіналі зібрати всіх героїв, але потім вирішили, що не варто цього робити. Не потрібно зіштовхувати людей лобами через стільки років – це безглуздо. Але я попереджала всіх, що в картині будуть історії героїв з різними переконаннями про минуле нашої країни. При цьому хочу сказати, що в своїй думці про сьогодення України вони всі єдині: майже у кожного з них на сході України, в зоні АТО, служать або займаються волонтерською діяльністю онуки. І всі герої нашого фільму моляться про одне: щоб перестали гинути люди сьогодні, на цій війні.
Анна Стрижкова
Трирічною дівчинкою (це приблизно: свого точного віку Анна не знає) потрапила в Освенцим. Після війни Аню привезли до Києва, де її удочерили кияни. Нові батьки дали їй ім’я, прізвище, нове життя. Про те, що вони їй насправді не рідні, Стрижкова дізналася вже в дорослому віці.
Іван Трофимович
Знімальна група його назвала Сином полку. У вісім років він залишився сиротою, втративши матір – німці розстріляли її на очах у хлопчика. Після визволення Запоріжжя, де він жив, Івана підібрали солдати Червоної армії. В рядах піхотного полку він виконував завдання розвідки.
Семен Сорока
У 11-річному віці він був зв’язковим в УПА. На його очах співробітники НКВС жорстоко стратили його брата, якого Семен не встиг попередити про небезпеку. Після війни Семена Климовича заслали до Сибіру, де він провів сім років і був звільнений достроково. Зараз йому 89. Він залишається вірним своїм переконанням: ходить з червоно-чорним прапором, приїжджає до Києва на річниці УПА. А ще хотів записатися до військкомату, щоб піти в зону АТО, і дуже засмутився, коли не пройшов за віком.
Марія Саєнко
У 14 років її вивезли до Німеччини на роботи. Три роки вона пропрацювала у фермера: терпіла приниження, недоїдала. Господині дівчинка не сподобалася, і вона частенько її била. Також в Німеччині Маша зустріла своє перше дитяче кохання: це був поляк, який теж перебував там на роботах. У 1945 році Марія повернулася на Батьківщину, де її, зрозуміло, очікували допити.
Христина Хігер
Народилася у Львові, пам’ятає перші бомбардування у вересні 1939 року (їй було п’ять років). У 1943 році її сім’ї вдалося вижити завдяки тому, що Христина з родиною (за походженням вона єврейка) ховалася в каналізації протягом 14 місяців. Через багато років Хігер напише про це мемуари «Дівчинка в зеленому светрі», книга вийде в багатьох країнах світу. Зараз Христина живе в Нью-Йорку.
Елеонора Коваль
Корінна киянка, все життя прожила в Києві, навіть під час окупації. Була свідком багатьох трагічних подій, в тому числі і Бабиного Яру.
P. S. Загалом, виходить цікаво, і я з хвилюванням чекаю травня, коли на «1+1» покажуть картину «Діти перемоги». Точна дата і час прем’єри поки невідомі. Ми будемо тримати вас в курсі всіх новин.