Бітницька поема: «Відпустка без кінця» (Permanent Vacation) 1980
_
_
Дебютний фільм Джармуша не випадково нагадує поезію бітників. Головний герой, Кріс Паркер – реальний персонаж, який грає у фільмі самого себе, був великим шанувальником біт-культури і бібопу (різновиду джазу сорокових-п’ятдесятих, яким надихалися Аллен Гінзберг та решта біт-компанії). Сам режисер розповідав, що історія «Відпустки без кінця» почалася з випадкового знайомства з Паркером, який просто зачарував Джармуша харизмою чарівного пройдисвіта і відчайдушного тусівника. Він і задав поетику фільму.
У «Відпустці без кінця» той же постійний рух уперед, як у ключовій книзі біт-культури, романі Джека Керуака «У дорозі» – герой існує тільки в дорозі, тому що сам процес пересування з точки А в точку Б для нього – спосіб набуття сенсу життя. Те ж відчуття спонтанної імпровізації, навмисна шорсткість стилю і вільна структура верлібру зі внутрішніми римами, як у віршах Гінзберга.
Тривожна суміш меланхолії з апокаліптичним передчуттям, властива найкращим гінзбергівським віршам, гостро відчувається в тих сценах фільму, де Паркер розгулює руїнами Нью-Йорка під примарні звуки гамелана, ритуальної індонезійської музики. (Цікаву риму з назвою фільму знаходимо у Бальмонта: «Гамеланг – як море – без початку, гамеланг – як вітер – без кінця».)
І найголовніше: відчуття безмежної свободи. У всьому.
Поема про смерть: «Мрець» (Dead Man) 1995
_
_
Якщо про Джармуша буде доречно сказати, що одного разу він прокинувся знаменитим, то це сталося завдяки успіху найвідомішого його фільму «Мрець». В історії посмертної подорожі, знятої як медитативний вестерн, усе сповнене поезії: від імені головного героя, якого звуть так само, як англійського поета-романтика XIX століття, і до блейківських рядків, які цитує індіанець на ім’я Ніхто, що супроводжує героя Джонні Деппа в його загробній подорожі. (При цьому, в типово джармушевському стилі, усі навколо читали Вільяма Блейка, крім, власне, самого Вільяма Блейка.) До речі, ім’ям Ніхто, як ми пам’ятаємо, називав себе Одіссей.
Довершує враження неймовірна краса кожного кадру – не виключено, що Джармуш і його оператор Роббі Мюллер, справжній поет чорно-білої естетики з численними відтінками сірого, надихалися пейзажами Теодора Кіттельсена. І, звичайно ж, – особливий ритм, який підкреслюється затемненням між сценами, схожими на окремі віршовані строфи, лаконічні і самодостатні.
Готична поема: «Виживуть тільки коханці» (Only Lovers Left Alive) 2013
_
_
Напівтемрява готичних особняків, криві вулички Танжера і безлюдні площі вмираючого, абсолютно примарного Детройта, героїновий «прихід» від свіжої крові (перша група, резус негативний) – такої концентрованої пітьми вистачило б на всі «Сутінки» разом узяті. Несподівано для всіх Джармуш зняв меланхолійну казку про останніх вампірів, приречених на вимирання. Але вампіри тут, звичайно ж, лише метафора: це поети, художники, винахідники та мислителі, які в своєму підпіллі поволі роблять цей світ хоч трішки прекраснішим.
Джим Джармуш: «Якщо ви зайдете до бару в якомусь американському містечку і в розмові оброните слово «поезія», напевно будете битим»
В очікуванні неминучого фіналу Джармуш, як і його герої, любовно збирає в кадрі милі серцю міфи і артефакти поп-культури. Ось будинок, у якому народився музикант Джек Вайт із The White Stripes. А ось легендарний Hangstrom – на одній з таких гітар грав сам Френк Заппа, чиї платівки назавжди змінили свідомість юного Джармуша. На програвачі крутиться «сорокоп’ятка» Чарлі Фітерса Can not Hardly Stand It. (Не такий вже й раритет, 10 євро на Discogs за оригінальне видання 1956 року, зате в ньому живе дух давно минулої епохи.)
Власне, гіпнотична музика і задає цьому фільмові той ритм, без якого неможлива не тільки поезія, а й хороша проза: саундтрек написали голландський лютніст Йозеф ван Вісс і група SQÜRL, в якій грає сам Джармуш. Колись він стояв на роздоріжжі між літературою і музикою, а перемогло зрештою найважливіше з мистецтв – чиста поезія кіно.
Поема у традиціях Нью-Йоркської школи: «Патерсон» (Paterson) 2016
_
_
Це перший фільм Джима Джармуша, який став у прямому сенсі слова кінопоемою. І справа тут не стільки у віршах, які пише і декламує в кадрі головний герой «Патерсона», непримітний водій автобуса, – сама структура фільму свідомо і послідовно вибудувана Джармушем за законами поезії.
Це і ритм руху героя (неспішного, немов читання) одним і тим самим маршрутом від пробудження до завершення трудового дня. І безліч рим у драматургії фільму і образах, про які кінокритики написали не менше, ніж поети – віршів. Навіть квартирка героя, це втілення твору абстрактного мистецтва, відсилає нас до поезії так званої Нью-Йоркської школи, тісно пов’язаної з художнім авангардом свого часу. Адже у віршів, які записує в зошит герой Адама Драйвера, є автор – Рон Паджетт, один із пізніх представників цієї самої школи, пулітцерівський лауреат і особистий друг Джармуша.
Медитативний, герметичний і споглядальний «Патерсон» справді нагадує вірші Рона Паджетта, написані ним спеціально для цього фільму: мистецтво скупими мазками, життя як творчий акт, поезія в буденності, краса в повсякденному. Краса, яку ми повинні не лише вміти побачити в метушні буденних днів, а ще й зуміти зберегти і понести далі.
