За останні пару років в українському кінематографі вималювався тренд, який вже важко замовчувати: у нас так і не навчилися знімати жанрове кіно. Щасливі винятки на кшталт «Брами» лише підтверджують правило: раз по раз нам обіцяють то шпигунський бойовик, то CGI-фантастику для дітей, то танцювальний екшен (часто все це супроводжується приставкою «перший український»), однак реальні успіхи трапляються хіба що на ниві комедій. Та, як водиться, крім поганої новини є і хороша. Тоді як українське жанрове кіно вчиться казати «агу», мультижанрове кіно в Україні знімають із блиском, чи то калейдоскопи Сергія Лозниці з гумором шибеника, чи фантасмагорії Марисі Нікітюк. І ось вже вдруге за півроку (першим до кінотеатральної публіки дістався Ярослав Лодигін із «Диким полем») український режисер дебютує на хиткому ґрунті драмеді-істерну з елементами цікавої етнографії.
Якщо в СРСР знімали кіно про «Лимонадного Джо», то тепер перед нами «кавуновий Лукас»: киянин із екзотичним ім’ям втрачає ввірений йому автомобіль місії ОБСЄ і опиняється далеко від відомих йому форм цивілізації. Виявляється, що в кавуновому королівстві десь в Херсонській області городянину перебувати анітрохи не безпечніше, ніж одинаку без коня на Дикому Заході.
Фото: «Татофільм», ГО «Південь», elemag pictures GmbH
На Лукаса чекають зустрічі з цинічними шерифом (двоє нудьгуючих дільничних, які мовчки збирають із сусідів «пожертви»), кровожерливою бандою (бандитського вигляду фермери, втеча від яких закінчується для героя відсидкою в піщаній ямі), благородним індіанцем (Віктор Жданов у образі безробітного Вови, який мріє знайти скарб, але змушений постійно шукати Лукаса) і його дочкою, зачарованою білою людиною: дитя природи на ім’я Марушка у виконанні ясноокої Христини Дейлик – енний персонаж українського кінематографа, який не має жодної функції, крім дарувати кохання безглуздому головному герою.
Фото: «Татофільм», ГО «Південь», elemag pictures GmbH
Є навіть місцева варіація бродячої ярмарки (заїжджий «силач» валяється на битому склі й старанно свердлить собі ніздрю дрилем) і кабаре (з гуртожитку Лукаса виганяють, але не раніше, ніж одна з дівчат усе-таки покаже йому груди – знову-таки, типовий для українського кіно спосіб представлення провінційної моралі).
Фото: «Татофільм», ГО «Південь», elemag pictures GmbH
Та що там: місцевий фронтир може похвалитися навіть власними міськими легендами – Вова лякає Лукаса «міражем» нібито затонулого жіночого хору і показує йому з берега блукаючий буй.
Останні два слова, до речі, були робочою назвою нашої рецензії, однак навіть за всієї неприкаяності головного героя у виконанні Сергія Степанського, образити його словом із трьох літер було б несправедливо. Хоч він і не зовсім юний, його «п’ятий семирічний життєвий цикл» перетворюється на своєрідну coming-of-age історію: Лукас проходить через усі обряди ініціації місцевого підлітка, починаючи з бійки «село на село» і закінчуючи романтичним пробудженням на занедбаному кладовищі.
Фото: «Татофільм», ГО «Південь», elemag pictures GmbH
«Вулкан» – надзвичайно душевний набір скетчів про життя диваків у провінції; скетчів, що ніби вільно хлюпаються в медитативних водах основного наративу (подорож у пошуках себе), – та насправді їх поєднує субстанція чи не міцніша за суперклей Вови. Тож, якщо вам замість утомливих порівнянь із «Диким полем» спадає на думку «Мрець» (1995) або інші зразки так званого кислотного вестерну –жанру, який об’єднав сюжетну канву фільмів про ковбоїв з психоделічним розчиненням «я» головного героя у новому для нього контркультурному середовищі, – то ви не самотні: легко уявити, якою спокусою для творців фільму було перетворити початковий тягучий кадр із баржею на фінальну похоронну пірогу або щось на кшталт цього. (Те, що зміна Джармушеві приспіла в найнесподіванішому з точки зору географії місці, дивує не менше, ніж трейлер його зомбі-комедії.) З урахуванням операторської майстерності уродженця Донецька Вадима Ількова, який минулого року випустив власну документалку «Тато – мамин брат», фільму міг би вдатися оммаж і не такого масштабу.
Фото: «Татофільм», ГО «Південь», elemag pictures GmbH
Культура мешканців Берислава, що славлять кавун і поклоняються металобрухту, – це й справді контр- до всього, що уособлює Лукас. Як їх протиставлення, так і неминуче фінальне злиття залишає те саме запитання, що ми адресували Лодигіну. Чи не транслюють такі фільми «внутрішній орієнталізм»? Той факт, що Роман Бондарчук сам родом із Херсона, начебто має автоматично зняти це звинувачення (так само, як «ворошиловградське» коріння Сергія Жадана скасовувало претензії до екзотики «Дикого поля»).
Але ми відповімо по-іншому: так, «Вулкан» – це й «авто-екзотізація» українського півдня, і «внутрішній орієнталізм» – і це прекрасно. Навіть більше, нам потрібен такий самий погляд на кожен український регіон: нехай на перше місце ставиться хоч степова агресія, як у Лодигіна, хоч ледачі «мутки» героїв, що розгубили життєві пріоритети, у Бондарчука та Непиталюка, хоч будь-які інші риси (неіснуючих, як ми знаємо ) менталітетів.
Що завгодно, аби тільки не безликий образ краю, що розкинувся без найменшого градієнта між заходом і сходом, містом і селом. Наша країна з усією її строкатістю гідна більшого – і добре, що в мультикультурних, мультижанрових новинках ця строкатість усе частіше знаходить, нехай і іронічне (а-ля «страх і огида в райцентрі»), однак усе-таки співчутливе відображення.
