Про сорти журналістів
Однозначний підхід НСЖУ – в питаннях фізичної безпеки і права на свободу висловлювання ми підтримуємо всіх українських журналістів, які працюють у правовому полі. Я вважаю, що громадські діячі, експерти та журналісти не повинні послуговуватися такими термінами, як «підривна діяльність», «вороги України» і так далі. Це розмова зовсім не цивілізована. Є спеціальні служби і органи, такі як Служба безпеки України, які й визначають: вороги – не вороги, підривна діяльність чи ні. Відповідно, вони повинні в рамках своїх повноважень доводити факт злочинної діяльності. А до моменту, коли така діяльність буде доведена, всі журналісти мають право на свободу висловлювання та думки. Ми як громадяни, в свою чергу, можемо з їхніми думками не погоджуватися.
Про факти і думки
Ми не можемо виходити тільки з того, що журналістика повинна виконувати виховну функцію в суспільстві, якось класифікувати, вирішувати за суспільство якісь питання. Наше ключове завдання – максимально полегшити аудиторії сприйняття інформації і висновки з неї. Наша функція – професіоналізм у пошуку експертів, прихованих рішень, документів, фактажу в цілому. І презентація цього фактажу аудиторії, яка вже і вирішує. А у нас дуже часто так виходить, що пошук фактів виявляється занадто трудомісткий, тому журналісту простіше висловити свою приватну думку. І це, звичайно, неправильно, адже перше завдання – інформувати населення, а не відразу засипати його нашими висновками.
Про діалог із владою
Влада і правоохоронні органи не готові сприймати критику. Ми ведемо системну роботу з питань фізичної безпеки журналістів, щомісячний моніторинг, стежимо за ситуаціями, які тягнуться вже довго, як от у випадку з фронтовою журналісткою Наталею Нагорною, на знімальну групу якої напали правоохоронці. Ми накопичуємо багато фактажу і коли приходимо до правоохоронців з ним, вони просто губляться. І в таких випадках влада обирає таку стратегію. По-перше, бойкот всіх публічних заходів на цю тему, публічних звітів, круглих столів і так далі. А по-друге, класична дискредитація НСЖУ за допомогою горезвісної «руки Кремля» і звинувачення у співпраці з Москвою. На практиці, наприклад, Артем Шевченко, директор Департаменту комунікації МВС, або відмовляється коментувати ситуацію взагалі, або на завершення своїх коментарів намагається якось образити НСЖУ, розповідаючи про зв’язки з Росією і застосовуючи інші примітивні стратегії.
«Наша функція – професіоналізм у пошуку експертів, прихованих рішень, документів, фактажу»
Про бюрократію
Частина журналістів свідомо відмовляються писати заяви. У деяких це просто особистий принцип, ну от не пише людина ніколи таких речей, і все тут. Наприклад, фотокореспондент агентства Associated Press Єфрем Лукацький, який нещодавно постраждав від дій поліції, скарг не писав, у нього таке правило. Він вважає, що не варто поліції витрачати на це ресурси, нехай краще вбивства розкривають.
Але багато хто просто не вірить у ефективність такого методу боротьби за права. Не хочуть витрачати свій час, оскільки не вірять у результат. НСЖУ не виступає в ролі вчителів, і ми не намагаємося вказувати журналістам, що їм робити і як чинити в таких ситуаціях. Але ми вважаємо, що з системою найкраще боротися її ж методами. Якщо система практикує бюрократію, отже, й нам буде ефективніше залишити заяву. Якщо немає заяви, то мине час, слідів не залишиться, і вже ні до чого буде апелювати. Тому ми прихильники юридичного методу, у нас є юристи-партнери, які готові безкоштовно надавати допомогу журналістам.
Але я розумію і тих журналістів, які не бачать сенсу в заявах. Правоохоронна система, на жаль, не дає жодних позитивних сигналів, які можуть підвищити віру в такий метод боротьби. Яскравий кейс, який це ілюструє – програма «Наші гроші» і напад на їхню знімальну групу у справі тодішнього заступника Авакова Чеботаря, та сама справа про рюкзаки. Був резонанс, справу порушили, два роки журналісти ходили, давали свідчення, сподівалися на результат. А потім справу було закрито через те, що прокурор заявив, що його підпис на одному з внесених до справи документів підроблений. Система свідомо два роки затягувала розслідування резонансної справи, журналісти витрачали свій час і сили, а в підсумку результату немає.
Про захист журналістів на окупованих територіях
Окупований Донбас – це майже повністю сіра зона, недоступна для спостерігачів, для відвідувань і захисту. Це неймовірний виклик для всіх нас. Тому варто підвищувати зовнішній дипломатичний тиск на сепаратистів, на тих, хто там контролює ситуацію, на Росію. Якщо журналіст потрапив там в біду, його прізвище мало бути на слуху. Зараз це в першу чергу Станіслав Асєєв, який вже більше року в полоні.
Свого часу на майданчику ОБСЄ у Відні ми разом зі Спілкою журналістів Росії підписували заяви солідарності з полоненими журналістами на Донбасі. Ці заяви мали ефект прямої дії, вісім фігурантів списку полонених журналістів зараз на свободі. Один із них, Валерій Макєєв, написав книжку «100 днів полону, або Позивний 911». Такі механізми теж потрібно використовувати. Це не просто, адже навіть місії ООН і Червоного Хреста майже не мають доступу до, наприклад, Асєєва, і це дуже болюче питання.
А якщо говорити про Крим, тут ситуація більш відкрита в плані доступу до інформації. Наприклад, справа Миколи Семени, якого російська влада звинуватила в «сепаратизмі». Ми мали доступ до всієї інформації та навіть могли виходити на зв’язок із самим журналістом через Facebook. І ми раді, що у нього хоча б умовний термін, хоча це однаково переслідування і порушення свободи слова.
Є й справи журналістів, які перебувають на території Росії. Наприклад, справа Романа Сущенка, звинуваченого в «шпигунстві». НСЖУ закликає українських журналістів утриматися від поїздок до Росії. А від поїздок з особистих мотивів просто відмовитися. Якщо йдеться про службову поїздку, то краще, звичайно, теж відмовитися, але якщо вже дуже потрібно, це має бути підготовлений кваліфікований журналіст, з усіма необхідними документами, телефоном, номерами гарячих ліній тощо. Справа Сущенка – це хороший маркер ситуації. Ми стоїмо на тій позиції, що він не вів ніякої підривної діяльності, але його кинули до в’язниці.
Про цензуру в інтернеті
«Якщо журналісти солідарно починають ставити політикам одні й ті ж незручні запитання, то політики виявляються до цього не готовими»
Але зрозуміло, що розслаблятися не варто. Чим ближче до виборів, тим більша ймовірність, що з нізвідки раптово спливе черговий шкідливий для свободи слова проект. Ми не застраховані від будь-яких репресивних ініціатив.
І однаково, якщо вдається підняти резонанс у журналістських колах, якщо журналісти солідарно, незалежно від своїх телеканалів і видань, починають стаивити політикам одні й ті ж незручні запитання, то політики банально виявляються до цього не готовими. Якщо нам вдається затягнути їх на територію дебатів, виявляється, що аргументів на користь їхніх репресивних проектів у них недостатньо. Нам головне не пропустити період між появою такого проекту і голосуванням у парламенті, тобто момент, коли можна розпочати публічні дебати. Це показала й ситуація, наприклад, щодо перегляду режиму роботи журналістів у парламенті, закриті кулуари і окремий прес-центр.
Про регіональні медіа
Окрема непроста проблема – це захист прав журналістів у регіонах. У нашому «Індексі фізичної безпеки журналістів» ми постійно фіксуємо випадки насильства щодо регіональної преси. Для багатьох журналістів питання особистої безпеки та свободи слова належить до режиму мало не виживання і тривоги за своє здоров’я. Коли представники політичних сил, наприклад «Свободи», б’ють головного редактора газети за репортаж про дитячий православний табір. Або взяти, наприклад, ситуацію в Кам’янському Дніпропетровської області. За півтора року зафіксовано п’ять випадків підпалів машин журналістів і навіть підпал редакції. Ми писали звернення в СБУ, щоб взяли ці справи на контроль і перекваліфікували в тероризм. Тому що це і є тероризм – залякування журналістів.
Про парламентські слухання
Одне з наших головних завдань – це організація парламентських слухань із питання безпеки журналістів і свободи слова. Тобто майданчик, куди повинні прийти не рядові правоохоронці, а керівники відомств, МВС і прокуратури, президент й інші представники влади, та відзвітувати в присутності дипломатів і представників міжнародних організацій, що вони роблять для захисту свободи слова.
Поки що в цій справі у нас є кілька проміжних перемог. Комітет свободи слова ВР підтримав ідею проведення слухань, спікер заявив, що готовий внести на голосування питання про їх проведення. Якщо ми зараз дотиснемо цю ситуацію, і слухання відбудуться цього року, то це буде перемога і хороший сигнал для суспільства. А оцінити звіт влади повинні будуть передусім фігуранти нашого «Індексу», тобто постраждалі журналісти, яких били, палили, які були в крові. Вони повинні відповісти на запитання, захищає їх система чи ні. Поки що я не зустрічав жодного журналіста, який вважав би себе захищеним.