Завідувачка сектором кіно в Українському інституті Ольга Бірзул розповіла «Телекритиці» про діяльність Українського інституту, який опікується культурною інтеграцією України у європейському напрямку.
З 24 жовтня стартував Viennale. Розкажіть докладніше про цей фестиваль і про те, як у його програму потрапили українські фільми.
Viennale нам близький з двох причин. По-перше, це топовий щорічний австрійський кінофестиваль. Він також вважається найстарішим оглядом кіно в німецькомовному світі. Покази фільмів проходять у кращих локаціях Відня і користуються неймовірною популярністю. По-друге, Український інститут, крім іншого, реалізує цьогоріч ряд проектів у різних сферах культури в рамках програми двостороннього року культури Україна-Австрія і нас дуже цікавило партнерство з найбільшою кіноподією країни. Заручившись підтримкою «Артхаус Трафік», ми звернулися з пропозицією інтегрувати кращі українські фільми цього року до програми фестивалю. У підсумку, куратори відібрали чотири українські фільми: «Додому» Нарімана Алієва, «Атлантида» Валентина Васяновича, «Мої думки тихі» Антоніо Лукича, «Тато – мамин брат» Вадима Ількова. Український інститут, зокрема, взяв на себе всі необхідні витрати для представлення цієї гідної четвірки на Viennale.
Ольга Бирзул / Фото: Facebook
Український інститут презентує за кордоном більшість сфер культурної діяльності: від музики до літератури. Кіно – серйозна зброя в обоймі культурної дипломатії? Наскільки український кінематограф затребуваний на таких заходах, як Viennale?
Так, абсолютно з вами погоджуся, кіно – найдемократичніше з мистецтв і, напевно, один з найбільш доступних інструментів для презентації культури за кордоном. Але у цьому його принадність і загроза одночасно. Втім, в Інституті сьогодні зібралася сильна команда експертів, не тільки глибоко обізнаних у своїх секторах, але й таких, які пропускають український культурний продукт через критичний фільтр.
Я, наприклад, десять років працювала на фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA, в рамках якого три роки організовувала в різних країнах міні-фестиваль See Ukraine. Його метою було познайомити іноземну аудиторію з гідним українським доком і сучасним мистецтвом, а також запропонувати живий діалог з режисерами після показів. В один із днів ми обов’язково організовували тематичну дискусію з українськими та іноземними журналістами, філософами, художниками, правозахисниками, які вміють доступно і тонко занурити в контекст останніх змін в Україні.
У майбутньому нам би хотілося, щоб українське кіно було помітне і затребуване на різнопрофільних заходах.
Я як і раніше вважаю, що в умовах агресивної інформаційної пропаганди з боку північного сусіда ми змушені пояснювати, хто ми і куди прагнемо. Але це не єдине, про що може сьогодні розповісти українське кіно.
Як правило, в Інституті ми завжди з кураторського погляду аналізуємо суть і мету наших проектів. Поясню на прикладах. Viennale – це масштабний глядацький фестиваль, і ми були націлені на повноформатну панораму новітнього українського кіно. Як результат, на показ фільму «Мої думки тихі» квитки були повністю розпродані ще за кілька днів до показу. В кінці листопада вже на другий фестиваль – IDFA – поїде делегація українських документалістів “Ukraine: Here we go!” зі своїми незакінченими проектами. Завдання цього проекту, реалізованого командою Docudays UA, вже дещо в іншому: фільммейкери будуть інтегровані у професійну секцію фестивалю. Тому в рамках Амстердамського фестивалю Інститут організовує нетворкінг-івент, де наші кінематографісти зможуть познайомитися зі своїм іноземними колегами.
У майбутньому нам би хотілося, щоб українське кіно було помітно і затребуване на різнопрофільних заходах.
Антонио Лукич, Наталья Мовшович, Денис Иванов на Viennale 2019 / Facebook
Чи є квоти для українських фільмів на таких фестивалях? За якими критеріями йде відбір проектів, які представляють країну?
Не думаю, що існують якісь квоти, крім якості фільмів. Але ми всі розуміємо, що навіть дуже хорошим проектам потрібна промоція. Особливо в умовах перенасиченості аудіовізуальним продуктом. Популяризація української культури – це головне завдання Інституту, тому зараз ми розробляємо ряд програм, які допоможуть нашому кіно виходити на міжнародну сцену. Критерії відбору будуть залежати від програми, але, очевидно, що нам хотілося б підтримувати якісний авторський продукт.
На 10-й ОМКФ Український інститут запросив два десятка іноземних фахівців. З якими труднощами ви зіткнулися, щоб умовити їх приїхати?
Тут мені б хотілося пояснити, що цьогоріч на ОМКФ за підтримки Інституту був запущений пілотний UA Films Showcase. Ми збираємося доточувати його у майбутньому, сподіваючись, що він перепрофілюється у самостійну програму шоукейсів, які займаються промоцією українського кінематографу на різних стадіях виробництва. Це не ноу-хау. Такий формат активно практикують багато успішних європейських інституцій. Його суть полягає у тому, що організатори на кілька днів запрошують провідних міжнародних профі – від кінокритиків до дистриб’юторів – і знайомлять їх з кращими зразками національного кінематографа для майбутньої співпраці.
На мою думку, сьогодні українське кіно стало безперечно помітнішим.
Цього року UA Films Showcase запустила моя колега Наталя Мовшович у співпраці з Одеським фестивалем. Додатково до шоукейса Інститут також нагородив грошовим призом проект з найбільшим міжнародним потенціалом у рамках секції Work in Progress. За рішенням незалежного журі переможцем став проект «Забуті» Дар’ї Онищенко. До речі, зовсім недавно прем’єра цієї картини відбулася на Варшавському кінофестивалі. Фільм отримав особливу згадку журі.
Щодо труднощів. Очевидно, що на особливо впливових представників міжнародної кіноіндустрії потрібно «полювати» дуже завчасно. Для цього потрібно багато їздити на міжнародні фестивалі і форуми, знайомитись. Ми дуже сподіваємося, що у нас буде на це час і можливість, оскільки зараз УІ працює в умовах колосального завантаження.
Чи охоче закордонні професіонали їдуть до нас?
Я не досліджувала це питання глибоко, але, на мою думку, сьогодні українське кіно стало безперечно помітнішим. Завдяки відразу декільком факторам: наполегливості режисерів, активності продюсерів, наполегливості культурних менеджерів, державній підтримці і діяльності Держкіно. Але поки у цьому механізмі є кілька інших важливих факторів – це відсутність якісної освіти, кінопрокат вітчизняного авторського кіно, який на межі зникнення і нестабільність культурних політик. Удосконаливши ці фактори, як мені здається, нескладно підвищити інтерес закордонних професіоналів.
Постер украинской программы Виеннале
Яку роль відіграє культурна дипломатія в період військових дій на Сході України?
Велику. Дуже велику. Але я вважаю, що продумана і якісна культурна дипломатія працює у будь-які історичні періоди.
Українському інституту вже близько двох років. Якими досягненнями може похвалитися організація і які завдання ставить на майбутнє?
Фактично, Український інститут працює трохи більше року – після призначення Володимира Шейка генеральним директором. Майже рік знадобився, щоб налагодити базові робочі процеси і почати формування повноцінної команди. Зараз програмний відділ активно працює над секторальними стратегіями і паралельно запускає масштабні міжнародні проекти. Роботи у нас не просто багато, а дуже багато. При цьому ми, як будь-яка державна структура, оповиті густим туманом документообігу. І нашому літаку часто складно злетіти.
Втім, я прийшла працювати в УІ тільки три місяці тому (до цього напрям кіно вів всього один програмний менеджер – Наталія Мовшович) і зараз не відчуваю себе компетентною для того, щоб говорити від імені всієї інституції. Якщо говорити про досягнення в секторі кіно, то Інститут у 2019-му році “охопив” проекти в різних жанрах – від промоційної підтримки української анімації на головному профільному фестивалі в Аннесі до запуску першої повної ретроспективи Кіри Муратової у культовій Паризької синематеці. Як з’ясувалося, французькі сінефіли носилися з цією ідеєю вже десять років. Але тільки цьогоріч Українському інституту у співпраці з Центром Довженка вдалося осилити складний проект і встановити історичну справедливість: цілий місяць фільми легендарної Кіри Георгіївни демонструвалися у старовинному і шанованому кіноархіві світу. Як результат, ми зібрали хорошу французьку пресу, де Муратова підписана як радянський і український режисер.
Фото: Facebook-сторінка Ольги Бірзул
Підписуйтесь на «Телекритику» в Telegram та Facebook!
