Якщо покликати на пиво колег, які працювали у журналістиці хоча б кілька років, швидше за все після чергового келиха почуються висловлювання про те, що ринок ЗМІ переживає глибоку кризу. Проблеми можуть називати різні. Серед них, наприклад, збитковість видань, наслідком якої стає або безцеремонний вплив власників на редакційну політику, або занадто низькі зарплати. Колеги можуть поскаржитися на погоню за кліком, підвищений попит на «зраду» і надмірну швидкість реакції на події, що шкодить якості інформації. Когось засмучують зміни смаків аудиторії, яка не дуже хоче читати, вважаючи, що сторінка тексту – це вже лонгрід. І майже напевно хтось у результаті помітить, що з журналістики йде дуже багато людей, які напрацювали достатньо досвіду, щоб вважатися міцними професіоналами.
«Телекритика» поговорила з колишніми журналістами про те, чому вони колись обрали цю професію і якими мотивами керувалися, йдучи з неї; розпитала про те, як засвоєні навички допомагають у роботі у суміжних галузях; а також переконалася, що думки співрозмовників про стан медіаринку сильно різняться.
«Відсутність перспективи підриває стимул залишатися у професії»
Олег Сорочан, керівник проєктів і програм Національного банку України
Досвід роботи у журналістиці – 9 років
У професію я потрапив випадково. На останньому курсі університету і якийсь час після його закінчення я підробляв викладанням на курсах англійської. Одночасно здобував другу освіту – економічну. Як такої мети потрапити у журналістику у мене не було, швидше хотілося попрацювати у сфері, пов’язаній з економікою, і отримати практичні знання. Розсилав резюме, на одне з них відгукнулося інформагентство «Українські новини», мене запросили на роботу кореспондентом відділу «Фінанси». Мені було цікаво, я погодився. Там я отримав найбазовіші, і, напевно, найправильніші навички для початківця журналіста у короткому новинному жанрі, де важливо подати інформацію оперативно, але й не спотворити її.
Якоюсь мірою я вірю у фатум. Людей притягує те, що повинно притягувати. Для мене журналістика була правильним вибором. Я ціную цю професію за те, що дає відчуття свободи, можливість самовираження, і, як правило, не затискає тебе у рамки. Для мого характеру це дуже добре середовище.
Є й мінуси. В Україні журналістика – це неконкурентна професія з фінансового погляду. При всьому тому, що робота з інформацією – це досить високоінтелектуальна та відповідальна праця. Часто журналісти володіють досить високим рівнем експертизи у своїй сфері. Іноді навіть вищим, ніж у багатьох експертів, яких виступають на телебаченні або конференціях. Тому низький рівень зарплат у журналістиці – це несправедливість.
Мені більше подобалася редакторська робота, хоча нічого не маю проти роботи репортера. Я професійно займався шахами, тому звик дивитися на речі об’ємно та у перспективі. У цьому контексті репортерська робота може бути цікавою, але часто вона фрагментарна: ти будуєш якийсь свій шматочок пірамідки.
Сучасні реалії української журналістики мене не радують. На якості позначається те, що вітчизняні ЗМІ не самоокупні. Це цілий вузол проблем. Споживач не дуже вибірковий і вимогливий до джерел інформації. Культури платити за інформацію немає, а безкоштовного контенту, часто неякісного, багато. Робити успішний комерційний проєкт, залишаючись при цьому ЗМІ у повному сенсі цього слова, непросто.
Якість журналістики безпосередньо залежить від рівня життя у країні. Інформація – не продукт першої необхідності, навіть якщо її купують, то за залишковим принципом.
Ринок не працює на комерційній основі – це і є його головною проблемою. Я маю на увазі правильну комерційну основу: не продаватися, а продавати. Справжній інформаційний продукт. Не всім головредам або шеф-редакторам цікаво займатися менеджментом, упаковувати продукт так, щоб його хотіли купити. Добре, що деякі видання зараз намагаються звести дебет з кредитом самостійно й запускають для цього пейволли, донати, спецпроєкти. Але це поодинокі приклади. Більшість ЗМІ цілком залежить від власника.
Журналістів, які хотіли б розвиватися у професії, не так небагато. Але ця проблема характерна не тільки для журналістики: в Україні в усіх сферах низька продуктивність і великий дефіцит професіоналів.
Журналістика – інтелектуальна праця, передбачає постійне вдосконалення. На жаль, далеко не у всіх редакціях це розуміння є.
Останнім часом процвітає блогерство. Блогери можуть збирати багатомільйонну аудиторію, володіючи навіть низькою експертизою. При цьому їх контент абсолютно безкоштовний для споживача. Це теж загроза журналістиці, боротися з цим непросто.
Ще одна глобальна проблема – відсутність інституту репутації. До речі, те ж стосується не тільки журналістики. В Україні можна довести до банкрутства банк, а потім здобути славу успішного бізнесмена. Так і в журналістиці – розповсюджуєш неправдиву або неперевірену інформацію, але це сходить тобі з рук. Відсутність нормально дієвого інституту репутації стирає грань між професійним і непрофесійним журналістом, а це має далекосяжні наслідки. Інститут репутації повинен бути частиною суспільного договору, але поки цього немає.
Професію я змінив частково волею випадку, частково це рішення, напевно, визрівало у голові. У журналістиці ти працюєш з великою кількістю негативу. Психологічно це не завжди легко. Наприклад, у 2014 році був Майдан, потім фінансова криза, потім війна. Було також розчарування у 2017 році, пов’язане з журналом «Фокус», звідки після зміни власника пішла дуже хороша команда. Те, що видання може так сильно залежати від настроїв і бажань власника, теж знецінює професію.
Я не дуже довго роздумував, чим зайнятися. Мені легше й цікавіше за все працювати з інформацією, напевно, знову ж таки через моє шахове мислення. Цікаво збирати інформацію, аналізувати, ухвалювати рішення. Тому можна знайти собі застосування у багатьох сферах. Від сфери IT, наприклад, у суміжних проєктах Big data, до комунікацій. Якраз комунікаціями я зараз і займаюся у Національному банку – за профілем монетарної та валютної політики.
Моя робота полягає у тому, щоб доносити й пояснювати рішення НБУ таким чином, щоб вони були зрозумілі, сприйняті та правильно осмислені у суспільстві. Тут мені повною мірою став у пригоді досвід, напрацьований у журналістиці. По-перше, це все та ж економічна сфера; по-друге, я працюю з інформацією. Плюс до цього мені подобається хороший рівень експертизи всередині Нацбанку: є багато даних, багато досліджень, аналітики, яку я можу використовувати при створенні промов, меседжів і будь-якого іншого контенту.
Не можна заперечувати, що я повернуся у журналістику. Але навіть якщо так, то пріоритетним варіантом було б створити власний проєкт. Складніше уявити, що піду кудись за запрошенням. Є рамки пристойності, які я не перейду: у будь-якому виданні працювати не буду, а кількість видань, у яких мені було б цікаво працювати, точно не більше десятка.
«Соціальні мережі значно применшують роль журналістів»
Діана Давитян, прессекретарка прем’єр-міністра Олексія Гончарука (2019-2020 роки)
Досвід роботи у журналістиці – 3 роки
У тому, як я потрапила у журналістику, немає нічого незвичайного. Років з чотирнадцяти я зачитувала до дірок усі суспільно-політичні видання країни. Потім задумалася, що хочу й сама бути тією, хто створює матеріали та хоч мінімально, але формує думку людей щодо тієї чи іншої теми. Років зо два мріяла працювати у «Фокусі», пішла до редакції на літню практику та у підсумку залишилася там працювати.
Найбільше у цій роботі мені подобалося усвідомлення того, що я допомагаю людям розібратися у якихось складних темах. Наприклад, робити роз’яснювальні матеріали про те, як змінить їхнє життя якийсь ухвалений законопроєкт, які загрози він несе або навпаки полегшує якісь бюрократичні процеси.
Окрема історія – це інтерв’ю. Це ж найпрекрасніше взагалі. Мені подобається спостерігати, як різні люди реагують на гострі питання. Одного разу у мене було інтерв’ю з однією чиновницею. Вона непогана у принципі була, робила корисні речі. Так ось, наше інтерв’ю тривало півтори години, і весь цей час вона сиділа в одній позі: стисла обидва кулачки міцненько та впирала ними стіл. Не поворухнулася жодного разу. Чи варто говорити, що відповіді у неї були такими ж затиснутими, як і вона сама? З погляду змісту – це було найнудніше моє інтерв’ю, а з погляду вивчення її як людини – дуже цікаве.
Але є й зворотна сторона медалі: мені ніколи не подобалося розшифровувати інтерв’ю! Це просто кілька годин такої жахливої монотонної роботи, коли ти відчуваєш себе маленьким рабом всесвіту букв.
Зараз мене засмучує, що у журналістиці з’являється усе більше неперевірених фактів та анонімних джерел. Плюс соціальні мережі значно применшують роль журналістів. Ось ця вся псевдоекспертність з декількома сотнями тисяч передплатників у соціальних мережах знецінює якісні аналітичні тексти. У суспільстві досі є великий попит на «зраду», їм її дають Telegram-канали та всі ці лідери громадської думки у Facebook. Якісна аналітика для багатьох – це складно, потрібно витратити час на прочитання і власний аналіз, увімкнути критичне мислення. Легше у Telegram прочитати вже чийсь готовий зрадний вердикт.
Біда у тому, що всі ці блогери та канали – зброя в інформаційній війні з Росією, яка непогано фінансується ззовні. Але радує, що є умовна п’ятірка авторитетних видань. Вони роблять хороший інформаційний продукт. Тому людям, які піклуються про свою інформаційну гігієну, є звідки черпати інформацію. І це добре.
З журналістики я пішла, отримавши пропозицію зайнятися піаром бізнесмена. Мені здалося, що це цікаво, і я погодилася. Перед цим взагалі не роздумувала: трапилася нагода зайнятися чимось іншим – ризикнула. Сподобалося.
Журналістський досвід виявився корисним. Я завжди, завжди й завжди перевіряю всю інформацію, яку публікую або просто читаю. Намагаюся не писати складною бюрократичною мовою. Не скажу, що так завжди виходить. Коли працювала журналістом, не розуміла, чому прессекретарі пишуть цією нудною мовою законодавства. Потім зрозуміла – після кількох днів боротьби з юристами, простіше погодитися на їх формулювання, ніж купувати ще одну пластинку «Валер’янки».
Про те, щоб повернутися у професію, ніколи не думала. У цьому світі ще є стільки всього, чим я ще не займалася. А я люблю пробувати нове.
«Романтика закінчилася, журналістика стала вироджуватися»
Сергій Литвиненко, керівник відділу корпоративних медіа великої міжнародній компанії
Досвід роботи в журналістиці – 25 років
Журналістика для мене – справа сімейна. Мій батько – журналіст, довгий час він працював редактором районної газети на Кіровоградщині. Напевно, тому ні про яку іншу професію я й не мріяв. З дитинства любив запах типографської фарби, свіжої газети – батько часто водив мене у друкарню. З малих років перечитував усю пресу, яку виписували батьки, зокрема й на моє прохання. Писати у районну газету почав рано – ще у п’ятому класі. З сьомого – до центральної обласної. І практично всі друкували. Після школи вступив до Київського національного університету ім. Шевченка на факультет журналістики.
У професії я найбільше цінував те, що щодня дізнавався щось нове. Багато чому навчився лише завдяки журналістиці. Наприклад, коли працював у першому діловому виданні України «Галицькі контракти», у мене не було економічної освіти, проте досить швидко я почав добре розумітися на економіці, на бухгалтерських проводках, законодавстві.
Журналістика – деякою мірою романтична професія, оскільки весь світ відкритий для тебе, якщо ти відкритий для нього. Я побував у більш ніж 20 країнах, познайомився з багатьма людьми, які вплинули на мій світогляд, вплинули на мене, як на українця з активною громадянською позицією.
В останні роки журналістика в Україні стала вироджуватися, вихолощуватися, романтика закінчилася. Те, що я бачу зараз – це здебільшого (підкреслюю – здебільшого: винятки є), псевдожурналістика, у якій немає місця справжньому журналісту, у медіа переважає копіпейст. Немає скрупульозності у підготовці контенту, коли довго збираєш інформацію, аналізуєш, обов’язково перевіряєш усе до найдрібніших подробиць. Тепер же журналістика фактично перейшла в електронний формат, а в медіадіджиталі головне – трафік, а це означає, що потрібно гнати сенсації у щільному графіку, щогодини, інакше у сайту не буде аудиторії. У підсумку виходить, що як такими збором інформації, її аналізом ніхто практично зараз не займається, багато передруковують один в одного «сенсації», головним стає помітний «продаваний» заголовок. Як правило, копіпейстна інформація не перевіряється і кількість фейкових матеріалів на сайтах зараз зашкалює.
Справжньою журналістикою я вважаю розслідувальну. На жаль, вона вже не дуже потрібна читацькій аудиторії в Україні, у результаті у нас нею мало хто займається професійно, або ж роблять псевдорозслідування – у політиці, у бізнесі є безліч людей, які зараз використовують цей жанр, щоб розв’язувати свої проблеми або завдання. Справжніх журналістів-розслідувачів, за якими не стоять чиїсь гроші, мало, хоча ще десять років тому їх було дуже багато.
Ще я завжди любив і цінував у журналістській роботі аналітику, і більшу частину своєї кар’єри журналіста займався аналітичними матеріалами. Цей жанр в українських медіа теж поступово зійшов нанівець на відміну від західних країн, де аналітика від газет і журналів для аудиторії, яка думає, до сих пір має попит.
У мене немає простого пояснення, чому в Україні дуже невеликий попит на аналітичні друковані видання, адже у порівнянні з іншими країнами у нас була досить велика аудиторія, яка постійно щось читала, – газети, журнали, книги. Зрозуміло, що аудиторія друкованих ЗМІ в Україні перетікає в інтернет, але ж на Заході картина інша, там падіння попиту на печатку не таке драматичне.
Одним з факторів, що вплинули на моє рішення піти з «традиційної» журналістики, стало зниження попиту на друковані видання в Україні. А саме там, як правило, зберігалася справжня журналістська робота: якісні розслідування, аналітичні матеріали або репортажі вимагають величезних людських ресурсів.
Раніше я працював кореспондентом, редактором, заступником головного редактора, головним редактором у виданнях, тираж яких становив 100 тис. примірників. Я розумів, що ми впливові, що наша думка важлива, адже нас читає велика аудиторія. У нас була вага, ми доносили свою позицію, грали якусь просвітницьку роль, тому що у цих виданнях було місце історичним дослідженням, публіцистиці, аналітиці. Тепер тиражі більшості наявних друкованих видань – 3-5 тис., у деяких тижневиків реальний тираж опустився нижче 1 тис. примірників. Для кого ж ми тоді пишемо, який сенс у нашій роботі, якщо тебе не читають?
Повністю з журналістики я не пішов, але зараз займаюся корпоративними медіа. Я працюю у великій міжнародній компанії з чисельністю співробітників понад 80 тис. осіб. Фактично зараз я HR, проте певною мірою виконую й функції журналіста, очолюючи відділ корпоративних медіа: у компанії є кілька підприємств, що мають свої газети, також у компанії є загальнокорпоративна газета. Плюс ми активно розвиваємо діджитал: портал, мобільний додаток, систему відеотрансляцій. Так що напрацьований у «традиційній» журналістиці досвід зараз застосовую у корпоративних медіа. Але завдання переді мною стоять інші, тому що аудиторія дещо інша – співробітники підприємств. Мені подобається, чим я займаюся сьогодні, тому що розумію, для чого і для кого ми створюємо контент. Адже щоденна аудиторія наших корпоративних медіа – 80 тис., а це далеко не сьогоднішня 1 тис. примірників у тижневиків, які претендують на всеукраїнський масштаб.
Моя робота реально потрібна, у «традиційній» журналістиці такого зараз немає, і повертатися в неї я не хочу, просто не бачу, куди повертатися. Друкованій пресі, особливо в Україні, залишилося жити недовго: буквально кілька років, і вона остаточно помре. Залишаться, звичайно, «мастодонти», але, однозначно, тиражі друкованих ЗМІ вже ніколи не будуть великими. Робота на сайтах, тележурналістка мені просто нецікаві, оскільки там зараз переважає псевдожурналістика у вигляді копіпейста. Я не хочу себе з нею асоціювати.
Іноді я зустрічаюся з друзями – «останніми романтиками» журналістики. На наших посиденьках часто заходить мова про те, як було б чудово знову зібрати команду, яка колись працювала над класними виданнями: адже було драйвово. Хто-небудь на таких зустрічах обов’язково говорить: «Нічого, ще попрацюємо». Але я йду з цих посиденьок з думкою про те, що ні, цього більше не буде, епоха справжньої журналістики в Україні пройшла.
Зараз знову запускається Forbes, і для мене це дивно. Дай Боже, щоб у них все вийшло, адже там хороша команда, у якої є потенціал. Але я не бачу для них великої аудиторії.
Можливо, мені пощастило. Я працював у виданнях, на редакційну політику яких ніхто не впливав, крім самих журналістів, і всі вони мали свій погляд, несли свою місію, як це ведеться у західній журналістиці, не таблоїдній. Наприклад, у «Галицьких контрактах» ми багато розповідали підприємцям про основні зміни законодавства. Але крім цього у нас була місія: ми показували, що в Україні у підприємництва є можливість розвиватися. Якщо траплялися рейдерські захоплення, наїзди на підприємців з боку влади або податкової, ми повинні були їх захищати за допомогою наших статей. Відмінною рисою іншого видання, у якому я працював, – «Українського тижня» – був україноцентризм, ми хотіли показати, що громадянин з активною позицією може щось зробити в Україні, змінити, вплинути на поліпшення. Зараз такі видання можна перелічити на пальцях однієї руки. Дуже шкода, що така журналістика вмирає.
«Українська журналістика зараз досить сильна»
Олена Шкарпова, директорка з комунікацій і маркетингу ДП «Прозорро»
Досвід роботи у журналістиці – 10 років
Після закінчення середньої школи я вступила на економічний факультет Латвійського держуніверситету (я тоді жила у Латвії). Мені добре давалася математика, тому вибір освіти був очевидний. Але не менше ніж математику, я любила літературу – писала розповіді, долучалась до літературного гуртка.
На другому курсі університету зрозуміла: з одного боку, у мене буде крута економічна освіта, але економістом я бути не хочу. З іншого – я люблю писати, різні газети-журнали, де я на той час працювала позаштатно, охоче друкують мої статті. Як би об’єднати ці два напрямки діяльності? ..
Так я вирішила, що хочу бути бізнес-журналістом. Почала з позаштатної роботи у великій діловій газеті, а відразу після закінчення університету пішла у велику редакцію ділового ЗМІ й затрималася у цій професії на 10 років. Ділова журналістика – ідеальна професія для тих, хто цікавиться економікою, особливо макроекономікою, любить писати історії, комунікативний, любить знайомитися з новими людьми, вміє слухати, любить аналізувати дані.
У діловій журналістиці я навчилася усього, що вмію і знаю сьогодні. А це вміння діставати інформацію, аналізувати її, структурувати та перевіряти, вміння чітко, без зайвої води викласти інформацію на листі або у презентації, вміння легко встановлювати соціальні зв’язки та підтримувати їх.
До речі, про соціальні зв’язки. За роки роботи в медіа, а особливо в українському Forbes, я обросла такою кількістю контактів у найрізноманітніших колах, що сьогодні нерідко виникає відчуття, що я знаю всіх, а всі знають мене. Це дуже допомагає у моїй нинішній професії, оскільки я займаюся комунікаціями. Набагато простіше запустити новий проєкт з людьми, які тебе знають і яких ти знаєш, ніж намагатися без успіху вийти на потрібних людей, які про тебе ніколи не чули та у яких з тобою жодного спільного знайомого.
Втім, я знаходжу спільну мову й з незнайомими людьми. Мені нескладно знайти контакт людини й переконати її співпрацювати зі мною: досить придумати вагомі аргументи та бути тактовним, але наполегливим. Цьому мистецтву мене навчила робота у Forbes: дар переконання – головний скілл журналіста такого видання.
Від медіа я віддалялася поступово. У 2013 році, на третьому році роботи у Forbes, я зрозуміла, що виснажена нескінченним потоком інформації, який доводилося через себе пропускати. Мені здавалося, що я сама порожня посудина, у мене немає наповнення, я не розуміла, яка я, хто я, чого я хочу, які у мене погляди та думки. Я жила історіями героїв, про яких писала.
Я вирішила взяти паузу і поїхати вчитися за кордон: провела два роки у Королівському технологічному університеті у Стокгольмі на програмі «Медіаменеджмент». Фактично я вивчала медіа зі зворотного боку: з боку менеджера, а не журналіста.
Повернулася в Україну і відразу зайнялася створенням фактчекінгового проєкту VoxCheck. Ідея цього проєкту належала засновникам ГО VoxUkraine, і мені вона дуже сподобалася.
VoxCheck – це дуже медійний проєкт, але разом з тим це не чисте медіа: він займається перевіркою фейків, в основному на економічну тематику. Я була проєктним менеджером і редактором VoxCheck – а це набагато більший функціонал, ніж робота журналіста чи редактора. Доводилося шукати фінансування, контактувати з донорами, наймати людей у проєкт і навчати, розвивати мережу волонтерства, виступати на телебаченні, просувати проєкт у соцмережах і медіа, читати лекції. Це все, ще й просте редагування і написання фактчекінгових статей.
Коли ти випробував усі ці навички, вже складно займатися строго журналістикою: стає трохи нудно. За роки роботи у VoxCheck я перетворилася з журналіста на менеджера. Втім, мені завжди дуже подобалося писати статті, редагувати. Тому під час роботи у VoxUkraine я написала кілька великих статей, які отримали великий резонанс (наприклад, про Уляну Супрун на зорі її роботи у МОЗ або про націоналізацію «Приватбанку»).
Моє повернення у журналістику залежить від складності завдань. Я не боюся повернутися «у поле» і почати розкопувати якісь історії, знову десятками інтерв’ювати людей, редагувати тексти або придумувати нові теми для фічерів. Це залежить лише від масштабу і цікавинки роботи: якщо буде досить амбітно та потужно, я без проблем повернуся у медіа. Тим більше що українська журналістика, на мій погляд, зараз досить сильна: є багато видань, які цікаво читати, де журналісти не «філонять». Я читаю «Українську» й «Економічну правду», «Лігу», «Новое время», багато нішевих видань, з нетерпінням чекаю запуску Forbes. Тому якщо раптом так складуться зірки, то я легко повернуся у медіа.
Поки ж мені дуже подобається у комунікаціях, це дуже велика сфера. Теза про те, що будь-який журналіст може стати піарником – дуже суперечлива. Комунікатор – це складна професія, яка вимагає безлічі навичок і великого досвіду.
Читайте також:
Зураб Аласанія: «Колишню роль медіа втратили, а нової ще не знайшли»
Аудіожурналістика: чому в Україні поки що «не звучить»?..
Яніна Соколова про «Україну 24»: «Вони не до кінця оцінили суть моєї персони»
«Рускій міф»: як не дати паскудити людям голови
Ахтем Сеітаблаєв: «Мене турбує, що у наступні роки ми не побачимо масштабних історій про українську ідентичність»
Фото: особисті архіви
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
