На поле битви із традиціоналізмом виходить Леван Акін − грузин зі шведською пропискою. Якщо фільм Луки Гуаданьїно «Клич мене своїм ім’ям» можна назвати лише висловлюванням на тему ЛГБТ-відносин, то картина Акіна повноправно оголошує війну укоріненим традиціям. 9 листопада, в день прем’єри, на вулицях Тбілісі пройшли акції протесту проти фільму, що тільки підкреслило соціальний резонанс теми і її актуальність у нинішній Грузії й, до того ж, у пострадянському просторі.
«А потім ми танцювали» розповідає історію Мераба − молодого хлопця із Тбілісі, чий життєвий ритм складається із занять в ансамблі народного танцю і підробітку офіціантом у місцевому ресторані. Танці для нього, з одного боку − сімейна традиція, з іншого − шанс вибратися із бідного життя, яке тягне його сім’я. У Мераба є дівчина Марі, з якою він танцює у парі з дитинства, а також старший брат, який прогулює заняття на зло наставнику Аліко.
Одного разу в ансамбль приходить Іраклі, який переїхав до столиці з Батумі. Між ним і Мерабом розгорається суперництво за місце у національному ансамблі. Згодом це суперництво переростає у захоплення і пристрасть. Непомітно для всіх навколо традиції починають руйнуватися.
Іраклі та Мераб
Леван Акін своїм фільмом відповідає на питання: «Чи може те, що раніше асоціювалося із мужністю, сьогодні асоціюватися із чуттєвістю?» Танець у фільмі Акіна − рамка, у якій перебуває усе суспільство. Мераб замкнутий у житті, яке передалася йому у спадок, і приречений прожити його так само, як і його батьки.
Гомосексуалізм і народний танець для Акіна − всього лише інструменти, якими він вправно орудує, щоб показати конфлікт традиційного і сучасного у головному герої. Кульмінацією цієї боротьби стає фінальний танець, у якому Мераб буквально ламає себе, щоб вийти за рамки традиційного.
Протистояння консервативного і сучасного − не нова тема у кінематографі, але сьогодні вона актуальна як ніколи. Через неї руйнується сім’я у «Шлюбній історії» Баумбаха і через неї стає жертвою Джиммі Хоффа в «Ірландці» Скорсезе. Акін лише розкриває цю тему в умовах контрастної Грузії, де традиції укоренилися настільки, що проста кінопрем’єра виводить на вулиці людей і провокує насильство.
«Телекритика» − основний інформаційний партнер Kinove, який організовує допрем’єрні покази фільму «А потім ми танцювали»: 13 грудня у Львові, кінотеатр «Кінопалац»; 21 грудня у Києві, кінотеатр «Жовтень». Фільм у прокаті з 2 січня 2020 року.
Фото: Peccadillo Pictures
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
