_
_
А як же «Список Шиндлера», запитаєте ви? А «Врятувати рядового Раяна»? І матимете рацію: заперечувати велич фільму «Список Шиндлера» рівнозначно зізнанню, що ночами автор щонайменше їсть дітей. Та саме в цьому і полягає велич Спілберга: максимально використовувати кожну щасливу можливість – до «Списку Шиндлера» «великий режисер другого ешелону» йшов понад десять років, прекрасно розуміючи, який матеріал у його руках. (А якщо ви запитаєте себе, чому Спілберг, маючи в активі п’ять картин на історичну тематику, вперше за свою кар’єру зняв «Список» саме в ч/б, відповідь очевидна: під впливом фільму Анджея Вайди «Корчак», який вийшов на екрани за три роки до.)
І, звичайно ж, у перервах між літніми і зовсім необов’язковими з точки зору мистецтва кіноблокбастерами потрібно знімати Великі Американські Фільми – на кшталт «Амістада» і «Лінкольна». «Секретне досьє» стає у цей ряд як рідне.
Зачем украинцам идти на фильм об упадке Европы
Тим часом, короля грає свита: здивування від свіжості режисерської манери постановника «Моста шпигунів» пояснювалося фінальними титрами, де авторами сценарію значилися такі собі Джоел й Ітан Коени. Так само й «Секретне досьє» не варте було б витрачених на нього двох годин життя, якби не дивовижні у своїй точності (і чудові в ексцентричності) акторські роботи Меріл Стріп і Тома Хенкса, які не потребують представлення. А також Боба Оденкерка – Сола Гудмана з однойменного спін-офа до серіалу «Пуститися берега».
Незважаючи на невиразність самої постановки (наприклад, якщо Спілберг показує в кадрі В’єтнам, то за саундтрек бере пісню Creedance Clearwater Revival), актори відверто насолоджуються своїми ролями. Лицар позитивного образу Том Хенкс у ролі хамського головного редактора «Вашингтон пост» Бена Бредлі, з безглуздою зачіскою і вічною сигаретою в руках, навряд чи переграв великого Джейсона Робардса, який втілив образ Бредлі в класичному вже фільмі «Вся президентська рать» (Спілберг, звичайно ж, не втримався від цитати), але досить ефектно показав темний бік своєї акторської чарівності.
«Як писав Джордж Орвелл (а він дещо розумів у демократії), усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших»
Якщо ви досі закохані в Меріл Стріп, значить, у вас точно серце на місці: спостерігати, як її героїня Кей Грем знімає сережку перед тим, як піднести до вуха слухавку – справжня насолода. Боб Оденкерк, як завжди, майстерно проводить свого героя тонкою гранню між комедією і драмою, створюючи образ маленької людини, яка не побоялася кинути виклик системі. На їхньому тлі лише Джессі Племонс із трійці акторів серіалу «Фарго», що за дивною примхою потрапили в кастинг «Секретного досьє», не виглядає статистом: його тупуватий, але чесний корпоративний юрист, який опинився між молотом і ковадлом –чудовий образ до акторської скарбнички.
А про що сам фільм, запитаєте? Ну так, це розмовний трилер про те, як утверджувалася горезвісна американська свобода слова: в 1971 році, напередодні Вотерґейтського скандалу, адвокати топ-менеджерів газет «Вашингтон пост» і «Нью-Йорк таймс» зійшлися в суді з адміністрацією президента Ніксона за право публікувати викрадені урядові документи про невеселий стан справ у Індокитаї. Героїня Меріл Стріп, власниця «Вашингтон пост», має зробити непростий вибір між інтересами бізнесу, обов’язком і дружбою у високих колах, і сцени з її участю – безсумнівно найкращі в цій досить типовій американській кіноагітці.
Особливо повчально було дивитися «Секретне досьє» у вежі «Гуллівера, де буквально за тиждень до прем’єри розгромили редакцію однієї газети. Як писав Джордж Орвелл (а він трохи розумівся на демократії), усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших.
