Про державне втручання
Потрібно брати приклад з тих країн, до яких ми прагнемо. У Росії, Китаї, багатьох азіатських і близькосхідних країнах є одні норми, там поле дії влади ширше. Іноді вкрай широке – як, наприклад, у Саудівській Аравії. А якщо ми подивимося на західні країни, то можна згадати спробу німецьких властей приборкати «Шпігель». Але ж «Шпігель» тоді дійсно відкрив державну таємницю, створив абсолютно реальну небезпеку для країни, тривала холодна війна, момент був гострий. А у результаті це закінчилося забороною обшукувати редакційні приміщення (докладно про конфлікт журналу «Шпігель» з німецькою владою ми нещодавно писали в рамках рубрики «Телеетика». – Ред.).
Можна згадає і практику Європейського суду з прав людини. Про що вона свідчить? Баланс між правом держави на захист і правом суспільства на свободу слова – це доцільність у демократичній державі. У такій державі населення має знати і розуміти, що відбувається, свідомо вживати заходів.
Ось, чи правильно вчинили в «Дзеркалі тижня», коли на самому початку війни опублікували матеріали про те, що Укроборонпром продає добробатам зброєю? На мій погляд, абсолютно правильно. А з точки зору авторитарної країни – неправильно. І триває кримінальна справа проти «Дзеркала тижня», і президент до цього теж мав безпосередній стосунок. Тому ми, на жаль, поки залишаємося авторитарною країною. Поле цензури і заборон залишається дуже широким.
Будь-яке управління медіа «зверху» – це вже авторитарні методи. Демократична держава не керує медіа, це не входить у його функції. Усе, що повинні робити чиновники, – це давати максимум інформації, висловлювати свою точку зору і пропонувати медіа користуватися цією інформацією. А користуватися нею чи ні – це вже справа медіа.
Про рамки роботи журналіста
З одного боку, у сфері свободи слова Кримінальний кодекс можна по-різному інтерпретувати. А з іншого, деякі законодавчі заборони журналіст зобов’язаний порушувати, тому що того вимагають стандарти. Наприклад, захищати свої джерела, навіть якщо суд вимагає їх розкрити. Якщо, звичайно, був договір про такий захист.
Тут теж баланс між правом суспільства знати та національною безпекою або приватним життям конкретної особи. І журналісту потрібно кожного разу цей баланс зважувати для себе. Що важливіше в цьому конкретному випадку? Це складно, можна помилитися, але іншого не дано.
Діяльність журналіста в принципі не може бути державною зрадою. Якщо він здійснює тільки журналістську діяльність. Інша справа, якщо він виконує якусь розвідувальну функцію, тобто виконує не журналістську роботу. За радянських часів, наприклад, багато хто працював під прикриттям журналістським або дипломатичним, а займався розвідкою. Але це вже інший рід діяльності. Що б не викладав журналіст, яка б у нього не була позиція, вона не може бути підставою для звинувачень у зраді батьківщині. Тому що він просто подає інформацію та своє бачення цієї інформації.
Про боротьбу з пропагандою
Про те, як треба
Завдання журналістів у Україні – повернутися до журналістики. До нормальної роботи, а не loyalty-журналістики, яка, фактично, і є пропагандою. Потрібно інформувати про все, що може бути цікавим цільовій аудиторії. Інформація має бути перевіреною і достовірною. І, звичайно, не варто забувати про основні журналістські стандарти – баланс, точність, повнота.
А владі варто менше втручатися в журналістську діяльність і більше виконувати свої прямі обов’язки – забезпечувати нормальну економіку, добробут населення, захист національної території. Якось занадто багато сил і часу йде на приборкання тієї преси, яка здається владі неправильною.
