У 80-х роках Тім Воррен був учасником команди швидкої допомоги Post 53 в місті Дарієн, штат Коннектикут. Підлітки, які входять до неї, виїздять на термінові виклики і надають постраждалим невідкладну медичну допомогу з мінімальним втручанням професійних медиків. У 2016 році Воррен зняв фільм про нинішніх учасників Post 53, а днями показав його в Краматорську та Слов’янську. У рамках фестивалю американського кіно «Незалежність» документальний фільм приїхав і до Києва. «Телекритика» не проґавила шансу поспілкуватися з режисером про його враження від України, досвід роботи з реаліті-шоу і надихаючі документальні фільми останніх років.
Тім Воррен
Фестиваль американського кіно «Незалежність» (AIFF)
Чия це була ідея – показати фільм на сході України?
Посольства США в Києві. «Школа 911» – частина програми American Film Showcase, спонсорується Державним департаментом США. Щорічно в її рамках обирають 30 американських кінематографістів, які вирушають за кордон і показують свої фільми в різних країнах. Загальна мета цієї програми – спробувати через фільми розпочати діалог із людьми з різних частин світу. Спілкуючись із людьми, ми починаємо по-людськи краще розуміти один одного. І тільки-но нам вдається налагодити такий людський контакт, стає простіше об’єднати сили для вирішення складніших проблем.
Яке враження на вас справила Україна? І наша українська погода?
Сам я зі східної частини Штатів, тож мені до душі холод і сніг – хоч зараз я і живу в Лос-Анджелесі.
Мені подобається Україна, місцеві люди дуже емоційні (passionate). Щодо зустрічей на сході України, в Слов’янську і Краматорську, то ми поспілкувалися з кількома групами людей, у яких у цілому спільні завдання – свобода самовираження, мистецтво та відновлення їхніх міст. Як ви розумієте, ці два міста досі намагаються налагодити життя і відновитися після конфлікту з Росією. Мені здається, наш фільм добре «зайшов» їхнім мешканцям, тому що він закликає суспільство зазирнути у себе, визначити свої потреби та замислитися: чи може молодь задовольнити ці потреби? Наш фільм якраз і показує, що молодь – дуже цінний ресурс, який необхідний для побудови або відновлення суспільства.
Ви хотіли зробити «Школу 911» присвятою «Посту 53» чи своєрідним освітньо-мотиваційним фільмом?
І тим, і іншим. На одному рівні фільм є моїм освідченням цій організації, яка зробила мене тим, ким я зараз є. Я в боргу перед нею, навіть незважаючи на те, що не пішов у медицину. Те, чого я навчився, працюючи на швидкій 30 років тому, я досі застосовую як продюсер і режисер, тож для мене було важливо розповісти цю історію.
Але це – своєрідна маленька мета; більша завдання – створити роботу, яка вплине на людей. Що по-справжньому захоплює мене в продюсуванні різних проектів – можливість зустріти фільм, який може справити позитивний вплив. Просуваючи нові можливості для молоді та ідею того, що слід давати молодим більше повноважень, ви отримуєте віддачу в довгостроковій перспективі. Це добре впливає не лише на самих підлітків, а й на старше покоління, на суспільство в цілому.
«Сенс фільму не в тому, щоб групка тінейджерів стала керувати службою швидкої допомоги. Це може бути будь-яка діяльність, від роботи з обдарованими дітьми до доставки обідів літнім людям»
Герої «Школи 911» живуть у сім’ях із різним економічним статусом і етнічним походженням: ви показуєте сім’ї з Іспанії, Албанії, Кореї. Але все ж вони живуть у «країні рівних можливостей»; чи актуальний їхній досвід за межами США, де такі можливості є далеко не у всіх, – для тієї ж України?
Так, безсумнівно так. Знаєте, сенс фільму не в тому, щоб групка тінейджерів стала керувати службою швидкої допомоги. Це знову ж таки концепція нових можливостей для підлітків, на яких покладають певну відповідальність. Це може бути будь-яка діяльність, від роботи з обдарованими дітьми до доставки обідів літнім людям. Ми хочемо показати, на що здатна молодь, і закликати дорослих навчати молодше покоління. А що ще більш важливо – дозволяти молодим людям застосовувати нові вміння на практиці. Це прищеплює їм відчуття самостійності, яке робить з молодих людей критично мислячих, готових до викликів майбутніх лідерів.
Який момент зйомок був найскладнішим для вас з людської точки зору?
Знаєте, приблизно в середині фільму є момент, де хлопці приїжджають на виклик до жінки із зупинкою серця: їй 50 років, у неї був рак, і в результаті вона померла. Ми вставили це в фільм не тільки для того, щоб показати, як ці підлітки регулярно стикаються зі смертю, а й щоб підкреслити, як зрезонував для них цей конкретний виклик. Тому що ця жінка, ця мати була того ж віку, що й їхні власні матері. Вони змогли поставити себе на місце 13-річного хлопчика, її сина, який повертався додому зі школи (це в фільмі не показано, але озвучено). Мабуть, це було найважче.
«Я схиляюся до більш драматичних, надихаючих історій, які показують хороше в людях»
Які з чужих документальних фільмів справили на вас враження останнім часом?
О боже, їх так багато! Нещодавня документалка «13» про 13-ту поправку до Конституції (фільм 2016 року про скасування рабства в США, знятий Авою Дюверней. – Ред.), по-моєму, вона була приголомшливо зроблена. Ще недавно виходив документальний фільм про вплив корінних американців на рок-н-рол (фільм Rumble: The Indians Who Rocked the World 2017 року. – Ред.), теж прекрасне кіно. Знаєте, я обожнюю документальні фільми, постійно їх дивлюся і не можу надивитися. Кілька років тому, коли тільки з’явилася задумка «Школи 911», я дивився фільми Spellbound, Mad Hot Ballroom (їх дія теж відбувається в школах. – Ред.), вони справили велике враження. Мені дуже сподобалася «Вовча зграя», яку показували на «Санденсі» пару років тому. Я схиляюся до драматичніших, надихаючих історій, які показують хороше в людях.
Як з точки зору режисера відрізняється робота над реаліті-шоу від роботи над документальним фільмом?
Є і спільні моменти, і відмінності. Ті реаліті-шоу, які знімав я, робилися не за сценарієм, а за певним форматом. Можна було скласти якийсь графік і заздалегідь знати, яку сцену в який день ми будемо робити – чи то змагальна передача, чи щось із формату makeover (телешоу, в яких радикально змінюють зовнішній вигляд людини, квартири, автомобіля тощо. – Ред.). У роботі з реаліті-ТБ набагато більше «рухомих частин» – у тебе велика знімальна група, більше камер, більші бюджети. Але в основі цього однаково лежить ідея, яка підходить і для виробництва документальних фільмів – ти прийшов сюди, щоб зловити момент, і якщо ти випустиш його, то перезняти вже не можна. Тож потрібно не лише вміти планувати наперед, а й адаптуватися на місці подій, моментально розуміти, де потрібна камера. Багато що з цього я почерпнув якраз із роботи на швидкій, де мене навчили швидко оцінювати ситуацію і ухвалювати рішення, а також давати людям вказівки.
Тім Воррен на зустрічі з українськими глядачами
Фестиваль американського кіно «Незалежність» (AIFF)
У деяких сучасних програмах на стику реаліті-шоу і документального кіно є явно постановочні моменти. Наприклад, у нещодавній програмі Netflix про журналістів-стрінгерів. Як ви ставитеся до такого?
Документальне кіно не повинно бути постановочним. Та й реаліті-шоу, на мій погляд, не мають зніматися за сценарієм. Зрозуміло, що в деяких документальних фільмах застосовується прийом інсценування, але там дуже чітко вказується, що це інсценування, – ось, наприклад, такі-то люди в 1930-х зробили те-то й те-то. Але саме постановка для мене неприйнятна: ми збираємо людей, і наше завдання – зафіксувати їхні емоції, а не диктувати їм, що казати.
«Пост 53» створювався задовго до гучних масових розстрілів у школах, це була зовсім інша епоха. Вам не здається, що ідея більшої свободи і меншого контролю над школярами може якраз бути небезпечною?
100% ні. Коли юнак або дівчина самостійний, навчений і відповідає за щось, то він навряд чи (я б навіть сказав, ніколи) не зацікавиться наркотиками, алкоголем, не думатиме про суїцид, не візьме в руки зброю і не розстріляє своїх однокласників. Усе це – акти відчаю, і ті, хто їх вчиняє, втратили надію, вони не бачать іншого виходу, крім таких радикальних вчинків. А наша мета – не дати молоді наблизитися до того етапу, коли людина хапає рушницю і стріляє у своїх друзів. Ми твердо віримо в те, що, створюючи суспільство з відповідальних молодих людей, ми якраз запобігаємо такому результатові.
«Наша мета – не дати молоді наблизитися до того етапу, коли людина хапає рушницю і стріляє у своїх друзів»
І наостанок: над якими проектами ви плануєте працювати найближчим часом?
Я знімаю документальний фільм про Джеремі Мейфілда, колишнього гонщика NASCAR. Через провалений допінг-тест його назавжди вигнали зі спорту, але сам він стверджує, що пройшов тест. Тож ми розглядаємо всі сторони цієї історії. Ми також робимо фільм про те, що прийнятно або неприйнятно для того чи іншого віку – таке собі логічне продовження «Школи 911», адже багато людей сказали б, що підліткам не місце на швидкій. Цього разу ми звернемося до людей старшого віку, які теж роблять речі, несподівані для суспільства, – наприклад, заводять дітей, починають кар’єру з нуля, виступають на сцені, як Мадонна, приміром (сміється).
