На творчу зустріч прийшло понад 100 осіб, причому сам Гріневей пожартував, що не бачить у залі людей старших 35 років. «Телекритика» розповідає, що ви могли пропустити, якщо не були серед цієї сотні щасливчиків, і як можна надолужити згаяне.

Фото: https://www.facebook.com/molodistkiff/

Чому це важливо?

По-перше, не щодня (і не щороку) до Києва приїздять майстри такого рівня, з якими можна навіть поспілкуватися в рамках Q&A. У свої 77 років Пітер Гріневей залишається одним із найзатятіших експериментаторів із форматами кіно; будучи також художником і куратором, він створював масштабні мультимедійні інсталяції в павільйонах бієнале (див. «Спочатку був образ»), що змушували глядача по-новому поглянути на історію західного мистецтва – зокрема, фламандського живопису.

Сучасне кіно, застрягле в форматі 16: 9, півторагодинному хронометражі та залежне від сюжетів, мертве як форма мистецтва

Незважаючи на своє удаване ретроградство (Гріневей висловлює уїдливу думку про багато аспектів сучасної культури, називаючи Netflix нудним, а побачені ним у Києві мурали – картинами сумнівної якості), він не сліпо заперечує нові художні феномени: навпаки, він вважає їх досить старими та такими, що обмежують досвід глядача. Кіно-сноби (за визначенням Грінуея) на зразок Скорсезе і Тарантіно створюють старомодні фільми, і останній на нещодавньому Каннському кінофестивалі якраз представив картину, в якій відверто загравав із методами і штампами Золотого століття Голлівуду. Гріневей каже, що він розчарований сучасним кіно, і що люди 1920-х рр., які свого часу були вражені ідеєю кінематографа, зараз теж були б розчаровані. На думку режисера, сучасне кіно, застрягле в форматі 16:9, півторагодинному хронометражі та залежне від сюжетів, мертве як форма мистецтва.

Фото: Getty Images

Водночас, каже Гріневей, навіть будучи відомим режисером, він не може піти до продюсерів із набором скетчів і запропонувати їм екранізувати представлені малюнки, тому що на пітчингах від автора чекають саме сценарію, тексту, а від готового фільму – картинок, які ілюструють текст. Це неправильно, вважає Гріневей; про це і йшлося на його київському майстер-класі.

Про що йшлося?

Відповідно до формули Маршалла Маклюена medium is the message, перехід від целулоїдної кінематографії до цифрової мав створити нову кінематографічну мову. Однак на зміну плівкам прийшли смартфони, замість проекторів з’явився стрімінг, а нові форми так і не з’явилися. Кіно залишається текстоцентричним феноменом, і режисери впевнені, що вони зобов’язані розповідати історії, тоді як Гріневей переконаний: залежність від сценарію лише збіднює кінематограф. Сам він починав кар’єру в монтажній, годинами нарізаючи плівку, і досі вважає своєю іконою Сергія Ейзенштейна, а мистецтво монтажера – вищим за ремесло сценариста. Попросивши присутніх сценаристів підвести руки, режисер жартівливо сказав, що в кіно вони не потрібні.

Сам Гріневей віддає перевагу тому, що він називає «cinema cinema» – кінематографічним кіно, на противагу текстоцентричному

На його думку, діти-дошкільнята мають природну схильність до мистецтв, і хоча ніхто не виставлятиме їхні малюнки в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, шестирічки по-своєму прекрасно малюють, співають і танцюють. Однак приблизно з 10-12 років школа робить нам «щеплення серйозності» і змушує перейти до тексту як основної форми комунікації. Виходить, що близько 60 років свого життя людина проводить без створення картинок, хоча текст існує у світі лише близько 3000 років – і він теж еволюціонував із піктограм, тобто малюнків. Гріневей каже, що на своїх лекціях просить підвести руки людей, які вважають себе візуально грамотними – з його слів, таких набирається близько 8–10% аудиторії. Це є наслідком текстоцентричної культури, а інший наслідок – те, що у нас по суті немає «образо-центричного» кіно (imagistic cinema).

Кадри з фільму «Броненосець “Потьомкін”»

Посилаючись на своїх улюблених художників (Рембрандт, Вермеєр), Гріневей закликає кінематографістів бути «візуально грамотними» і не плодити кіно, яке просто ілюструє заданий текст. Сам Гріневей віддає перевагу тому, що він називає «cinema cinema» – кінематографічним кіно, на противагу буквалістському. «Пишіть романи та історії, заберіть свої кляті слова від кіно», –напівжартома звертається режисер до сценаристів.

Як надолужити згаяне?

Почнемо з найочевиднішого: двогодинну лекцію англійською мовою, мінус жарти про Київ, можна подивитися в записі: Гріневей вже багато років виступає з майстер-класом «Кіно мертве, хай живе кіно!» по всьому світу, і в мережі можна знайти відео з симпозіуму Aboagora або з лекції у Каліфорнійському університеті в Берклі. Не менш цікава лекція, прочитана на нідерландському кінофестивалі в 2003 році, опублікована повністю на Variety.

Другий крок – безумовно, підвищувати візуальну грамотність, втрату якої так оплакує Гріневей. Крім його улюблених художників епохи бароко, непогано б ознайомитися і з фільмографією самого режисера. Найбільш показовими прикладами фільмів без наративу (або з мінімумом сюжету), які чудово працюють з монтажними техніками, є ті, уривки з яких Грінуей якраз представив у Києві: телепроект «М означає Моцарт» (1991), еротична драма з Юеном Макгрегором «Інтимний щоденник» (1996), знята в колажній техніці документалка «Атомні бомби на планеті Земля» (2011), яка показує один за одним навчальні вибухи ядерних бомб; зі слів Гріневея, його улюблене число – 92, атомне число урану. (Він навіть поцікавився у присутніх, чи можна сторонньому з’їздити в Чорнобиль.)

Безумовно, в цьому плані цікавими є і мультимедійні проекти Гріневея – наприклад, «Валізи Тульса Люпера», у рамках якого відкриваються метафоричні валізи загадкового художника – альтер-его Гріневея (проект був відправлений у «віджей-турне», у рамках якого реміксовані відео фільмів проектувалися на міські стіни). Ще один відомий «ремікс» Гріневея – його відео-інсталяції, присвячені картині Леонардо «Таємна вечеря» і «Весілля у Кані Галілейській» Веронезе.

Та головне – потрібно самому активно сприяти тому, щоб кіно зажило новим життям. Адже, як зазначає художник, сама фраза «кіно мертве, хай живе кіно» має на увазі, що царство триває – хоч і з новим монархом.

Фото обложки: Getty Images