Павло «Паштет» Белянський, недавно заробивши популярність як письменник, тепер набирає популярність і як сценарист. Його першим досвідом стала робота над сценарієм для серіалу «Стоматолог», написаного за своєю повістю «Стоматолог вирішує одружитися». Потім прийшов час екранізації книги Белянського «Я працюю на кладовищі», до епідемії прем’єра однойменного повнометражного фільму планувалася на цю осінь. Тепер за сценарієм Белянського і Володимира Нікітенка на основі книги «Нікчеми» хочуть відзняти повнометражний мультиплікаційний фільм.
Павло розповів «Телекритиці» про роботу над сценарієм для повного метра, про те, яке це – працювати в парі, та у чому головні відмінності ремесла письменника і сценариста, а також пояснив, чому доводиться постійно вчитися, щоб щось являти собою у цій професії.
Постійна боротьба
Як повинні зійтися зірки, щоб до письменника звернулися з пропозицією екранізувати його твір?
Швидше за все, у моєму випадку так вийшло, що п’ять років тому відчувався брак контенту на телеканалах. Це був момент, коли російський контент перестав надходити в Україну зі зрозумілих усім причин, а український ще не встиг з’явитися у такому обсязі, в якому він вже є зараз. Насправді серіальне виробництво, телевиробництво дуже сильно наростають, продовжують робити все більше й більше серіалів, їх зараз виробляється набагато більше у порівнянні з тим, як це було п’ять років тому. А тоді утворився певний вакуум, і мене у нього засмоктало.
З іншого боку, вийшла цілком комерційна історія, яка виявилася цікавою для продюсерів і телеканалів.
Це ти зараз говориш про свій перший сценарний досвід, про «Стоматолога». А що стосується повнометражного кіно?
Повний метр, напевно, без серіалу і не вийшов би. Тому що саме на телеканалі ми познайомилися з продюсером, який взявся працювати над ним, він взяв у роботу книгу і мене як сценариста. Це була перша снігова грудочка, яка далі виросла у велику грудку, а з неї вийшов такий проєкт як «Я працюю на кладовищі».
Просто зацікавленість продюсера була, не більше, всю цю справу рухає він. Якщо йому подобається матеріал, якщо він бачить у ньому якусь перспективу, якщо він розуміє, що на цьому матеріалі може вийти кіно і під такий матеріал можна знайти гроші, – все, береться за нього.
Судячи з трейлера, фільм вийшов досить далеким від книги. Він сконцентрувався на сучасності, а в першоджерелі більше розповідей про історію країни.
У книзі всі розповіді, в принципі, пов’язані єдністю місця, всі вони так чи інакше приходять до цвинтаря. Причому там є історії, де основні перипетії – зав’язки, розв’язки – відбуваються десь поза кладовищем, а потім вже в них ставиться гранітна точка. Я спостерігаю історію і розповідаю її так, як почув від людини, яка, власне, прийшла замовляти цю гранітну точку у контору. Поєднати всі ці історії у кіно було складно, у фільм потрапило не все. І зрозуміло, що потрібно було вигадувати якусь одну загальну об’єднувальну історію, центральний твір, на який розповіді, як намистинки, будуть нанизуватися. Тому, звичайно, фільм відрізняється від книги, і відрізняється істотно.
Не шкода було розлучатися з цією частиною оповідання?
Дуже шкода. Це була найскладніша частина роботи. Я боровся з режисером, з продюсером, вони боролися зі мною, один з одним. У принципі, все написання сценарію – це вічна боротьба. Тому що мені хотілося всунути якнайбільше книги, хотілося трохи більше персонажів, а вони хапалися за голову і говорили: «У нас вже величезна кількість персонажів, кого ж ти ще хочеш додавати? Ми всіх заплутаємо». І зараз структура сценарію, з мого погляду, складна, там шість чи сім сюжетних ліній, які сходяться, розходяться.
Так, було непросто, і, дивлячись на отриманий матеріал, я розумію, що це суцільний компроміс з мого боку, але, напевно, і з боку режисера і продюсера. Тому що нам усім доводилося домовлятися, нам всім хотілося чогось свого. У цьому і складність, і принадність, бо у цій боротьбі відсікався всілякий шлак, залишалася тільки сама серцевиночка.
Робота в парі
Коли закінчується процес ухвалювання рішень, що увійде в кіно, а що ні? Сценарист бере участь у фільмуванні?
Це залежить від того, як режисер і продюсер дивляться на процес виробництва, у ньому не завжди бере участь сценарист. У моєму випадку я брав участь, у мене у фільмі невелика акторська роль, було три знімальні дні. Як сценарист я теж брав участь у процесі, але не так багато, як хотілося б.
Можна приклад?
Відбувається сцена, ми її вже написали, вона є у готовому сценарії. Але як би ти не описував сцену, у тебе все одно залишається щось, що ти хотів би в неї вкласти. А режисер, звичайно, бачить її по-своєму, розставляє свої акценти. Його погляд – це погляд камери, погляд оператора, як він кадр показує, з чого він сцену розгортає. А ще є інтонації, які режисер роздає акторам, коли вони промовляють репліки, адже їх можна прокричати, прошепотіти, можна простібати, прожувати – по-всякому подати, і від цього вийдуть різні акценти. Тому ми зустрічалися, обговорювали: «А як ти бачиш цю сцену, якою вона має бути ось тут? Зрозуміло, що написано, але проговорімо, як ти це уявляв візуально».
Тут дуже важливо, скільки часу команда може собі дозволити виділити на підготовку до початку фільмування. Голлівудські фільми такі дорогі не тільки через те, що вони дорого й багато знімають і у них дорогі актори. Там дуже багато підготовчих процесів. Є фільми, які повністю знімаються по два-три рази. Робляться детальні розкадрування, хто як буде стояти, фактично малюється комікс. У нас всього цього ніхто не робить. Не можу сказати, що підготовка до фільму мізерна, але хотілося б, щоб її було набагато більше. Однак все впирається в обсяг фінансування. Кожен день – це гроші. Коли суми не дуже великі, доводиться багато речей вирішувати з коліс, відразу на майданчику. А то й перевигадувати, бо, буває, ти сцену написав, а той, хто відповідає за майданчик, за натуру, знайшов щось таке, що не відповідає задуму твоєму або режисера. І ось ви починаєте разом сцену перезшивати.
У виконавця головної ролі Віталія Салія були до тебе якісь запитання?
Так, ми спілкувалися, він прочитав книгу, і його вона дуже захопила. У принципі, я з усіма основними героями поговорив. Якісь запитання у них були, але я зараз не можу їх згадати. Фільмування ж проходили рік тому, а підготовчі роботи – ще раніше. Насправді, звичайно, це більше режисерська справа – працювати з акторами. У нашому випадку режисер брав участь у написанні сценарію, тому текст добре розумів. А далі його справа – поставити актору правильні завдання, пояснити, що потрібно у цій ситуації.
Розумієш, які й кумедність, і складність, й інтерес у знімальному процесі: фільмування не йде у хронологічній послідовності. Ось, припустимо, у другий знімальний день ми фільмували у квартирі одного героя. А герой у цій квартирі живе і вмирає. І в один день він зіграв і смерть, і життя, і зустріч з головним героєм, і прощання з ним. Природно, режисерові потрібно правильно налаштувати актора. Зрозуміло, що актор повністю читав весь сценарій, але йому потрібно увійти у певний настрій, знайти, так би мовити, нерв фільму. Хороший актор – той, хто народжує правильну емоцію у потрібному ступені.
Як це – працювати сценаристам у парі? Який вигляд це має?
Найчастіше ми щось спочатку обговорюємо, разом промовляємо. Кіно складається з декількох актів. Ми промовляємо якийсь акт, який буде складатися з декількох сцен. Я пояснюю, як його собі бачу, як його розумію. Окей – не окей. Правки – не правки. Ми це обговорюємо, після чого я все записую і потім надсилаю співавтору. Він читає, знову зустрічаємося, знову обговорюємо, знову ставлять запитання з погляду характеру героя, розвитку сюжету, його логіки. Після чого, згідно з новими правками, я знову це все переписую доти, поки ми не доходимо до того моменту, коли і йому, і мені все подобається. Ок, переходимо до наступного моменту. Потім це розбивається у нас на сцени, а сцени доповнюються логікою і т.д.
Це, напевно, зайняло багато часу?
Ми писали понад рік. Здається, півтора.
Головний документ
Чим відрізняється робота письменника від роботи сценариста?
Дуже багато чим. По-перше, коли пишеш книгу, ти не підв’язаний до людей, які будуть далі з цим щось робити; не думаєш, у якому інтер’єрі відбувається дія, чи знайдуть натуру; не думаєш про те, як герой буде входити у кадр, виходити з нього. Все це відбувається у твоїй голові, а потім це буде відбуватися у голові читача. Тобто тобі, в принципі, за великим рахунком наплювати на все. Ти вільний, ні до чого не прив’язаний, можеш помістити дію у будь-яку точку світу, будь-якого іншого світу або не світу взагалі, куди там потрапить твій герой – у пекло, в рай, в ліс, у космос. Ти можеш вибрати все що завгодно, і тобі не потрібно ніяких бюджетів.
Коли пишеш сценарій, ти все це продумуєш. Сценарій – це фактично документ, за яким будуть потім працювати осіб сто. Вони використовуватимуть те, що ти написав, як єдиний і найважливіший документ на майданчику. Якщо у тебе написано, що дама виходить з білим песиком і у нього на повідці діаманти, то реквізитори з’їдуть з глузду, але знайдуть білого песика з діамантами, тому що це важливо. Ти розумієш, що люди будуть вишукувати всі ці детальки, які ти прописав. Тому тут не може бути деталей заради деталей, всі вони повинні чомусь використовуватися, як ті самі чеховські рушниці, які якщо вже висять на стіні, то обов’язково коли-небудь стріляють. І, в принципі, так у всьому. Ти продумуєш репліки, все більше думаєш картинками, які бачить людина на екрані; продумуєш діалоги, які говоритимуть люди. Обов’язково пам’ятаєш про хронометражі. Якщо пишеш серіал, то, природно, пам’ятаєш про якісь «гачки». Серіал йде на рекламу, а людина у цей момент повинна не перемикатись на інший канал: а що буде далі? Тобто ці «гачки» потрібно правильно розставити.
Ну і так далі, тут ціле величезне виробництво, і, якщо ти дійсно професіонал, то до цього правильно ставишся. Якщо це серіальне виробництво, то ти просто виточуєш певного виду гвинтики, які потім інші люди беруть і вставляють у правильні дірочки. Гвинтик може бути суперкрасивим, але якщо він до різьби не підходить, то, вибач, ти займаєшся дурницями. Тому я і курси проходив сценарні, й книги читав і читаю.
Де у нас добре навчають сценарної майстерності?
У нас немає якоїсь однієї хорошої школи, яку б ти пройшов і став би вважатися майстром. Є спеціалізації. Хороші школи ведуть, наприклад, детективщики серіальні. Звичайно, там навчать азів, але це стосуватиметься детективів. Ти отримаєш багато навичок, нормально прокачуєш свої скіли, але все одно цього буде тобі мало, якщо ти захочеш писати мелодрами.
Останнє, що я робив і що на останньому пітчингу Держкіно взяло один з вищих балів, – повний метр мультиплікаційного фільму. Це взагалі окрема пісня – писати повний метр мультиплікаційного кіно, цього у нас ніхто не вчить.
Що це за проєкт?
Проєкт називається «Нікчеми». Сценарій повнометражного мультиплікаційного фільму на основі однойменної книги Володимира Нікітенка ми писали спільно з ним. На пітчингу Держкіно з мультиплікаційних повнометражних фільмів наш сценарій взяв найвищі бали у експертів, розділивши перше місце з ще одним мультфільмом.
Тепер є надія, що цей проєкт реалізують?
Ну, у наших реаліях це так мало значить.
Повертаючись до питання про ремесло сценариста. Скільки приблизно часу потрібно, щоб його освоїти?
Я особисто впевнений, що це безперервний процес. Коли у нього заходив, у мене була повна впевненість, що я все знаю; потім прийшла повна впевненість у тому, що не знаю нічогісінько; хоча на той момент я вже прочитав не один десяток книг і пройшов не один сценарний курс. Цей процес нескінченний, і не можна його зупиняти – ти постійно, щодня щось читаєш. Я зрозумів, що я абсолютно ненадивлена людина. На одному сценарному курсі один викладач говорив про те, що він для підтримки надивленності щодня дивиться один повнометражний фільм або дві-три серії якогось серіалу, причому дивиться професійно. Коли дивишся професійно, ти сидиш з листочком паперу, де зазначаєш: ось тут зав’язка, тут момент неповернення, тут кульмінація, тут розв’язка, тут гачечки й т. д. Розбираються, препаруєш якийсь серіал у силу своїх умінь, зрозуміло. Але чим більше ти це робиш, тим у тебе краще виходить і краще виходять інші твої роботи.
Я так скажу: у цей процес я заходив у якомусь мінусовому ступені, тому те, що продюсер довірив мені писати сценарій, хоч і разом з режисером, це було з його боку дуже відважно. Я б собі не довірив.
Дуже різне кіно
Планувалося, що фільм вийде цієї осені. Плани не змінилися?
У наш коронавірусний час говорити про плани – бути сміливішим за бога. Я не знаю. Розумієш, яка ситуація – я процес відпустив, далі це вже продюсерські справи. Я бачив ряд варіантів монтажу фільму. Ми їх обговорювали, тому що відзнятого матеріалу вийшло майже на три години, а фільм же потрібен півторагодинний. На момент монтажу якісь лінії можуть викинути, а можна їх, навпаки, розширити. Насправді може вийти дуже різне кіно, дивлячись, як його змонтувати: десь може бути більше гумору, десь – навпаки. Ми прийшли до якоїсь фінальної стадії монтажу, як там далі пішов процес після цього, клянусь, не знаю.
Виходячи з того, що ти бачив, чи можеш сказати, що чекаєш на прем’єру?
Я, напевно, не буду дивитися. Але це особисто моє ставлення. Я вже багато разів засмутився і зрадів, і знову засмутився, і знову зрадів, бо є вічна дилема «я геній – я лайно». Ти дивишся: так, клас, все відмінно. Потім – блін, та ні, така нісенітниця. І ось тебе постійно цим ковбасить. Це, напевно, моє ставлення таке, мій підхід. Я цей фільм народив, віддав його, і бог вже з ним.
Судячи з твоїх минулих висловлювань, книга «Я працюю на кладовищі» стала для тебе своєрідною терапією: ти побачив надто багато горя і, щоб у собі не тримати, вихлюпуєш його, звільняєшся від сумних думок, від якихось тяжких рефлексій. Чи може фільм мати такий терапевтичний ефект?
Ти знаєш, я на це сподіваюся, чесне слово. Це найголовніше, чого я чекаю напевно від цього кіно, їй-богу. У мене з книгою так було: я зрозумів, навіщо її написав, в один простий момент. Коли вона продавалася на першому книжковому форумі, до мене підійшла якась жінка, яка дуже сильно плювалася на назву, говорила: «Що за гидоту ви продаєте?» Прямо взагалі так голосно, люто обурювалася, потім відійшла. Потім я краєм ока помітив, як вона тихенько підійшла, купила книжку, погортала її. А потім я з кимось спілкувався, а вона підійшла ззаду і мене обійняла. Ось так поклала щоку на спину і заплакала. Якщо після перегляду кіно буде хоча б одна людина, яку відпустить те, що її там всередині мучить, значить, все недарма.
Я подивився безліч різних фільмів, читав різні огляди й зрозумів одну просту річ. Коли фільм провалюється, лають сценаристів, коли вдається – хвалять режисерів. Я хочу, щоб хвалили режисера і акторів.
Читайте також:
Дмитро Хоркін: «Ми дуже серйозно звернемо увагу на нічне слухання»
Ольга Хвоїн, БАЖ: «Дії міліції у Білорусі – це натуральний фашизм»
Регіна Тодоренко про роботу на радіо: «Поки я тільки шукаю свій звук»
Фото: Мая Максимова/PR-департамент фільму «ЯПНЦ»
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
