15 серпня в український прокат виходить довгоочікуваний фільм Квентіна Тарантіно «Одного разу в Голлівуді», що за сумісництвом є найдорожчим ($95 млн) сеансом екзорцизму в історії. «Телекритика» розповідає, чи вдалося режисерові вигнати з Голлівуду тінь Чарльза Менсона і чи не потривожив він при цьому інші болючі спогади.
…Скандали – це не побічний продукт «фабрики мрій»: це її пальне, валюта і релігія. Плітки і чутки не вторинні щодо кіно як форми мистецтва – вони творюють власний світ, часом ще фантастичныший за той, що на екрані. Не дивно, що справжный голлівудський паноптикум заворожував навіть байдужих до масового кіно: у 1965 році авангардний режисер Кеннет Енгер написав книжку сороміцьких байок «Голлівудський Вавілон» про пригоди зірок «золотого століття» кіно, а в 2005 році до історій про численні гріхи Голлівуду дотягувся скандального консерватор Ендрю Брейтбарта (книга «Перерваний Голлівуд»). Навіть жахливе вбивство «сім’єю» Чарлі Менсона молодої актриси Шерон Тейт вплелося в міфологію як щось закономірне.
Усі ці роки моралісти виношували фантазію про реабілітацію Голлівуду: нехай якась голівудсько-вавилонська блудниця вряди-годи піде в монастир, а не в Рехаб, нехай у прокат вийде другий «Список Шиндлера», другий «Рядовий Райан» – хоча дякуємо, Дем’єн Шезелл, «Перша людина» теж годиться. А Квентін Тарантіно наполегливо вірив, що потрібна не реабілітація, а реапропріація – процес, коли певна спільнота привласнює собі образливі або поблажливі слова, що лунають на її адресу. «Фабрику мрій» називали поверховим, штучним, примхливим і небезпечним місцем. Тарантіно відтворив його в точності за цим описом.
Для деяких глядачів це стало шоком: незважаючи на те, що Тарантіно давно отримав карт-бланш на кровищу в кадрі, історичний ревізіонізм і зловживання цитатами зі своєї обраної фільмотеки XX століття, одне йому не дозволялося – бути нудним. У новому фільмі він з гумором вправляється у всіх перелічених дисциплінах, та особливо старається ненароком не розповісти «велику» і захопливу історію. Здається, навіть коли режисер закликав критиків не розкривати спойлери до фіналу «Одного разу в Голлівуді», це було спланованою диверсією – самому заспойлити кінцівку за допомогою натяку, щоб глядачі, вже здогадуючись про насування кітч-апокаліпсису а-ля «Безславні виродки», менше переймалися сюжетом і більше насолоджувалися текстурою, ритмом і багатим набором реквізиту у цьому на диво легкому фільмі.
Фото: Columbia Pictures
Справді, знаючи, що в реальності вагітна Тейт із друзями загинула від рук подільників Менсона і що у фільмі її історія якимось чином перетинається з історіями вигаданих акторів Ріка Далтона (Ді Капріо) і Кліффа Бута (Пітт), легко здогадатися, який твіст здатний перевернути сюжет догори дриґом. Усе-таки Тарантіно – не Ш’ямалан, щоб на повному серйозі городити не найвинахідливіші фінали. Проте він і не злісний обскурантист, яким його періодично виставляють. Хоча після «Одного разу в Голлівуді» такі звинувачення посипалися одне за іншим: Марго Роббі в ролі Шерон Тейт назвали «картонною вирізкою», сцену з побиттям Брюса Лі героєм Пітта – расистською, а відсоток жіночих реплік у діалогах (27%; не питайте, хто рахував) – сексистським.
Здавалося б, усі претензії – з тих, яких дуже легко уникнути. Кожного разу, коли Голлівуд учергове наймає білого актора на роль азіата, запрошує цисгендерну людину зіграти трансгендера або використовує жінок для прикраси кадру, в інтернеті зітхають: як таке можна було допустити в XXI столітті? Тобто передбачається, що проводилися якісь переговори, на яких питання дискримінації просто проігнорували. Але чарівно-образливий флер «Одного разу в Голлівуді» – це не наслідок упущення, а задумка; за Тарантіно, наївність – це нова претензійність. («Я граю дурненьку міс Карлсон!» – з кривляннями пояснює Шерон Тейт білетерці в кінотеатрі, тоді як сама Марго Роббі може додавати до свого CV роль «дурненької Шерон Тейт».) Одна з наскрізних комічних тем фільму – дружина Кліффа Бута , яку він нібито вбив (і через втрачену репутацію змушений працювати дублером Ріка). З огляду на те, що в цього сюжету теж є реальний трагічний прототип – загибель актриси Наталі Вуд, яка потонула під час прогулянки на яхті з чоловіком, актором Робертом Вагнером, – можна остаточно переконатися в тому, що дуркування і є канвою фільму. Та хіба це погано?
Літо 1969, коли загинула Шерон Тейт, залишило на культурному ландшафті незгладимий відбиток. І тоді як багато таких трагедії залишилися лише історичними зарубками, події в особняку 10050 на С’єло Драйв стали травмою, позбутися якої Америка постійно намагається – знов-таки через культуру. «Привиди Шерон Тейт», «Так сказав Чарлі», «Американська історія жахів: Культ» – це лише кілька сучасних варіацій на тему тих подій; фільми на кшталт «Сонцестояння» не посилаються на них, але теж постійно нагадують американцям про літо любові, яке трагічно обірвалося. За рідкісним винятком, це важкі психотерапевтичні варіації – вони роздувають мотиви вбивць, багато говорять і мало цікавляться тим, як усміхалася, веселилася і танцювала золота молодь до 9 серпня 69-го. Тарантіно зміщує акцент на неї з убивць-невдах. І не дарма весь процес супроводжується плоскими жартами: зрештою, народ вважає, що гумор і непристойні жести – один із найкращих способів позбутися примари.
Несподівано один із найпроникливіших відгуків про фільм опублікував Vice – і «Одного разу в Голлівуді» згадується в ньому лише мимохідь. Це замітка, присвячена тому, як кілька років тому Ліндсі Лоан виклала в день народження Чарльза Менсона фото себе, одягненої і причесаної як Шерон Тейт. Те, що раніше сприймалося як несмак і невігластво («дурненька Ліндсі Лоан»), зараз вбачається statement: знову зробити Тейт, а не Менсона, героїнею 1969-го, не залишити останнє слово шукачам похмурої слави – підхід, особливо актуальний в роки, коли США раз у раз потерпають від масових розстрілів. Стільки років кіно робило, як йому наказав Чарлі – навіть коли за камери взялися люди, що народилися значно пізніше 60-х, – одннак Тарантіно, якому на час подій було 6 років і який став одним із найодержиміших 60-ми режисерів, замість потурання антигерою проганяє його.
Деймон Герріман у ролі Чарльза Менсона. Фото: Columbia Pictures
І річ навіть не в одному сюжетному твісті: весь Голлівуд фільму – це альтернативний Голлівуд, де найсильніша драматична актриса Марго Роббі може бути безтурботною старлеткою, де Деміен Льюїс (який у реальності метається між шекспірівськими ролями та поганими комедіями) може бути Стівом Макквіном, де Роман Поланський, можливо, ніколи не ґвалтував неповнолітніх. Суперечливо? Ще б пак, особливо в світлі того, що «Одного разу в Голлівуді» – перший фільм «альтернативного всесвіту» Тарантіно, в якомуу немає Гарві Вайнштейна. Але чим більше підкреслена його відсутність, тим сильніше він нагадує про себе. Позбувшись привидів 60-х, Тарантіно не в змозі вигнати тих демонів Голлівуду, яких він безпосередньо застав: це буде завданням для іншого покоління.
