Вадим Бойко
Колеги Вадима Бойка, зокрема журналіст Олександр Зорко, пов’язують убивство з розслідуванням, яке проводив загиблий, – про зникнення грошей Комуністичної партії після розвалу Радянського Союзу.
Слідство у справі розпочиналося тричі, але кожного разу припинялося. У 2001 році судмедексперт і політичний емігрант Валерій Івасюк повернувся до Києва з Англії, щоб дати свідчення у «справі Гонгадзе», він також заявив, що має відомості і про загибель Вадима Бойка. Івасюк був тією людиною, яка розповыла, що обезголовлене тіло, виявлене під Києвом у 2000 році, належить Георгію Гонгадзе, він також стверджував, що Вадим Бойко був мертвий до того, як у квартирі стався вибух (з інтерв’ю «Українській правді»).
У тому ж інтерв’ю Івасюк стверджував, що на матір Вадима Бойка було скоєно два замахи, а молодша сестра журналіста потрапила в реанімацію внаслідок діяльності брата. Також Івасюк наводить дві версії причин вбивства Вадима Бойка – розслідування незаконної торгівлі зброєю і незаконної приватизації готелю «Либідь» деякими особами з українського уряду. Однак в результаті надані відомості залишилися в стінах комісії, якій звітував Івасюк. Справу закрито – “під час розслідування не встановлено осіб, причетних до його смерті”.
Володимир Іванов
14 квітня 1995 року в результаті вибуху неподалік від автомобільної стоянки загинув головний редактор газети «Слава Севастополя» Володимир Іванов. Вибуховий пристрій був закладений в контейнер для сміття – як установить слідство, 400 грам тротилу. Володимир Іванов загинув не відразу – після вибуху він прожив у реанімації ще чотири дні. Дані різняться – хтось каже, що йому ампутували ноги, а хтось – що якраз через відмову лікарів від ампутації і настала смерть від сепсису. Один раз він прийшов до тями, але незабаром знову впав у кому. Вибухом також відірвало руку випадковому перехожому.
Син Володимира Іванова Андрій розповідає:
“Він вийшов із під’їзду разом із сусідом. Приблизно за п’ятдесят метрів від перехрестя до сусіда підійшов якийсь чоловік і зупинив його, а батько пішов далі. Він не звернув уваги на сміттєвий бак, який з’явився біля дороги вночі. Пізніше слідство встановило, що в контейнері була вибухівка – близько 400 грамів тротилу. до речі, люди бачили, як після вибуху по даху бігли двоє невідомих: судячи з усього, саме вони керували пристроєм”.
Причиною загибелі Іванова називають його діяльність проти місцевої комерційної мафії, протест проти будівництва нафтопереробного заводу компанії «Югторсан» і підтримку ідеї вільної економічної зони в Криму, яка б посилила незалежність колись автономної республіки. Співробітники Іванова згадують численні обшуки в редакції видання, викрадення диктофонів і рукописних записів. Також під час проникнення до редакції невідомих осіб від інсульту помер нічний охоронець. До лікарні, де перебував поки ще живий журналіст, надходили дзвінки з погрозами, що якщо Іванов виживе, то наступний вибух пролунає в палаті.
Існує думка, що вбивство Іванова стало показовою стратою – кількість гострих критичних статей севастопольських журналістів різко зменшилася, і всі резонансні журналістські викриття не отримали продовження – як і розслідування вбивства. Справа «висіла» 2 роки і зрештою була закрита. Юрист, наближений до слідства, повідомив, що “деякі посадові особи в Севастополі зробили все, щоб слідство не рухалося”.
Віктор Фреліх
У 1988 році в Чернівцях розпочалося масове облисіння дітей. У деяких малюків постраждала печінка, дихальні шляхи і центральна нервова система. Віктор Фреліх, позаштатний кореспондент газети «Молодий Буковинець» і голова екологічної організації «Зелене відродження Буковини», входив до комісії з розслідування причин невідомої хвороби. Основна версія Фреліха – причетність радянських (тоді ще) військових, які вивозили через Чернівці ракети, через які відбулося виділення токсичного ракетного палива.
Як і у випадку з чорнобильською трагедією, місцева влада максимально перешкоджали витоку будь-якої інформації із зони ураження. Група екологів під керівництвом Фреліха готувала повну доповідь, проте свідки постійно змінювали свої свідчення. Журналістка Людмила Чередарик, яка працювала в складі групи, пише: “Про те, що причина того, що сталося в Чернівцях – розлиття ракетного палива, на Буковині почали говорити ще восени 1988 р. У листопаді жителі з вулиці Тараса Шевченка написали в міліцію про проходження нею липневої вночі тягачів «із ракетами», що зупинилися «через якусь аварію». Пізніше всім жителям вулиці довелося заповнювати анкети, в яких вони клялися, ніби нічого не бачили і не чули”. Розслідування тривало понад 5 років.
Віктор Фреліх казав, що версія з ракетним паливом буде дорого йому коштувати. 24 травня 1995 року він помер від нирково-печінкової недостатності, викликаної отруєнням невідомою речовиною. Незадовго до смерті Фреліхові надходили дзвінки з погрозами. Усі матеріали його розслідування зникли.
Юрій Османов
У ніч з 6 на 7 листопада 1993 року було побито Юрія Османова, публіциста і головного редактора інформаційного вісника Національного руху кримських татар «Арекет». Офіційна версія розслідування – пограбування, проте його особисті речі були на місці. Наступного дня від отриманих травм він помер.
У 1990 році Юрій Османов був призначений виконуючим обов’язки голови Державного комітету у справах депортованих народів і домігся фінансування з бюджету СРСР програми з повернення кримських татар на історичні землі після репресій і депортації 1944 року.
У Юрія Османова був тривалий конфлікт із главою Меджлісу Мустафою Джемілєвим, який відмовлявся співпрацювати з радянською владою, незважаючи на досягнуті Османовим угоди, дотримуючись радикальної і агресивної позиції. Після загибелі Османова всі справи з репатріації кримських татар перейшли до Мустафи Джемілєва.
Існує думка, що смерть Юрія Османова призвела до згортання процесів розвитку і реабілітації кримськотатарського народу в уже незалежній на той час Україні.
Ігор Грушецький
10 березня 1996 року поблизу власного будинку в Черкасах було знайдено тіло кореспондента газети «Україна-Центр» Ігоря Грушецького. Журналіст був убитий ударом у потилицю. Незадовго до смерті Ігор Грушецький розповів невстановленим особам, що дає свідчення у кримінальній справі, порушеній проти сина викопоставленного черкаського міліціонера. Вдома у журналіста було знайдено документи кримінального змісту з міліцейських архівів.
Володимир Бехтер
У 1997 році одеські міліціонери до смерті побили Володимира Бехтера, старшого редактора одеської «Держтелерадіокомпанії», колишнього журналіста газети «Вечірня Одеса». Міліція затримала журналіста нібито за спробу розбити вітрину магазину. Після побиття його доставили у відділення без надання медичної допомоги. До лікарні Володимир Бехтер потрапив тільки на другу добу.
Газета «Вечірня Одеса» повідомляє, що Володимир Бехтер спеціалізувався на висвітленні діяльності правоохоронних органів.
Борис Дерев’янко
11 серпня 1997 року, за кілька місяців після загибелі Володимира Бехтера, по дорозі на роботу був застрелений Борис Дерев’янко, головний редактор газети «Вечірня Одеса». Виконавець, Олександр Глек, був затриманий і засуджений до довічного ув’язнення. Імовірно, він повісився у в’язниці. Однією з причин замовного вбивства називають жорстку критику мера Одеси Едуарда Гурвіца.
Замовник був затриманий через 14 років після вбивства – в 2011 році. На думку слідства, вбивство журналіста замовив Василь Мар’янчук, глава банди, названої за його прізвищем. Мар’янчук перебував із 1999 в СІЗО. Причиною вбивства називають розслідування корупції та конфліктів навколо Чорноморського морського пароплавства.
Петро Шевченко
14 березня 1997 року в покинутій котельні неподалік від аеропорту Жуляни був знайдений повішеним Петро Шевченко, журналіст газети «Киевские ведомости». Міліція відразу запропонувала версію самогубства, проте колеги Шевченка заперечували таку можливість.
Смерть журналіста пов’язують із серією публікацій про корупцію, зокрема про конфлікт між мером Луганська Олексієм Даниловим і начальником СБУ в Луганській області генерал-майором Юрієм Землянським.
Сергій Кисельов, колега Петра Шевченка, повідомляв, що в останні місяці перед смертю журналіст боявся за своє життя, стверджував, що “над ним збираються хмари”, а телефон прослуховують. Коли журналіст їхав у поїзді, до нього підходили невідомі люди, які намагалися щось з’ясувати.
Журналіст залишив передсмертну записку, в якій звинуватив спецслужби в переслідуванні і повідомив, що йде з життя добровільно.
Віталій Коцюк
У ніч із 4 на 5 липня 1997 року від опіків 1 і 2 ступеня помер редактор розділу культури газети «День» Віталій Коцюк. У лікарні журналіст встиг розповісти, що на нього в електричці напали невідомі люди. Вони вивели його з вагона, побили, відібрали гроші й документи, облили горючою сумішшю і підпалили. Вранці Віталія знайшов перехожий, який віддав йому свій одяг. Журналіст дістався додому самостійно.
Пізніше до редакції газети «День» звернулася жінка, яка розповіла, що придбала у невідомої людини документи і блокноти із записами, які були впізнані як власність журналіста. Дипломат Віталія так і не знайшли.
Слідство закрили. Офіційна причина – ураження електричним струмом внаслідок високої вологості.
Володимир Кательницький
8 липня 1997 року убито правозахисника, журналіста і релігійного діячаВолодимира Кательницького, засновника комітету захисту Івана Дем’янюка (якого звинувачували в пособництві нацистам і масових вбивствах у концтаборі Собібор). На тілі Володимира було виявлено 13 колотих ран у районі серця. Також була вбита 80-річна мати Кательницького.
Брат Кательницького Микола розповідає:
“Увечері 7 липня я з ним розмовляв по телефону. На другий і третій день телефон не відповідав. Я підняв тривогу. 10 липня зранку звернувся до районної міліції, написав заяву, але правоохоронці не поспішали. Коли став рішуче наполягати, щоб відкрили квартиру, мене побили і кинули в камеру. Увечері до мене дослухалися і прислали пожежну машину з драбиною, щоб потрапити в квартиру через вікно. Мені і моїй сестрі не показали того вечора ні маминої квартири, ні тіл рідних. Коли ж за кілька днів дозволили оглянути приміщення, я був уражений погромом у квартирі. Усе було перевернуто догори дриґом, на підлозі розкидані порнографічні фото. Мій брат – глибоко віруюча людина, а його намагалися зганьбити. Наша сестра бачила оперативну зйомку відразу після проникнення міліції в квартиру. Вона бачила, що все було на своїх місцях, тільки всюди були сліди крові. З квартири нічого не взяли, зникли лише рукописи, деякі статті, документи”.
За спогадами близьких, Володимира Кательницького постійно переслідували, погрожували і били за випади в бік Московського патріархату і розслідування розстрілів у Бабиному Яру.
В’ячеслав Чорновіл
25 березня 1999 загинув В’ячеслав Чорновіл, політичний діяч і журналіст. Причиною загибелі стало зіткнення автомобіля, в якому перебував Чорновіл, із вантажівкою.
Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко ще до офіційних результатів слідства заявив, що політик і його водій загинули в результаті нещасного випадку, однак представники партії «Народний Рух України» (НРУ), лідером якої був Чорновіл, відстоювали версію політичного вбивства.
Справа про загибель Чорновола впродовж 15 років то відкривалася, то закривалася. Микола Степаненко, який очолював слідчу комісію НРУ, виявив, що після зіткнення Чорновола і його водія добивали кастетами. Один зі свідків, які перебували у вантажівці, раптово помер від серцевого нападу через рік, однак під час одного з розслідувань його тіло ексгумували і виявилося, що він був отруєний, а його історія хвороби знищена.
Син загиблого Тарас Чорновіл пов’язував вбивство з президентськими виборами 1999 року і тим, що В’ячеслав Чорновіл своєю принциповістю і непідкупністю заважав занадто багатьом людям.
У 2011 році тіло В’ячеслава Чорновола було ексгумоване для повторної судмедекспертизи. У 2014 році суд закрив справу про загибель В’ячеслава Чорновола, визнавши її нещасним випадком.
Ігор Бондар
16 травня 1999 року в Одесі було розстріляно директора телекомпанії «АМТ» Ігоря Бондарята голову Арбітражного суду Борис Віхрова. Жертви перебували в автомобілі Вихрова. Двоє вбивць чекали їх біля будинку.
Борис Вихров працював над справами про шахрайство одеського міського голови Руслана Боделана. Позов про порушення справи передав Вихрову зниклий в 1998 році юрист Сергій Варламов, тіло якого, замуроване в гаражі, знайшли тільки через 7 років. Ігор Бондар як тележурналіст висвітлював пошуки Варламова.
Ні замовників, ні виконавців не затримали.
Мар’яна Чорна
24 червня 1999 року була знайдена повішеною старший редактор телеканалу «СТБ» Мар’яна Чорна (Мирослава Майорчук). У квартирі знайшли листи і передсмертні записки, зміст яких не розголошується.
Журналістка працювала над проектом «Вибори-99» і готувала аналітичні матеріали для передачі«Право обирати». До цього вона була серед творців проекту «Сектор тіні», відомому своїми викривальними репортажами про корупцію. За кілька днів до смерті Мар’яна Чорна скаржилася на тиск з боку представників різних політичних сил, спроби перекупити її і численні погрози.
Офіційна версія слідства – самогубство.
Василь Чудик
18 липня 1999 року в під’їзді власного будинку було виявлено тіло Василя Чудика, барда і програмного директора радіо «Незалежність». Тіло знайшла мати журналіста.
Офіційна версія слідства – смерть у результаті нещасного випадку. У темряві журналіст вдарився об засклені двері шафи, яка стояла в під’їзді, йому перерізало артерію і він стік кров’ю. Справу закрито.
Юлій Мазур
30 листопада 2000 року пустирі був знайдений мертвим головний редактор газети «Юг» Юлій Мазур. Причина смерті – отруєння невідомою речовиною.
За останні два роки життя, за свідченнями близьких, на Юлія Мазура тричі нападали і били невідомі особи.
Ігор Александров
3 липня 2001 року в своєму офісі в Слов’янську був побитий генеральний директор телерадіокомпанії «Тор» і засновник газет «Я сама» і «Технополіс» Ігор Александров. 7 липня він помер, не приходячи до тями.
Головна версія слідства – трагічна помилка. Найманий вбивця переплутав Александрова з іншою людиною. Однак син жертви звинуватив слідство у навмисному приховуванні справжніх причин вбивства Ігоря Александрова, “який останнім часом випустив у ефір серію передач про корумпованість влади, і за всіма відомостями готував такі передачі й надалі”.
Володимир Єфремов
14 липня в автокатастрофі загинув дніпропетровський кореспондент Інституту масової інформації Володимир Єфремов. Його автомобіль згорів внаслідок зіткнення з вантажівкою «МАЗ». У Єфремова був конфлікт зі впливовими людьми, тому слідство не виключало версію замовного вбивства.
Дочка Володимира Єфремова розповідала:
“Останнім часом були якісь дивні дзвінки, батько дуже сильно переживав. Близько місяця тому до нього приїздили слідчі з Америки у справі Павла Лазаренка. Був допит, і він дав свою згоду їхати свідком у цій справі в США. Крім того, наближалася до кінця серйозна справа, яку він повинен був виграти – справа проти Дніпропетровської обласної ради. Напередодні батькові подзвонили з посольства Франції в Україні та запросили до Києва на урочистості з нагоди національного свята Франції. Розмова якось дивно перервалася, і телефон взагалі перестав працювати”.
5 жовтня 2001 року в газеті «Голос України» Володимир Єфремов писав: “Уперше за тридцять років журналістського стажу пишу тому, що боюся. Боюся безглуздої смерті. Але ще більше боюся, що її потім спишуть на випадкову «зустріч з наркоманами», банальне «вбивство з метою пограбування» або чергову «трагічну автокатастрофу»”.
Володимир Карачевцев
14 грудня 2003 року Володимира Карачевцева, заступника головного редактора газети «Кур’єр» знайшли вдома повішеним на ручці холодильника. Журналіста виявила колишня дружина.
Володимир Карачевцев разом із головним редактором газети Ігорем Єніним працював над висвітленням теми корупції серед вищих посадових осіб Мелітополя. Самого Єніна побили невідомі, а незадовго до смерті Володимира Карачевцева надходили повідомлення з погрозами.
Справу не розкрито.
Василь Климентьєв
11 серпня 2010 року зник безвісти головний редактор харківської газети «Новий стиль» Василь Климентьєв. За останніми даними, він пішов сфотографувати будинок начальника податкового управління Станіслава Денисюка. Після цього Климентьєва більше не бачили.
Зникнення журналіста пов’язують з кількома причинами – публікацією матеріалів про корумпованих чиновників, зокрема Станіславі Денисюка і заступника прокурора Сергія Хачатряна, і з боргами впливовим особам. Є також версія про інсценування власного викрадення.
На сьогоднішні про зникнення Василя Климентьєва нічого не відомо.
Олесь Бузина
16 квітня 2015 року поблизу свого будинку був застрелений письменник і журналіст Олесь Бузина. За місяць до своєї загибелі журналіст розповідав про погрози на свою адресу. Відповідальність за вбивство взяла на себе організація «Українська повстанська армія».
18 червня 2015 року було затримано трьох підозрюваних – активістів ультраправого руху. Одного підозрюваного відпустили в зв’язку з недоведеністю. 25 березня 2016 року решта фігурантів справи були відпущені під домашній арешт.
Мати Олеся Бузини вважає, що влада не хоче карати винних.
Павло Шеремет
20 липня 2016 року в результаті вибуху автомобіля був убитий виконавчий директор видання «Українська правда» Павло Шеремет. Автомобіль, за кермом якого перебував журналіст, належав власниці видання та цивільній дружині Павла Шеремета Олені Притулі. У момент вибуху її не було в автомобілі.
Павло Шеремет помер у машині швидкої допомоги від крововтрати й травм, не сумісних із життям. У вбивстві журналіста підозрюються російські спецслужби.