На останньому пітчингу Держкіно три проекти ESSE Production House виграли держфінансування, а копродукційний фільм «Стасіс» представить Україну цього року на Венеціанському кінофестивалі. «Телекритика» поговорила з людиною, причетною до цих успіхів, – Наталією Лібет.

По-перше, ви нещодавно взяли участь як експерт пітчінгової комісії у 11 конкурсі Держкіно. Прослухавши безліч заявок, чи можете ви виділити якісь ключові тенденції нової української кінематографії?

Я була експертом фільмів у категорії повнометражні дебюти. І в цій категорії було 22 проекти, які ми читали для того, щоб дати свою оцінку в першому раунді та рекомендувати Раді з підтримки кінематографії допустити до другого раунду конкурсу – пітчингу. У цей пітчинг пройшло 14 проектів. Ми їх слухали під час презентації в кінотеатрі «Жовтень». Тому я не можу судити про всю українську індустрію завдяки тому, що прочитала 22 проекти і прослухала 14 пітчів. Можу судити тільки про молодих режисерів, які хочуть зняти свій повнометражний дебют. Серед їхніх робіт було кілька романтичних комедій і мелодрам, також – кілька фільмів про ситуацію в Україні: пов’язані з війною, про те, що відбувається на сході України, про ветеранів – наприклад, така тенденція. Був один історичний фільм. До того ж, складно зняти історичний фільм на ті гроші, які дають на повнометражний дебют, тому що потрібно відновлювати епоху на майданчику. Мені сподобалися проекти, пов’язані з українським селом. Тобто навіть не селом, а з української глибинкою. Було кілька таких проектів. Мені цікаві режисерські думки. Насправді дуже добре було написано, цікаво було читати. Над сценаріями потрібно продовжувати працювати, тому що історії і короткий синопсис цікаві, а сценарій – це такий нескінченний процес роботи, я б рекомендувала весь час над ним працювати.

Ви можете виокремити якісь фільми, на які чекаєте після цього пітчингу?

Це фільм «Спас» Максима Наконечного та «Свято Хризантем» Семена Мозгового. Це фільми, на які я чекаю, які мені дуже хочеться подивитися вже у фінальній версії.

Тепер ближче до Венеційського кінофестивалю і «Стасіс». Чому різні назви для України і міжнародного показу?

Назва, з якою Мантас Кведаравічюс працював над цим фільмом, було «Стасіс». Можливо, були якісь назви й раніше, тому що до того моменту, як ми почали з ним говорити про фільм, він вже провів три чи чотири роки в антропологічних дослідженнях, пов’язаних із тим, що він хотів знімати. Мені дуже сподобалася ця назва, вона – ось цей хиткий баланс, хитка рівновага, яка будь-якої миті може змінитися, і його проекція на стан, в якому перебуває Європа. «Стасіс» про Європу, про Україну як частину Європи, він досліджує кілька міст, які розташовані як би на околицях – це Одеса, Стамбул, це Афіни і всі вони колись були частиною різних імперій: Стамбул був центром Оттоманської імперії, Афіни були центром Грецької імперії, а Одеса завжди був трішки ніби осторонь і до всіх імперій мала якийсь стосунок.

Кведаравічюс до «Стасіса» вже зняв «Маріуполіс» про Україну. Тоді з нашого боку копродюсером була Гнна Паленчук. Як «Стасіс» потрапив до вас?

Я познайомилася з Мантасом у березні 2015 року, він якраз тоді приїхав до Києва – тут у нього було невелике дослідження, і звідси він уже їхав до Маріуполя, щоб знімати там. Я його познайомила з Вадимом Ільковим, який став потім одним із операторів «Маріуполіса» і працював там зі Славою Цвєтковим. Я була на Берлінале в лютому 2016 року, зокрема й на прем’єрі «Маріуполіса». Після прем’єри Мантас мені сказав: «Знаєш, я взагалі хочу зняти великий ігровий фільм, дія якого частково відбуватиметься в Одесі. Можливо, у тебе є можливість допомогти знайти для нього фінансування?» І розповів про фільм. Я тоді просто захоплювалася кіно, він надіслав концепцію фільму, з якою працював, мені здалося це дуже цікавим, я звернулася до свого тоді просто друга, а в подальшому – партнера та колеги Віталія Шереметьєва. Сказала: «Ось є такий цікавий проект, майбутній фільм, цікавий режисер із неординарним захопливим висловлюванням, давай, можливо, якщо тобі теж цікаво (а я знала, що Віталій теж хотів робити кіно), спробуємо цей проект зробити з ним разом». Віталій розглянув цей проект і сказав «давай». З тих пір ми робимо кіно разом.

На фестивалі класу А вже, можна сказати, регулярно потрапляють українські фільми – Лозниця, «Додому» Алієва, тепер «Стасіс» і «Атлантида» Васяновича. Але це все так чи так фільми з глибоким геополітичним підтекстом. Немає відчуття, що українське кіно (і кіно про Україну) проходить за певною квотою?

Ні! Дивіться, фільм, який мені дуже подобається, «Мої думки тихі», був на фестивалі класу А у Карлових Варах і отримав там Спеціальний приз журі. І він зовсім не геополітичний. Це комедія, дуже приємна ніжна комедія, яку я всім рекомендую дивитися. Тому я б не сказала, що тільки геополітичні українські фільми проходять на фестивалі класу А, але просто тому що вони є: і «Донбас» Лозниці минулого року, коли він отримав приз у Каннах, і ось зараз на Варшавський фестиваль класу А взяли «Черкаси» Тимура Ященка. Вони ніби всі дуже геополітичні, але на фестивалях вони тому, що цікаво побачити людські історії, які розвиваються на тлі якихось подій. І Україна так чи так пов’язана – ми всі живемо в тому, що відбувається навколо нас, і ось зараз у нас відбувається така історія.

«Стасіс» – я б не сказала, що він якийсь шалено геополітичний фільм, він усе-таки про людей. Якщо почитати те, що пише Мантас про свій фільм, то він досліджує питання тілесності. Як зовнішні та внутрішні чинники впливають на наше тіло. Що таке тіло? Це інструмент, яким ми користуємося? Це місце, де живе душа? Або це щось інше? Я не антрополог, швидше за все, він би краще міг розповісти цей момент, але, коли ми дивимося цей фільм, думаємо, чому ми ось так ставимося до свого тіла (і я зараз не про те, що потрібно ходити до спортзалу, це не про це). Чому ми дозволяємо людям торкатися нас, перетинати наші межі, і які вони ці межі, або не дозволяємо. І як це впливає, як це взаємодіє на маленькому рівні й на великому.

Назва «Стасіс» залишилася в Україні, тому що ми йшли з цією назвою постійно. Назву фільму було змінено режисером на «Парфенон» вже після подання на відбір до Венеції. Тобто це сталося буквально в останній момент. До назви «Стасіс» в Україні всі звикли, ми продовжуємо називати фільм «Стасіс». Можна було б пройти всі процедури зміни імені, але я зрозуміла, якщо ми зараз змінимо назву, нам доведеться постійно робити відсилання до старої назви, що плутає. Тому ми вирішили залишити назву, що полюбилася,в Україні. В українському прокаті буде «Стасіс», а в міжнародному – «Парфенон».

«Стасіс» – стан, а храм усе-таки існує фізично. Мені також подобається, що це можна використовувати і як поняття, і як конкретне місце.

Мені подобається назва «Парфенон». Це храм Афіни Паллади, розташований на території Акрополя, він був кілька разів зруйнований і, відповідно, кілька разів відновлений за свою історію. Храм як місце, в якому ти захищений, коли перебуваєш усередині. Храм як притулок. Саме цей – афінський храм, адже більшість дії фільму відбувається в Афінах. Значення цієї назви можна шукати нескінченно. Храм душі, як я вже сказала, храм твого тіла, храм, де зовсім інша реальність. У фільмі змішана реальність з ілюзією, фантазією і снами – усе це переплітається в картині і можна сказати, що це те місце, де ти не перебуваєш у своєму реальному житті, але ти, звісно, не перебуваєш у іншому світі. Це місце як сполучна ланка, де ти можеш знайти себе і все що завгодно. Можеш відпочити, це місце, де на тебе не нападуть – це реально притулок. «Стасіс» – стан, а храм усе-таки існує фізично. Мені також подобається, що це можна використовувати і як поняття, і як конкретне місце.

«Стасіс» позиціонується як експериментальна драма, яка об’єднує художнє і документально-етнографічне кіно. Можна вас назвати авангардним продюсером?

Одна з моїх колег у цьому фільмі, французька продюсерка, сказала мені: «Ну вітаю, ти тепер знаєш, як це брати у виробництво фільм ризикового режисера, значить ти готова на будь-які інші проекти та експерименти». Тому що «Стасіс» – це мій найперший фільм, з яким я почала свою кар’єру кінопродюсера. Повнометражний, ігровий, копродукційний – найперше моє дітище продюсера в Україні і копродюсерів уже в світовій категорії, в якій значиться цей фільм. Тут, якщо ми говоримо про масштаб, то генеральний продюсер фільму «Стасіс» – Уляна Кім. Якщо ж ми говоримо про продюсера в Україні, або копродюсерів (якщо не додаємо словосполучення «в Україні»), то так, тепер можу робити інші фільми, можу брати ризики і розумію, що це таке. І отримую задоволення від того, що фільм усе-таки вдалося зробити, і він готовий.

Після «Чорнобиля» HBO і новин про наступний фільм Нолана знову розгорілася дискусія про зйомки зарубіжного кіно в Україні. Що на сьогодні може запропонувати іноземним командам ваша Esse Production House, що змусить їх зробити вибір на її користь, а не умовних естонських або литовських студій?

Швидше за все, відповідь потрібно розділити на дві частини: ЕССЕ як продакшен, який розташований і оперує на території України, відповідно в рамках чинних умов і правил. І ЕССЕ як унікальне зібрання професіоналів. Щодо першої частини: що дуже важливо для роботи з іноземними студіями, це те, які умови пропонує держава. Оскільки цими умовами та правилами Україна конкурує з іншими європейськими країнами за те, щоб великі студії приїжджали і витрачали в країні гроші на виробництво фільмів і телесеріалів. У нас зараз у Законі про підтримку кінематографії задекларований cash rebate на рівні 16,67%, тобто це рівень ПДВ, проте є дві проблеми: перша – система cash rebate в Україні досі не запущена і, відповідно, не працює; друга – це сам розмір цього повернення, він – маленький і неконкурентоспроможний в рамках Європи. Наприклад, Естонія, Литва, Польща пропонують 30% cash rebate. Будь-яка іноземна виробнича компанія, коли оцінює можливості зйомок у будь-якій країні, передусім бере до уваги економічні та фінансові параметри. Якщо в одній країні це 16,67% і невідомо, коли це запрацює, а в іншій – 30% і локації, павільйони, виробничий персонал та інші параметри відповідають вимогам виробничої компанії, то ви розумієте, яким буде вибір.

Що б ми могли запропонувати іноземній компанії? Передусім – це свої ресурси і, я вважаю, завжди на першому місці люди, команда. Ми могли б запропонувати професіоналів високого рівня, з якими ми працюємо, для створення знімального виробничого майданчика тут за тими критеріями і тими параметрами, які потрібні іноземній студії і певному фільму. Ми б запропонували їм рішення для того, щоб домогтися виробництва максимально високої якості з найменшим можливим ризиком і рішення для цього в рамках певного бюджету і часу. А також наша гостинність!

Восени 2017 року ми запросили сюди, в Україну, лише на п’ять днів, Лінет Місейко і її колег з литовської компанії, яка мала намір знімати серіал «Чорнобиль». Я познайомилася з Лінет на Берлінале і коли потім дізналася, що вона отримала цей контракт, весь час її штурхала: «Треба знімати в Україні, це ж Чорнобиль!» А вона відповідала: «Ні-ні, у нас там свої виробничі моменти». Це було зрозуміло – адже складно поміняти виробничі плани. Я дуже довго її смикала і в жовтні 2017 року вона зібрала команду, з якою приїхала до нас. Хлопці дивилися локації, найбільше мені тоді запам’ятався один із корпусів Політехнічного інституту. Вже потім я бачила його шматочок, по-моєму, сходи, в самому серіалі. Ми провели цілий день у музеї Чорнобиля. Було дуже приємно познайомитися з такого рівня професіоналами, запропонувати їм якісь варіанти, можливості, посприяти, щоб вони вирішили знімати цей серіал в Україні хоча б трохи.

Ваші стосунки з юними українськими фільммейкерами – наскільки це бізнес і наскільки дружба?

У мене є один із варіантів відповіді – я вампір і використовую їхньо енергію. Ну а другий варіант: як і будь-який інший продюсер, я полюю за талантами, і тут, мені здається, що вони дуже талановиті і тому дуже цікаві, приємні і красиві люди. І, звичайно, з такими людьми хочеться дружити. Тому я б не сказала, що робота з молодими режисерами, які роблять авторське кіно, – це бізнес. Швидше за все, це задоволення, тому що бізнес-складова тут дуже маленька, хлопці роблять авторське кіно, яке не є прибутковим для продюсерів. Тому, я б сказала, це for fun and cinema itself більше, ніж якісь там заділи на майбутній прибуток.

Може молодий невідомий режисер подати проект вам на розгляд?

Так. У мене є приголомшлива історія, вона зовсім нещодавня і, сподіваюся, завершиться успішно, тому що ми зараз чекаємо на рішення Держкіно. До мене звернувся молодий режисер, йому 24 роки, Микола Засеєв. Він надіслав мені сценарій і режисерське бачення. Я прочитала сценарій, він був досить цікавий, але там була тема, яку мені не хотілося знімати. І режисерське бачення – приголомшливо написане: я читала досить багато режисерських візій, стратегій, але структура цього бачення, як вона була подана, те, що людина хоче сказати, що вона каже і як каже – до такої міри blended together, що я просто здивувалася, у той момент я ще не знала, скільки Миколі років.

Ми почали з ним спілкуватися, і він мені надіслав ще один сценарій. Я знову сказала «ні». Уже добігав кінця термін подання Держкіно у травні місяці, там, де були короткометражні ігрові дебюти. І буквально за ці два тижні він усе-таки викликав мене на зустріч. Микола говорив дуже відверто про те, що хоче знімати кіно, у нього мова була так само структурована і наповнена як за формою, так і змістом, як і те, що він пише. У результаті під час цієї розмови він мені розповів просто на ходу  ідею фільму, і вона мене зворушила, зачепила. Я почула його і навіть побачила кіно – таким чином він мені її розповідав. Я сказала: «Окей, у тебе мало часу. Якщо ви встигнете (у нього є друг-співавтор) до такого-то числа написати, і це буде так, як ти зараз розповідаєш, – я попрошу свою колегу продюсера Сашу Кравченко, щоб вона допомогла нам із цим фільмом». І він зі своїм співавтором за дві ночі видали сценарій, який я прочитала і сказала «так», тому що ось воно – режисерське бачення, втілене в сценарії на папері двома співавторами. Ось поки на цьому рівні і відбувається.

Коли я дивилася тизер на телефоні – це був один рівень сприйняття, а потім я подивилася його на екрані в кінотеатрі «Жовтень» під час презентації – і це був уже зовсім інший рівень. Це – кіно.

Зараз ми очікуємо рішення Держкіно, яке буде 8 серпня (фільм «Фаза» Миколи Засеєва – серед переможців пітчингу. – Ред.). Коли Микола пітчінгував, експерти сказали, що це одна з найкращих презентацій (пітчінгували одні з останніх, близько шостої години вечора) дебютів короткого метра за цей день. Було дуже приємно. Ми думали спочатку не робити тизер, але хлопці разом із оператором-постановником Світланою Апаріною до такої міри були натхненні, що зібралися і зняли його. Усе, чим ми могли допомогти як Esse Production House, як продюсери, я, Саша і Віталій, – ми допомогли в цьому й надалі працюємо. Коли я дивилася тизер на телефоні – це був один рівень сприйняття, а потім я подивилася його на екрані в кінотеатрі «Жовтень» під час презентації – і це був уже зовсім інший рівень. Це – кіно. Хтось сидів поруч зі мною і каже: «Це ж не ви знімали?». А я відповідаю: «Як це не ми знімали ?! Це ми знімали!» ось це і є рівень молодого українського авторського кіно з молодою командою.

Розкажіть про «Еріка Кам’яне серце» – це просто такий хитрий хід, щоб вивести Дзідзьо на світовий рівень?

Ні! Це хитрий хід диверсифікувати кінопортфель, з яким ми працюємо. Якщо ви подивитеся, ми працюємо з авторським кіно, і насправді саме фільм «Ерік Кам’яне серце» може вийти першим нашим фільмом категорії «сімейне дитяче кіно». Також познайомилися з естонським продюсером на Берлінале. Був лютий 2017 року, нас із Віталієм зацікавив цей проект. Потім ми прочитали сценарій і взагалі повністю закохалися в нього. Ми ніколи таких фільмів не робили до цього – це на широку аудиторію, це фентезі, це історія хлопчика і дівчинки 11 і 9 років, це великий копродукційний проект і це 3D-фільм. Це проект, в якому є всі прибалтійські країни – Естонія, Литва і Латвія. Також до нас приєднується Фінляндія, як же без неї, вона зовсім поруч з Естонією.

Є частина фільму, яку будемо знімати в павільйоні в Україні. Ми будемо також робити тут більшість спецефектів. Якщо говорити про бізнес, то це може бути ідеальним поєднанням сценарію, який нам сподобався, дитячої історії дорослішання, і можливості зняти фільм для великої аудиторії, який будуть дивитися в багатьох країнах світу.

Ерік зустрічає дівчинку, у якої померла мама, а тато їй не розповів про це. Хлопчик приєднується до неї в пошуках її мами і так вони потрапляють у фентезі-світ, який самі вигадали. Що ми хочемо показати? Ми хочемо дати приклад, що не потрібно боятися, що потрібно говорити з дитиною про смерть, потрібно розповідати, що це таке, що можна зробити, щоб захистити психіку дитини, і так далі.

І ще дуже важливо для цього фільму, що ми залучаємо велику команду VFX-фахівців, і вони почали вже роботу зі своїми фінськими та естонськими колегами. Вони долучилися до розробки цього проекту з того моменту, як ми сказали: «Окей, ми хочемо бути копродюсерами». Так, основний супервайзер фінський, але наші VFX-фахівці є повноцінними членами команди. Що це ще для них означає? По-перше, вони будуть йти у титрах як рівноправні члени команди разом зі своїми колегами з інших країн, що для українського ринку досить рідкісне явище. Бо зазвичай замовляють сервіс для Китаю, Штатів, інших великих країн і великих виробництв, і українські компанії роблять шматочки VFX як субпідрядники, а імена їх і назви українських студій, в яких вони працюють, не з’являються в титрах. Ми хочемо порушити цю традицію, тому цей проект складений таким чином, що наші фахівці, ще раз повторюся, рівноправні члени команди, чиї імена будуть представлені поряд із іноземними колегами в титрах. Тому для нас це дуже важливо.

Після цього проекту ви плануєте випускати подібні фільми для широкого глядача?

Так, у нас є задумка, вона називається «Хмарні обчислення» – це романічна комедія, він не пройшов до другого туру пітчингу, його потрібно допрацьовувати. Це український проект, національний фільм для широкого глядача, ми націлені вкладати свої гроші та залучати українські та міжнародні бренди для участі в цьому проекті, і будемо подаватися з ним на фінансування вдруге.

Цього року не було новин про «Танжер» Козленка. Ми його все-таки побачимо?

Звичайно! Ми шукаємо режисера. Минулого року закінчили сценарний трітмент.

Взагалі, це так званий продюсерський проект. Я прочитала книжку Івана, зателефонувала йому і сказала: «Давай знімемо кіно! Ти на роботі? Зараз приїду». Я до нього приїхала, ми поговорили, потім приїхали на зустріч ще з Віталієм. Віталій прочитав книжкуу, каже: «Складно, але ти ж любиш усе складне – давай». Іван бере участь з нами в роботі над фільмом, і з ним дуже цікаво працювати. Але як писати сценарій, якщо режисер не на борту в такому проекті. І ось ми застопорилися, шукаємо режисера, це досить складний процес.

Ви бачите в цій ролі досвідченого режисера чи могли б узяти молодого постановника?

Для нас важливо, щоб це був режисер, який може зняти таку історію.

Як думаєте, чи готові українці дивитися на Довженка не як на ікону, а як на людину, чоловіка, до того ж закоханого в іншого чоловіка?

Потрібно почитати книжку, почитати архівні документи Довженка, для того щоб зрозуміти, що таке дружба і що таке любов. Швидше за все, що як любов є частиною дружби, так і дружба є частиною любові. Тобто, вони обопільні в різному балансі, по-різному поєднуються у різних людей. Тому я б сказала, що є багато відсилань до таких моментів у світовій кінематографії, зокрема у «Мрійниках» Бертолуччі, у яких ми бачимо трьох красивих людей. Вони дружать і кохають один одного, і все умовно. У будь-якому кіно присутня умовність, і чим майстерніше вона подана режисером і його командою, тим більше у нас є можливостей домалювати, допридумувати, допобачити історію на екрані. У нас немає достовірних даних про те, що відчував Олександр Довженко. Є його листи, але я більш ніж певнена, що завжди є щось більше, і ми можемо це тільки додумувати. Ми залишимо це теж для глядачів… А чи готове суспільство до цього? Ви знаєте, ми живемо в 21 столітті, у країні, в якій є дуже багато відсилань до середньовіччя, але, я сподіваюся, що все-таки нові та прогресивні сили у нас візьмуть гору.

Аналогічне запитання про вихід «Зеніту» Ігоря Стеколенка. Його ми теж побачимо?

Так звісно! Ігор зайнятий зараз іншими проектами. Він і його співавтор Ольга Река зайняті в цих проектах, тому ми чекаємо, коли вони повернуться до роботи над сценарієм і разом, за допомогою сценарних консультантів, максимально його доопрацюють.

Взагалі за будь-які проекти з Дімою Ярошенком тепер трохи страшно, тому що його важко не сприймати як Стуса.

Не треба боятися! Діма – актор, у якого дуже цікаві обличчя, пластика і взагалі, вважаю, він один із цікавих акторів, за якими хотілося б спостерігати: як розвивається його кар’єра, які ролі він обирає, що він робить. Те, що він зробив для тизеру «Зеніту», і те, яким я бачу його в «Стусі», – для мене це дві різні людини на екрані. Я розумію, що Стус – легендарна особистість і, швидше за все, якийсь час Діму асоціюватимуть зі Стусом і з цим фільмом, але я бачу також, який буває Діма в кадрі, як він живе в ньому і живе по-різному, проживає своїх героїв інакше і це дуже-дуже круто.

Побачили у вас скріншоти з «Сувеніра» з Тільдою ​​і Онор Суїнтон і не можемо не запитати – як воно «відпускати» свою дочку в кінематограф?

Ви знаєте, я не впливала на свою дочку. Вона мені повідомила про те, що вона проходить кастинг. Зрештою вона пройшла і зіграла головну роль у короткому метрі Марини Рощиної «У радості і тільки в радості», і я дуже рада, що вона зробила це самостійно. Дуже рада і вдячна, що Марина вибрала її. Дуже рада за успіхи фільму. Він мені подобається, цікаві режисерські рішення, цікава історія. Там маму моєї дочки грає моя подруга Наташа Ісупова. Зараз Світлана вчиться на магістратурі і працює літературним редактором, але їй сподобалося грати, і вона шукає і чекає цікавих проектів.

Про нетворкінг на фестивалях. Яке було найнесподіваніше або найпам’ятніше знайомство?

Мені було дуже приємно, що наша продюсер Ульяна Кім, з якою ми працюємо над «Стасис», познайомила нас із нашим естонським продюсером Ріною Сільдас на Берлінале 2017 року. Знаєте, я вірю в те, що є імпульси – ти їх надсилаєш до universe – ми хочемо спробувати себе в кіно для широкого глядача категорії дитячого та сімейного кіно – працюєш над цим і це відбувається. Дуже приємний був приїзд міжнародної команди «Чорнобиля», з якою нам вдалося познайомитися і трохи попрацювати. Ми взагалі носимо в собі бекграунд країн, у яких ми народилися, наших батьків, суспільства, шкіл тощо. Тому, мені дуже цікаво працювати з іноземною командою, тому що ти бачиш матеріальні та нематеріальні цінності з різних сторін. Вчитися, спостерігати, щось приймати, щось ні, щось брати для себе і використовувати потім – це мені дуже подобається.

Це ми запитуємо майже у всіх героїв: як ви ставитеся до стрімінгових сервісів і чий контент вам більше до душі?

Так, я підписана на Netflix. Я була кілька років тому в друзів у Німеччині, був якийсь дуже тихий спокійний вечір, і я вирішила, що хочеться подивитися кіно, тому підключилася до Netflix. Netflix мені подобається, мені подобається, що я можу користуватися ним, подорожуючи різними країнами, але мені не подобається та бібліотека, яку вони пропонують в Україні, вона досить обмежена. Ті фільми, які я хочу дивитися на Netflix, є в інших країнах, але у мене на території України цього доступу немає, і мені це не подобається.

У мене була схожа ситуація з Amazon Prime. Це було взимку цього року, там був фільм, який я хотіла подивитися (я підписана на IndieWire, Variety та інші англомовні кіноафіші). Вони пишуть новини – «ось вийшов…». Думаю, чудово, нарешті можу подивитися. Я підключилася і мені видало, що цей фільм – саме через який я підписалася на «Амазон Прайм» – я не можу подивитися на території України, до нього немає доступу. Думаю, ну гаразд, подивлюся, що ще там є у бібліотеці. І всі фільми, які я хотіла подивитися, були закриті для перегляду в Україні, а ті фільми, які я подивилася або не хотіла дивитися, – вони були відкриті. Мене це розлютило, і я відразу відписалася.

А ви самі не хочете взятися за контент для ТБ? Зараз, здається, і до України дійшла серіальна мегаломанія, яскравий приклад чого проект «Карпатія» Нікітюк-Степанської-Алієва.

Так, хотіла б розробляти ТВ-серіали, передусім міні-серіали. Але зараз у мене виходить перший фільм – тож у мене все попереду.

Фото: Олександра Йорк