«Антихрист» – перший фільм у неформальній «Депресивній трилогії» Трієра, продовженій «Меланхолією» і «Німфоманкою». Але наш алфавіт цілком міг би починатися і з терміна «арт-хорор» (він же пост-хорор): його все частіше використовують щодо кіно, яке викликає весь спектр емоцій, що асоціюється з фільмами жахів – страх, огиду і спустошеність, – але не використовує стереотипні «лякалки». І торішню «маму!» Аронофскі, і свіжий ремейк «Суспірія» віднесли до цієї когорти, але першопрохідцем був саме «Антихрист» 2009 року, присвячений Андрію Тарковському. У ньому Віллему Дефо і Шарлотті Генсбур довелося зіграти, мабуть, найболісніші ролі у своєму житті, але в масовій свідомості все одно залишилися не вони, а лисиця, яка проголошує: «Хаос править!»
Брехт, Бертольд – німецький драматург, який став головним орієнтиром для Трієра під час створення «Доґвіля» (2003), того самого «фільму без декорацій». В інтерв’ю The Guardian у 2004 році Трієр розповів, що Брехта дуже любила його мати – як і музику Курта Вайля, якою супроводжувалися знамениті постановки драматурга. «Коли їй було 16, її батько розбив пластинки Вайля, які належали їй, і вона пішла з дому», – розповів режисер. Сам він упродовж довгого часу вважав Брехта застарілим, але, одного разу послухавши «Тригрошову оперу», де піратка Дженні хвацько співає про помсту, нарешті зрозумів, чого хоче від свого нового фільму.
Батько Ларса – німець Фріц Гартманн, який був колись начальником його матері та закрутив із нею роман. Але сам Ларс до 1989 року вважав рідним батьком законного чоловіка матері, Ульфа Трієра, а себе – євреєм за походженням. Правду вона відкрила йому тільки перед своєю смертю. Травма змусила Ларса переглянути ставлення до свого коріння – і, схоже, саме це підштовхнуло його ляпнути на злощасній прес-конференції фразу «я нацист» (див. Канський інцидент).Вінтерберг, Томас – товариш Трієра, який написав разом із ним маніфест «Догма 95» і зняв перший фільм за його правилами – «Свято» (1998). Вінтерберг створював «Свято» на основі історії, почутої по радіо: як виявилося, це була фантазія пацієнта психіатричної лікарні. Мабуть, найдивніший епізод у кар’єрі Вінтерберга – це його останній фільм «Курськ», що розповідає про загибель однойменного підводного човна: продюсером став Люк Бессон, а головну роль зіграв «бельгійський двійник Путіна», актор Маттіас Шонартс.
Гіперреалізм – головний гріх Голлівуду. Так міг би сказати Ларс фон Трієр у 90-х, якби, звичайно, любив тавтограми. У книжці «Європейське кіно віч-на-віч із Голлівудом» (на обкладинку якої, до речі, винесено кадр із «Доґвіля») йдеться саме про це: у той час як масові режисери за допомогою спецефектів домагаються максимально реалістичної картинки і звуку – при тому, що зображувана «реальність» може бути фантастичною, а настільки правдоподібний звук дощу виявляється шипінням бекону, що смажиться, – європейські режисери повертаються до брехтівського мінімалізму і дистанціювання (див. Брехт). Іронія полягає в тому, що самого Трієра від прем’єри до прем’єри незмінно звинувачують у надмірній реалістичності сцен сексу і насильства.
Гумору режисер також не цурається, хоча найчастіше це саме провокаційний гумор. Можливість підколоти Бйорк на зйомках «Тієї, що танцює в темряві» обійшлася йому в $130 тисяч. Тоді як сама співачка стверджує, що Трієр її домагався – тому вони й не контактують з 2000 року, – режисер каже, що причиною взаємної ненависті став характер Бйорк. Після того, як вона протягом трьох днів пропускала зйомки, посилаючись на погане самопочуття, він відправив її з усією групою на чергову локацію і… передав через асистента, що погано почувається. Сам Трієр каже, що витрачені на невдалий знімальний день гроші «того варті».«Догма 95» – документ, в якому якраз і були прописані правила такого дистанціювання. На думку Трієра і Вінтерберга, у 60-х «кіно замордували красою і з тих пір продовжували мордувати». Для того, щоб повернути кінематографу колишню свіжість, вони поставили перед собою низку умов – так звану «Обітницю цнотливості» – не використовувати декорації і доллі-візки, не виставляти світло, не додавати в фільм екшен тощо. Всі останні фільми Трієра порушують «обітницю цнотливості», та й в період розквіту «Догми» він дотримувався не всіх вимог власного маніфесту. .
Епатаж – див. Канський індицент, «Німфоманка», «Ідіоти», Хардкор; а втім, на будь-якому етапі своєї кар’єри Ларс не цурався провокації. Дивно, але через це навіть після виходу «Меланхолії» з Кірстен Данст режисерові продовжували пророкувати «ізоляцію в датському культурному гетто». Скандал на прем’єрі «Дому, який побудував Джек», знову завів шарманку про те, що з провокаційним кіно вже покінчено. Однак ми ж знаємо, що у Трієра вистачить запалу і на десяток таких «Домів».
«Європа» – фільм-прорив 1991 року, який приніс Трієрові «Золоту пальмову гілку». Сам режисер називав «Європу» своїм найкомерційнішим фільмом, і зрозуміло, чому: тоді як сам Трієр вже виношував ідею відмови від «мордування фільмів красою», цей трилер про події 1945 року був витриманий в естетиці Нуар 60-х, яка настільки розчарувала Трієра. Зі слів режисера, сценарій для «Європи» зайняв 600 сторінок, плюс 800 картинок для побудови кадрів. Картина вийшла настільки епохальною, що навіть відома кінокомпанія Трієра – Zentropa – отримала назву на честь транспортної компанії, що фігурує в ній Жанна д’Арк – як би несподівано це не звучало, один із найважливіших для Трієра персонажів. Отримавши через свого дядька-документаліста роботу в державній кінокомпанії Данії, молодий Трієр користувався цим, незліченну кількість разів переглядаючи за монтажним столом свій улюблений фільм – «Пристрасті Жанни д’Арк» Карла Теодора Дреєра. У книжці «Ремейки як ритуал і маскування» висловлено припущення, що наївна до божевілля Бесс Макніл у «Розсікаючи хвилі» (1996) – своєрідний триб’ют Жанні. «Золоте серце» – трилогія фільмів Трієра, що включає, крім згаданого «Розсікаючи хвилі», картини «Ідіоти» і «Та, що танцює у темряві». Усі героїні трьох фільмів так чи так жертвують собою (див. Жанна д’Арк). Через 17 років після виходу «Та, що танцює у темряві» його зірка Бйорк звинуватила Ларса фон Трієра в сексуальних домаганнях. Втім, це не єдиний великомасштабний скандал на його рахуноку (див. Канський інцидент). «Ідіоти» – мабуть, найсуперечливіший фільм режисера з точки зору того, як його сприйняла публіка (принаймні, він був таким, поки не вийшов «Дім, який побудував Джек» і не змусив глядачів масово йти з прем’єри). З одного боку, журнал Empire вніс його до списку 100 найкращих фільмів світу, з іншого – багатьох шокували сцени сексу, прямолінійні, як у порно, нехай і нетривалі. Критик The New York Times порівняв «Ідіотів» з вірусними роликами, написавши, що Трієр зняв «двогодинну напівпорнографічну рекламу Mentos». Канський інцидент – та сама пригода, яка миттєво зробила з enfant terrible звичайного terrible infant (аналогічним чином у західній пресі зараз описують трансформацію танцюриста Сергія Полуніна). На прес-конференції під час Каннського кінофестивалю Трієр заявив, що співчуває Гітлерові і вважає євреїв «скалкою в д*пі», заразом назвавши себе нацистом. Режисера оголосили на фестивалі персоною нон ґрата, але згодом пробачили, зійшовшись на тому, що тирада була поганим жартом, а сам Трієр був нетверезий . Лет, Йорген – датський поет і режисер короткометражного фільму «Досконала людина» (1967), без якого Трієр, можливо, ніколи не спробував би себе в документалістиці. Удвох вони створили «П’ять перешкод» (2003) – фільм і художній експеримент у одному флаконі. Трієр попросив Лета п’ять разів перезняти «Досконалу людину», кожного разу ставлячи перед ним якесь завдання-перешкоду: перше – знімати ремейк на Кубі, друге – в найгіршому місці на землі, і так далі. П’ятою перешкодою виявився той факт, що Трієр вже зняв п’ятий ремейк самостійно – але тепер змушує Лета приписати його собі. Мізогінія – риса, яку регулярно приписують Трієрові. Після виходу фільмів «Доґвіль», «Антихрист» і «Німфоманка» його звинувачували в тому, що він смакує подробиці психічних проблем своїх героїнь і милується насильством над жінками. Профеміністський портал The Mary Sue однозначно заявляє: Трієр має залишатися «забаненим», особливо після «Дому, який побудував Джек». І не тільки в Каннах – бажано, в індустрії взагалі. Гейзел Сіллс на The Muse пише: «”Дім, який побудував Джек”» – це трилер про серійного вбивцю, який є метафорою ролі самого фон Трієра як режисера, який мучає актрис у гротескних обставинах і втікає від відповідальності лише тому, що це мистецтво». Мова фільмів Трієра – криптографічне письмо, яке не так просто перекласти: наприклад, спроба драматурга Деклана Гріна зробити з «Меланхолії» театральну постановку зазнала невдачі, та й «Королівський госпіталь» Стівена Кінга за «Королівством» Трієра (див. Серіал) не сприйняли, незважаючи на те, що Ларс виступив продюсером. «Трієр своєю “Догмою 95” звільнив мову кіно», – каже його постійний оператор Мануель Кларо; напевно, з тих пір нам треба було навчитися розуміти цю мову – але для цього слід і самим стати більш вільними. «Німфоманка» – загальновизнаний magnum opus Трієра, 5,5-годинний фільм з його улюбленими акторами – Умою Турман, Шарлоттою Генсбур, Віллемом Дефо й Удо Кіром. Повну версію стрічки показали в Копенгагені в 2014 році, з перервою в півгодини між двома частинами. Подейкують, що на сцені аборту троє глядачів (до речі, чоловіків) знепритомніли і їх винесли із залу. Напевно сам Трієр, який був присутній у кінотеатрі, сприйняв це як комплімент. Псевдонім із натяком на німецьку аристократію – «фон Трієр» – Ларс узяв задовго до того, як дізнався, що його батько дійсно був німцем. Вважається, що він зробив це жартома – з відсиланням до режисерів Еріка Штрогейма і Йозефа Штернберга, які на певному етапі своїх кар’єр теж узяли собі гучні аристократичні імена. Релігія – одна із важливих і суперечливих тем для Трієра як автора і людини. Незважаючи на те, що в зрілому віці він перейшов у католицтво, себе режисер вважає поганим прихожанином. «Напевно, щось хороше є в будь-якій релігії; важливо, як саме ви її дотримуєтеся. Я виявив, що вміння жити по вірі – одна з найпрекрасніших речей у світі. Не просто виставляти напоказ свою віру і ходити до церкви, але проживати її», – міркує режисер. Серіал на рахунку Трієра теж є – восьмисерійному «Королівство», на основі якого Стівен Кінг створив свій «Королівський госпіталь». Більш того, у 2015 році режисер задумував свій «Дім, який побудував Джек» як серіал. Можливо, в такому форматі «Дім…» було б не так страшно дивитися (одна річ – вмістити низку кривавих сцен у 100-хвилинний хронометраж, і зовсім інше – розкидати їх на 8 серій). Але, можливо, це лише підштовхнуло б Трієра пропорційно помножити їх кількість – і однією сценою з відрізанням грудей героїні Райлі Кіо ми б не обійшлися. Трилогії – тематичні групи фільмів, яким Трієр віддає перевагу від початку своєї режисерської кар’єри. Крім згаданих нами «Депресивної трилогії» і «Золотого серця», за його плечима – трилогія «Європа» («Елемент злочину», «Епідемія», «Європа») і «США, країна можливостей» («Догвілль», «Мандерлей» і не знятий ще «Вашингтон»). До речі про США: сам режисер стверджує, що ніколи не полетить туди (див. Фобії), тож «Дім, який побудував Джек» знімався у Швеції. Це стало приводом для жартів у пресі: критик The Guardian написав, що пакетик із американського супермаркету, який видно у кадрі на тлі шведського лісу, – найфейковіший реквізит, який він бачив у своєму житті. Удо Кір, як очевидно із таблиці на Вікіпедії – один із улюблених акторів Трієра: на його рахунку 10 ролей у фільмах режисера, на другому місці – Жан-Марк Барр. Власник характерного холодного погляду, Кір засвітився більш ніж у 200 фільмах (зокрема й двічі зіграв Гітлера) і в низці відеокліпів, включаючи пісні Мадонни і KoRn, а ми не втомлюємося щомісяця відстежувати камео цього трудоголіка в нових фестивальних фільмах. Фобії переслідують Ларса з дитинства; він навіть заявляв, що кінематографія – це єдине, чого він не боїться. Список фобій фон Трієра починається з банального страху польоту і закінчується екзотичними (в дитинстві він так боявся атомної бомби, що вигадав компульсивні ритуали для запобігання апокаліпсису – переставляв особливим чином свої речі). У його фільмах можна також помітити натяки на страх підземель і лікарень. Хардкор – особливо відвертий жанр порнографічних фільмів, якого не цуралася компанія Трієра Zentropa. Відповідний підрозділ компанії називався Puzzy Power. На її рахунку – стрічки з такими промовистими назвами, як HotMen CoolBoyz (2000). Якщо вірити пресі, H. M. C. B. – єдиний датський гей-порнофільм, випущений великою (і непрофільною) компанією. Сам Трієр виступив у ролі продюсера. . Центропа – позначення центральноєвропейського регіону навколо Відня, привласнене Трієром для свого фільму (див. «Європа» – в американському прокаті він називався саме «Центропа», щоб не плутали з картиною «Європа, Європа» Агнешки Голланд). Згодом компанія Трієра теж отримала назву Zentropa. Для її потреб режисер із колегами купив величезну військову базу, де зараз розташовується кінокомплекс Filmbyen. Чорно-білі кадри відіграють важливу роль у кінематографі Трієра, хоча в «Догмі 95» він зарікався відходити від кольорової зйомки. Поєднання ч/б і кольорових вставок застосовувалося ним у «Європі», а в «Німфоманці» монохромною стала лише одна частина – «Деліріум». Драматичний початок «Антихриста», що показує падіння дитини з вікна, показано не тільки в чорно-білих тонах, а й в сповільненому режимі. Ширококутний об’єктив теж допомагає Трієрові у створенні фільмів. Знімаючи «Європу», він використовував подвійну експозицію (а часом потрійну – і більше), за якої з’єднувалися кадри, зняті різними об’єктивами. «Коли фонові кадри зняті ширококутним об’єктивом, це створює тривожний ефект, який не відразу помітний, але впливає на глядача», – пояснює режисер. Для зйомок «Дому, який побудував Джек», крім компактного об’єктива Angéniux Optimo – головного супутника оператора Мануеля Альберто Кларо («Меланхолія», «Дау») теж знадобився ширококутний Zeiss Distagon. Для колажу використане фото Gettyimages: 958570506 Photo by Matthias Nareyek/Getty Images114320605 Photo by Vittorio Zunino Celotto/Getty Images