Наші співгромадяни – як правило, далекі від кіно – люблять звинувачувати творців фільмів у насадженні «мовної шизофренії», якщо в картині лунає суржик (особливо дісталося нещодавньому «Дикому полю»). Мовляв, як же так – ніхто в нашій країні так не спілкується! Ні, першого повнометражного фільму Ольги Ряшиної «Секс і нічого особистого» це не стосується: в ньому лунає цілком пристойна українсько- «вар’ятська». Однак можна тільки уявити, яку хвилю обурення у стурбованої громадськості могла викликати позначка «За пiдтримки Державного агентства з питань кiно», якби широкі маси помітили її на тлі стилізованих букв з постера фільму.
Адже що ж це таке – доки влада доводить, що сексу в країні немає, і збирає круглі столи, на яких засуджується «пропаганда презервативів», один із пустотливих органів (гусари, мовчати!) тієї самої влади видає 13 млн грн на зйомки комедії про секс-просвіту. Причому новий багаж знань про пози, техніки та інше різноманіття світу не приводить головного героя на ім’я Сергій (Роман Луцький) на узбіччя життя – навпаки, вивільнившись, він знаходить кохання свого життя, виводить криптовалюту і взагалі живе на повну.
«Секс і нічого особистого»
Усе правильно, це досить стандартна романтична комедія – просто під дещо пікантнішим соусом, ніж заведено у rom-com. Але в ній немає нічого, що завадило б сходити на прем’єру вдвох (мається на увазі пара закоханих, а не пара «глядач + приставлений до нього координатор з Нацкомморалі»). Тож вихід «Сексу а нічого особистого» у передріздвяний вікенд, а не в День усіх закоханих, про який ідеться у самому фільмі, вбачається прикрим – однак так уже сталося, що більше однієї гучної української прем’єри на тиждень поки виходити не може, а 14 лютого фільм конфліктував би із «Продюсером» Сергія Вейна (ну або з бельгійськими «Гарячими мамками»).
Якщо точніше, то це адаптація стандартної романтичної комедії: оригінальний канадський My Awkward Sexual Adventure (2012) був однією з комерційних вилазок досить талановитого драматичного режисера Шона Герріті («Ясність», «Північне сяйво»). Український «Секс і нічого особистого» копіює прототип практично повністю, нічого не змінивши в сюжеті про незграбного бухгалтера, який напідпитку ввалився в стриптиз-клуб і зустрів там танцівницю Діану (Анжеліка Ніколаєва), яка взялася зробити його чоловіком у очах вимогливої нареченої (Наталія Мазур).
«Практично» означає, що колоритом картина все-таки обзавелася: наречена посилає Сергія до Праги «поблювати з Карлового мосту» (заповітна мрія багатьох офісних працівників, яку вона подає як образу), у стриптиз-клубі працює російський вибивала, готовий за чайові кричати «Слава Україні!», а у найкращого друга героя (Сергій Притула), знаменитого ловеласа, з’являється одухотворена дівчина-львів’янка, чиї консервативні батьки не поспішають благословити їхній союз.
На радість таким консервативним батькам сцена з оригіналу з крос-дресингом головного героя не збереглася; в українському варіанті Діана тільки маже йому губи блиском, тож на марш рівності він потрапляє, на відміну від героя Джонаса Черніка, без перуки і каблуків.
Не на радість консервативним батькам, вібратори, БДСМ і сцена з канталупою (гусари, це рослина сімейства гарбузових!) до ремейку все-таки перекочували.
Якщо ж говорити про особливості, з яких зрозуміло, що «Секс…» – це все-таки українське кіно, то продакт-плейсмент не оминути увагою. У нас уже навчилися інтегрувати Показані Великим Планом пляшки та інший посуд у сюжет, а тепер тестують, наскільки далеко в цьому можна зайти. «Секс і нічого особистого» виходить на новий рівень нав’язливості нативної реклами: по-перше, тут спонсорська побутова техніка бере участь у такій собі багатоходівці – спочатку вона куплена як елемент розкоші, потім вилучена за борги, а після повернута господарці вже як пам’ять. По-друге, сценку з вилученням розігрують Андрій Данилко та Інна Білоконь («мама Сердючки») – щоправда, в образі чеських судових приставів, – але однаково виходить, що камео однієї з найяскравіших пар українського ТБ витрачене на те, щоб нагадати: вони – ще й одна з найбільш нав’язливих пар в українській рекламі.
Щодо нещасного кухонного комбайна, то про нього залишається лише зняти спін-офф – хіба не так чинять в голлівудської традиції з героями другого плану, чий потенціал ще не до кінця розкритий? Може, заодно вдасться наступного разу вмовити легендарний бренд продемонструвати логотип на костюмі – а то й жакет характерного крою на мамі, і сам персонаж пропали даремно.
Але лаяти українські комедії за спонсорський контент – однаково, що бити наївного героя Романа Луцького чимось із БДСМ-арсеналу Діани – боляче й безглуздо. Обійшлося без усім відомого продукту, який «щоб стояв у кожній хаті» – вже за це можна подякувати. А ось про самого Романа слід сказати пару слів. Зірка «Сторожової застави» – до речі, один із небагатьох акторів, українська мова якого лунала в торішньому фентезі досить автентично, щоб не бути передубльованою, – чудово вписується в ромком. Тоді як його прототип з канадського фільму був здебільшого комічним (а його виконавець потрапив у картину, оскільки незмінно грає протагоністів у Шона Герріті), український актор без незграбності витягує і романтичну, і еротичну складову.
Те ж саме стосується і його партнерки: тоді як канадська версія стриптизерки могла бути прийнята за «вайт треш», вітчизняна виявляється значно симпатичнішою – хоча й не менш дотепною.
З іншого боку, це прагнення до «симпатичного» антуражу часом веде в нікуди: що наш бухгалтер-злидар, що його богемний друг (Притула), що українська стриптизерка в Празі живуть у однаково безликих інтер’єрах, де навіть декор і книжки-філери, здається, кочують з однієї квартири в іншу. (Житло Діани, правда, відрізняється піччю з кахлями і тим, що воно дворівневе – але в українському кіно, як відомо, так живуть навіть герої АТО.) Зате вітчизняний саундтрек органічний – нехай і не дуже відрізняється від набору пісень в інших українських комедіях на кшталт минулорічного «Інфоголіка».
Тільки не думайте, що в життя головних героїв не привнесено «нічого особистого», як і в їхні інтер’єри. Наприклад, успішна наречена Сергія, яка нібито роз’їжджає якимись конференціями, насправді виступає консультантом на «тренуванні» групи, що пародіює FEMEN. Не будемо обговорювати доречність такого жарту; краще підкреслимо, що цей та інші приклади локалізації все-таки роблять продукт містечковим. Втім, адаптовані із закордонного формату продукти, як правило, вже не плануються на експорт – тут фільм нічого не втрачає.
З іншого боку, крім цілком передбачуваних вад, фільм виявився якісним масовим продуктом, тож Ользі Ряшин під чуйним керівництвом батька Влада Ряшина (він був продюсером фільму) вже можна довірити знімати і з розрахунком на інші ринки: що не до кінця вийшло з серіалом «Мата Харі», може вийти з повним метром.
Заодно будемо сподіватися, що якщо Ольга вирішить підкорювати з новими проектами Європу, в них не будуть так настирливо лунати слова «п*дик» і «п*дор». Зрозуміло, що «нічого особистого», мовляв, це в другорядних героїв фільму заговорили скрєпи. Але оскільки меншини тут – просто сюжетний прийом, щоб підкреслити гетеросексуальність Сергія, а не герої із власними історіями, які можуть показати свій світ поза стереотипами і образами, то така надмірність лайки здається невиправданою.
Під час підготовки колажа використані кадри: https://www.youtube.com/watch?v=lTBM7T0cpZI Star Media © 2007 – 2018
