У 2018 році Мінкульт оголосив результати другого етапу конкурсного відбору кінопроектів патріотичного спрямування. Серед заявлених картин була багатосерійна екранізація роману Анатолія Дімарова «І будуть люди», історії про лідерів національного руху і навіть замальовка про Тараса Шевченка, який за сюжетом мав зустрічатися із загадковими японськими воїнами. Із заявлених 10 проектів, які отримали фінансування, Наталя Ворожбит працювала сценаристом на двох – «Кіборги» і «Кайдашева сім’я XXI». Саме завдяки цьому пітчингу про себе заявила компанія «ПроКіно» (новий афілійований продакшен StarLightMedia на чолі з Єгором Малихіним), яка й узялася за зйомки останнього серіалу, отримавши від держави 26,6 млн гривень.

Незважаючи на те, що на перший погляд сума може здатися досить великою, автори серіалу все ж вважають, що такого фінансування для роботи над 12-серійним серіалом катастрофічно мало. Наприклад, близько мільйона відразу пішло на те, щоб під Києвом побудувати ось такі будинки, в яких за сюжетом живуть ті самі Кайдаші.

Сьогодні проект, який вже офіційно отримав назву «Спіймати Кайдаша», відзнятий більш як наполовину, і готується до ефіру вже в 2020 році. «Телекритика» вирушила на розвідку і дізналася про нову роботу Наталі Ворожбит, що найскладніше в роботі над проектом і про майбутнє в українського патріотичного кіно.

Про народження проекту «Спіймати Кайдаша»

Мені здається, що був усе ж 2015 рік. Я тоді якраз працювала над «Кіборгами», коли Бородянський (Володимир Бородянський, екс-голова StarLightMedia та телеканалу СТБ. – Ред.) запропонував мені адаптувати цю повість. Чому мені? Я близько трьох років пропрацювала на СТБ і у мене з ним давні добрі стосунки, та й мені хотілося написати авторську історію, а мені дали повну свободу. І коли я дізналася, що йдеться про «Кайдашеву сім’ю», відразу ж погодилася.

Мене ніхто не обмежував і не ставив дедлайни, тому я паралельно з «Кіборгами» взялася за «Кайдашів». У результаті я писала ці 12 серій для серіалу півтора або навіть два роки. (Сміється.) З кожною серією я розуміла, що люблю цю історію усе більше й більше, відчуваю кожного героя. Пам’ятаю, коли здала вже другу або третю серію, нині покійний Сергій Назаров (заступник голови правління і програмний директор телеканалу СТБ, 2004–2017. – Ред.) сказав: «Усе круто, Наташо, але чому не комедія?» Я порадила всім перечитати повість.

Коли я зробила це вже в дорослому віці, зрозуміла, що це драма. Там за трагічних обставин помирає один із головних героїв. І взагалі багато сумного подано через гумор, приховане за гумором. Я намагалася цей гумор зберегти, він рятує. Однак післясмак має залишатися, як і в Нечуя-Левицького, – щось ми робимо неправильно, не так виховуємо дітей, не так спілкуємося з батьками, не так будуємо відносини з сусідами, навіть через 150 років після написання повісті наступаємо на ті самі граблі. Хоча при цьому ми, звичайно, яскраві, привабливі та з почуттям гумору люди.

Про роботу шоуранера

Зізнаюся, я трохи переживала за екранізацію. Коли я віддала останню серію, настала тиша. Мені зателефонували через тривалий період і сказали, що розпочинають зйомки, після чого запропонували стати шоуранером проекту. Коли я писала сценарій, то мріяла, а ось якби, як у Європі чи в Америці, стати шоуранером цього проекту… Та ловила себе на думці, що у нас (в Україні) так не роблять. (Сміється.) Тож ця посада для мене абсолютно нова, усе, що я роблю зараз, – я вчуся.

Про адаптацію оригінальної повісті

Я залишила основну історію сім’ї, але перенесла все в 2005–2014 роки. У нас події розгортаються вже після здобуття Україною незалежності і розпаду Радянського Союзу. Тобто у нас старше покоління, як і в Нечуя-Левицького, подумки все ще залишилося там, у минулому, вони звикли жити в рамках певної ідеології, чинити, як скажуть. Усе, що їх цікавить,  це їхні 40 соток землі. Тому вся політика і соціальне життя проходить повз них. На цьому теж зроблений акцент. Звичайно, поряд з ними зростає молоде покоління, яке вже більш відкрите до чогось нового. І за ці дев’ять років вони багато в чому зростуть, змінять свої погляди, відірвуться від минулого. Це одна з відмінностей серіалу від оригінальної повісті.

Про зйомки серіалу

Взагалі ми хотіли всю історію знімати в експедиціях, однак бюджет нам не дав змоги. Вийшло так, що ми могли знімати натуру, а всі внутрішні історії – у павільйоні.

Тому, коли ми вирушили на пошуки місцевості під Києвом, зіткнулися з тим, що практично всі території забудовані котеджами, і в них навіть близько немає тієї автентичності, яку ми шукали. Також важливо було, щоб територія була нерівною і горбистою – це значно ускладнювало пошуки. Коли ми відкрили для себе село Дерев’яна (Київська область, Обухівський район), відразу зрозуміли – це те, що нам треба.

Згодом запустилося будівництво будинку та двору Кайдашів – головних локацій. Після зйомок, імовірно, їх знесуть, адже це декорації і жити тут неможливо.

Про кастинг

Найбільше у нас було проблем із Мотрею. Ми затвердили актрису лише в перший знімальний день. Здавалося б, Мотря – стереотипний український персонаж, крута дівчина з перцем у серці, гострим язиком, але ми швидко зрозуміли, що серед українських актрис потрібної Мотрі просто немає. Ми прослухали велику кількість актрис, доки знайшли нашу ідеальну Мотрю.

Карпа затвердили майже відразу, Цимбалюк був дуже переконливий. Хоча загалом за період кастингу я зрозуміла, що в нас у акторській галузі проблема з сільськими типажами. Мабуть, на акторський завжди більше вступали з міст.

Про найскладніше в роботі над «Спіймати Кайдаша»

Найскладнішим для мене було – розповісти історію 9 років життя 8 героїв у 12 серіях. Якби це був повний метр – усе було б значно простіше, а так мені доводилося дописувати і викручувати різноманітні мелодраматичні повороти, додавати персонажів і лінії, щоб глядачеві було цікаво стежити за ними. Адже сама повість у оригіналі коротка – цього матеріалу було недостатньо.

Велика проблема полягає також у тому, що за сценарієм події відбуваються в усі чотири пори року, а можливість знімати у нас є тільки цієї весни. Викручуємося як можемо.

Про пітчинг патріотичного українського кіно

В основному виходить так, що «патріотичне кіно» – це героїчні саги про відомих українців. Та хіба це патріотизм – знімати про те, які ми круті і ніколи не помиляємося? Історія Кайдашів зовсім інша, драматична. Однак, якщо Мінкульт виділив гроші саме на цю історію, це знак, що вони все правильно розуміють, і українське кіно – це рефлексія, критика, дзеркало реального життя. Як ми зрозуміємо, що помиляємося, якщо нам цього не показують?

Про плани на майбутнє

Я завершую для FILM.UA сценарій за Кобилянською «Зілля» – це буде повний метр, такий гарний, костюмований. За жанром це «містичний етно-хоррор», як вони це називають.

Можливо, незабаром зможу працювати над деякими повними метрами з «Українським культурним фондом». Ну і до літа потрібно завершити п’єсу для британського театру Royal Court.

Також читайте ексклюзивне інтерв’ю з головним продюсером сценарних розробок і супроводу виробництва телеканалу «1+1» Дариною Жуковою щодо підсумків виходу серіалу «Школа».

Фото: Анна Федорук