Ми скористалися можливістю і вислухали щиру розповідь про підводні камені кінобізнесу. Чому Михайло Хома ніколи не зніматиме у фільмах дівчат-моделей? Чому «DZIDZIO Перший раз» вийшов дорожчим за «DZIDZIO Контрабас»? Що не так із чинним форматом держфінансування кінематографії? І нарешті – чи готовий Михайло вийти з амплуа Дзідзя?
Про рішення знімати фільм власними силами
Річ у тім, що у мене не було часу. Як каже моя мама – «Час не проходить, а минає». Треба було швидко набрати команду, бо «кінокомпанії» – це зараз тільки так називається, а в принципі люди є самі по собі: кличеш друзів, тих колєгів, яких ти назбирав за життя – оператора, помічника, фокус-пуллєра, – ти усіх вже напам’ять знаєш, бо мав із ними попередній досвід із відео в інтернеті. А в інтернеті було трішки простіше, бо тоді був єдиний страх – «Що скажуть люди?» А тепер єдиний страх – він не єдиний. (Сміється).
_
Фото: пресc-служба
Хотілося, щоб було так: один рік – один фільм, але цього року фільм мене трішки вибив з колії, тому що самому це важко робити, до того ж тур – 45 концертів, «Арена-Львів», підготовка. Я люблю цим займатися, але це все забирає час. Я відкритий до співпраці, але я хочу, щоб фільм мав успіх, щоб вийшло гарно і мало свій почерк. Мені не подобаються зйомки по-серіальному – я люблю документальність. Це важко в Україні, бо якщо розглядати це як бізнес, то тут треба знімати дешево і щоб була якась зірка.
Про амбіції та зарплати
Коли ми тільки починали і знімали короткометражки, я міг сказати: «Давай я тебе запишу, будеш художник-постановник». А у відповідь: «Та ти шо, це так принизливо, не пиши мені такого!» А зараз ця посада на рівні оператора, режисера. І деякі наші колеги по кіно вже навчилися брати гроші у євро і в доларах. Вони ще не розуміють до кінця, де вони працюють. Мають бути адекватні ставки, бо нема ще навіть професіоналів, які б якісно це робили. (Хоча у нас є люди, які, наприклад, гарно знімають рекламу.)
«Я не можу заплатити операторові 70 тис. доларів. Йому заплачу, художникам заплачу, тобі заплачу – а де ж тоді бізнес? Поки що головна плата за зроблене – це моральне задоволення»
Зараз повискакували талановиті люди, які дуже дорого себе оцінюють – але ж кіно не продається, ми ще на початковому етапі, де я не можу заплатити операторові 70 тисяч доларів. Йому заплачу, художникам заплачу, тобі заплачу – а де ж тоді бізнес? Поки що головна плата за зроблене – це моральне задоволення. Молодим людям треба домовлятися, об’єднуватися – бо якщо бізнесу не буде, люди просто порозходяться або пороз’їзжаються працювати за кордон.
Про Dzidziofilm і бюджети
Dzidziofilm – це директор та виконавчий продюсер Діана Юраш, я, піар-менеджер Ліля Слюсар, звукорежисер Сергій Либа, продюсер Анатолій Безух… (загинає пальці). В офісі постійно працює приблизно 20 людей, але є ще ті, кого підключають додатково. І щоб перетворити це на бізнес, треба цих людей утримувати, платити зарплати. Бо не можна ж заробляти на концертах, і з того їх годувати. Я собі думав: «Боже, треба цю машину якось завести, щоб цей організм запрацював, бо зараз фільм закінчиться, і треба ж людям платити гроші». Але по всіх ресурсах, що я використовував – я розрахувався. Для цього треба позичати гроші, свої віддавати, ну і просто ночувати у студії кожного дня. Але це для мене плата за науку – жоден університет того не навчить.
_
Фото: прес-служба
«Dzidzio Перший раз» вийшов дорожчим за попередній фільм, тому що я захотів і ту анаморфну оптику, і правильну камеру. Цього разу я вирішив, що будемо знімати на dolly – по суті, це класичний стиль зйомки, але це важко, потрібно весь час переставляти камеру, це довго, це крани, це дрони. І ще була купа локацій – залізниця, лікарня…
Я потребую максимальної підтримки, і на кожному концерті розказую, як це важко. Що таке квиток у кінотеатр? 85 грн. Квиток на концерт – 500–700 грн, і при цьому повні зали. Це означає, що люди не навчені, не мають звички ходити розважатися в кіно. У нас ходить 500 тисяч, якщо один мільйон – то це феномен. Але ж може ходити два, три. Для цього треба більше кінотеатрів і якась фінансова стабільність, щоб люди могли собі це дозволити. Бо у нас ходять з дітьми, і це трохи коштує – поп-корн, кола, кава, чай, водичка, ось вже і є 500 гривень.
Про патріотичне кіно та держпідтримку
Я одразу казав: Діано, ні в кого (з держустанов) ми гроші просити не будемо. Я не був прихильником того, щоби просити, але DZIDZIOFILM підготував усі документи. І в нас кіно патріотичне, от у чому суть. Що таке патріотика – це що, тільки історичні факти і про синьо-жовтий прапор? Патріотичне кіно – це коли вся команда з українськими паспортами, коли фільм знімається українською мовою. Це коли я порушую тему: «Хто написав гімн України?» І я почув одну дуже дурну відповідь, яку навіть потім запхав сценкою у кіно: «Тарас Григорович Шевченко». (Сміється.) І я вигнав ту персонажку з хору. А ходити у вишиванці і кричати «Героям слава» – це не є патріотизм. Не треба це штучно нав’язувати. Патріотизм може бути різним. І якщо нам фінансування не дали, то я хотів би потім поглянути на ті фільми, яким дали. Скільки те кіно буде мати переглядів?
_
Фото: прес-служба
І якщо держава надає таку поміч, то, будь ласка, заливайте це в інтернет і показуйте безкоштовно, бо це й так людські податки. А ви йдете з цим кіном у кінотеатр?! Ви не розумієте, що ви зайшли на територію розваг для людей? Це не університет, де навчають за гроші. Я не хочу вчитися, я змучений прийшов із роботи. Заливайте і почитайте, що скаже публіка про ваш патріотичний фільм – отак треба робити. Так буде правильно.
Про маркетинг та графік прокату
Поки ми займаємося виключно проектами Dzidzio, тут є куди рухатись. Я б дуже хотів зробити фільм з дорослою компанією людей, які вміють це робити, вміють продавати. Бо я вмію писати, створювати, а продавати – тільки на концертах. Я знаю, як звернутися до людей, запросити їх. А от у більшому маштабі…
«Ми в Україні знімаємо фестивальне, артхаусне кіно за державні гроші. А потім дивишся те кіно – в ньому немає ніякої філософії, ніякої художності, все по-старечому»
Цього року, дякувати богу, з B&H згодились, і я пану Богдану Батруху казав (змовницьки): «А давайте зробимо, як у Голівуді». І він відповів: «Давай! Ти думай про фільм, а я буду думати, як його продати». Є ще питання дат, бо за півроку до виходу фільма треба знати дату початку прокату. У нас була проблема, бо я хотів випустити у листопаді, на день нарождення собі підігнати. Не вийшло, бо наш колєга, Сергій Лавренюк (продюсер фільму «DZIDZIO Контрабас». – Ред.), там стояв з фільмом «11 дітей з Моршина». Довелося посунутися, щоб не заважати один одному – треба навпаки допомагати, щоб у обох якісь касові збори були. Перенесли на 27 грудня, потім кажуть – теж не можна, бо тут людина передумала, теж хоче 27-го. Тоді я і пішов у B&H.
_
Фото: прес-служба
Але я думаю, що це тимчасова проблема, і через п’ять років взагалі буде по 3-5 українських прем’єр одночасно виходити, це нормально. Але дистриб’юторам і кінотеатрам треба відповідне кіно. Бо ми в Україні знімаємо фестивальне, артхаусне кіно за державні гроші. А потім дивишся те кіно – в ньому немає ніякої філософії, ніякої художності, все по-старечому. Так ніхто вже не знімає. У нас, по суті, і школи ще нема. І зараз – золотий час її започаткувати. Всі хочуть одразу робити, як американці – але пройдіться нашими вулицями: там не Америка.
Про кастинг
І немає ще зірки в українському кіно – всі лізуть або з естради, або з телебачення, а кіно – це зовсім інший стиль. І зараз є можливість молоді показати себе, що ми і зробили в нашому фільмі: я був проти кастингу якихось відомих людей, я хотів дати дорогу молодим і талановитим. На роль нашої Квітки, яку зіграла Анна Тихомирова, прийшли десь 600 дівчат, і вони всі не підходили, бо я собі накрутив одну, а потім не міг з нею домовитися, бо виявилося, що вона десь там у Америці…
_
Фото: прес-служба
Потім пролистав анкети, дивлюсь і кажу – а ну давайте, покажіть цю. На співбесіді Анна мені дуже сподобалася: вона відкрита, чесна, без всяких пафосів, природня, з помилками – а мені це дуже подобається. Бо в кіно не може бути все ідеально. Мені подобаються передусім люди симпатичні, а ідеальну людину, модель, я ніколи не буду знімати у своїх фільмах. Усі актори, яких ми зібрали, – вони трохи мультяшні. І у нас є люди зі всієї України – Харкова, Рівного, Дніпра. Вони не є відомими, але вони всі талановиті. Ці люди часто працюють не за фахом, вони просто люблять грати.
Про цензуру та обмеження за віком
Фільм вийшов дуже гарний, милий, для всіх – для тата, для мами, для дітей. Звісно, там трішки є грань, але не можна себе завжди підстригати під те, що говорять – оце не так, оце 16+, оце 18+… Це підножка собі. Треба бути сміливим, бо в Європі тільки зараз доходять до того, що цензура занадто все пригладжує. Подивіться, як люди в інтернеті спілкуються – скорочені слова, смайли, – а ми хочемо, щоб усе було причесане. Кіно – це не телебачення, в кіно треба робити помилки: люди вірять фільму, коли бачать у ньому свій побут. Бо в кіно треба надурити людину, ввести у той стан, в якому вона на півтори години забулася. І щоб вийшла ця магія, людина має вірити в те, що на екрані.
_
Фото: прес-служба
«Доросла тематика»? Та де там! Хто такий Дзідзьо – це по суті велика дитина, яка застрягла у 13-річному віці, відтоді як мама поїхала до Португалії. І от мама шукає йому подругу, і йому в перший раз трапляється дівчина. То якраз дітям буде дуже цікаво, це дитяча тематика. Але у нашому прокатному свідоцтві від Держкіно написано про глядацьку аудиторію 12+
.
Про сприйняття критики
Кіно треба зняти так, щоб і гроші повернути, і щоб людям сподобалося – а ті 20%, яким фільм не подобається, заважають розвитку – вони звикли до тебе і вже пишуть за тебе фільми, пишуть замість тебе пісні. Якби я слухався того, що мені підказують люди, то було б «стоп» вже давно. Треба мати сміливість витримувати критику та йти вперед. Як у мене було з «історіями»: мене Кузьма колись попросив разом написати пісню, історію. Я написав одну – боже, всі на ура сприйняли, залив в інтернет – всі тішаться. Каже, може ще одну? Написав – всі: «Фу, ну ти вже спустився, це вже не той Дзідзьо». Йолки-палки, я ж просто написав за п’ять хвилин історію, потім третю, четверту – комусь ліпша та, комусь інша.
Про зміну амплуа
Дзідзьо чим старший, тим дорожчий. Він як Миколай. Я не те що граюся у модного – я просто люблю спілкуватися з молоддю: вони підказують нові тенденції, напрямок руху. Коли мене не сприймали на телебаченні і радіо, я пішов у інтернет, і саме там здобув першу популярність. А тепер Дзідзьо як Миколай – скільки б йому років не було, він лишається популярним.
«Я б так зіграв плаксу, що люди б ревіли. А ви спробуйте зіграти так, щоб підняти людям настрій. У цьому фільмі я хочу знайти в людях такі нотки, про які вони забули. Згадайте про любов! Та ви ж любите!»
Можна і драми з ним знімати, і жахи, але воно все буде мати присмак комедії. І для України це добре, нам не треба плакати. Плакати найлегше: я б так зіграв плаксу, що люди б ревіли. А ви спробуйте зіграти так, щоб підняти людям настрій. У цьому фільмі я хочу знайти в людях такі нотки, про які вони забули. Згадайте про любов! Та ви ж любите! Будьте добрішими, не будьте такі вже черстві!
Я давно вже хочу зняти таку собі містичну комедію. Я ж наслуханий того, це у мене тягнеться з дитинства. У ті роки дуже модно було про інопланетян розказувати, парили людям оті всі страшилки, щоб вони не звертали уваги на те, що у державі відбувалося. А в селі моя баба Катерина (це її чоловіка Яна, поляка, назвали «Дзідзьо»), розказувала усілякі історії – про те, як цвіте папороть, що коли її знайдеш, то будеш розуміти мову звірів. Я всього цього нахватався, як зайчиків, і буду показувати у творчості.
Фото: прес-служба
