Або ще більш провокаційне запитання: чи потрібно «захищати своє», з симпатією зображуючи побут Луганщини початку 2010-х, не киваючи змовницьки – мовляв, це лише трішки на північ від Донбасу, який стане «Донбасом», – і не роблячи з картини карикатуру або фільм у жанрі «мондо»? На жаль, далеко не для всіх українців відповідь на останнє запитання однозначна, і цей край частіше стає полігоном для антиутопій, аніж для гуманніших жанрів. Звичайно, для Сергія Жадана Старобільськ – батьківщина, до якої він здатний ставитися і з гіркотою, і з гумором, але чи не залишиться від цієї суперечливої любові одна лише гіркота і гумор, коли книга стане фільмом? Ризик того, що «Дике поле», яке позиціонувалося як «істерн», почне транслювати орієнталізм, нехай і з людським обличчям, здавався високим.
На щастя, в «Дикому полі» не живуть циклопи і песиголовці. А коли ви познайомитеся з тими, хто живе, – то відпаде й перше запитання: чи вартий фільм нашої беззастережної любові. Так, вартий – і не тому, що знятий Україною (до речі, в копродукції зі Швейцарією і Нідерландами), а тому, що він просто добре знятий, навіть за європейськими мірками.
Це видно вже з перших кадрів, в яких самотній і не обтяжений цілями в житті «незалежний експерт» Герман (Олег Москаленко) стареньку квартирку, щоб з’їздити в рідній Старобільськ, де залишилася без нагляду ще старіша заправка його брата. На місці його зустрічають приятелі – колишній спортсмен Травма (Георгій Поволоцький) і невизначеного віку Коча із замашками юродивого (Володимир Ямненко), а також вороги – банда рейдерів.
Незвично, але це не звичайні для кіно «бандит №1», «бандит №2» та інші, серед яких зазвичай лише ватажок наділений харизмою. Колоритний не тільки вкрадливий лідер зграї Микола Миколайович (Ігор Портянко), який при зустрічі з нашим україномовним героєм переходить на «азірівку» – чи то знущаючись, чи то намагаючись догодити, – а й кожен із його зловісних підопічних.
І навіть головний бос Марлен Владленович (Роман Халаїмов), який, як і належить людині з таким ім’ям, дещо відрізняється від звичайних бандюків – він блідий, меланхолійний і пасивно агресивний, – не копіює бездумно образ загадкових російських мафіозі, яким так активно жонглюють у Голлівуді . Обставини його зустрічі з головним героєм теж нетривіальні: рятуючись від контрабандистів, Герман ненавмисно застрибує в особистий поїзд хрещеного батька, відтак їхня спільна подорож стає ще химернішою, ніж сценка, в якій він відчуває «прихід» від снодійного.
Що справедливо щодо бандитів, подвійно справедливо щодо жінок. Не зрозумійте неправильно – мова про те, що жіночих персонажів фільму теж не можна проштампувати «любовний інтерес героя №1» і «…№2», відразу про них забувши. Юна Євгенія Муц (Катя) – це ім’я, яке варто запам’ятати: хтось може сказати, що її героїня мало що робить у фільмі крім того, що показує Германові цицьки, але, нехай це й звучить як поганий каламбур, їй вдалося показати внутрішній світ рано дозрілих, неприкаяних провінційних дівчат з більшою зухвалістю і драмою, ніж деякі вкладають у роль леді Макбет.
Аналогічної самовіддачі ми чекали й від Руслани Хазіпової із Dakh Daughters, для якої це теж повнометражний кінодебют, – і не помилилися. У ролі бухгалтерки Олі вона цілком достовірно вмикає слобожанський акцент, розсікає на мопеді і вітає придбання портвейну фразою «Ну шо, псіханемо?» – однак зрештою виявляється надзвичайно вразливою.
За те, що «Дике поле» успішно вирішує вічну проблему українського кіно, де є персонажі хороші і погані, але рідко зустрічаються ті, що запам’ятовуються, слід подякувати ще й Наталі Ворожбит, яка раніше написала сценарій для «Кіборгів». Режисер Ярослав Лодигін також виступив співавтором сценарію, і хоча порівняння з раннім Гаєм Річі, які пролунали на прем’єрі, напевно, трішки передчасні для дебютанта, не розчулитися від успішної адаптації голлівудських кінотропів для українських реалій просто неможливо.
Хочете, наприклад, підозрілого типа, що цитує Біблію із захватом Семюела Джексона в тарантінівському «Чтиві»? Ось вам Пастор (Олексій Горбунов). У «Ворошиловграді» це типова жаданівська фігура: в його прозі раз у раз зустрічаються каламутні особи на кшталт «преподобного Джонсон-і-Джонсона» з роману «Депеш Мод», та й інші герої не проти час від часу штовхнути проповідь «за життя». Але Пастор-Горбунов не комічний: його фінальний монолог перед «фермерами» (ще одним кримінальним осередком) присвячений пророку Даниїлу, який нібито дихав на голодних левів вогнем і так урятувався.
Ця промова звучить кумедно, та в контексті реалій сучасної України залишає висіти в повітрі непоставлене запитання. Чи достукався проповідник до своєї пастви, закликаючи не воювати один із одним, чи вони сприймуть байку про вогонь із наївністю дітей, яким дозволили пустувати, і вирушать далі палити чужі бензовози, заправки, заводи і будинки? Палити, не розуміючи, що знищують своє.
До речі, про запитання без відповіді: незважаючи на те, що для Лодигіна це перший повнометражний фільм, режисер продемонстрував чудове вміння в потрібний момент перервати розповідь. Адже не обов’язково героєві нести свою подругу в очерети при місяці, щоб ми зрозуміли, що саме вона – його єдина. І не обов’язково впиватися камерою в шокуюче вбивство одного з головних героїв, якщо обличчя його товаришів здатні передати весь жах і безглуздість того, що відбувається. І музика не обов’язково має бути буквальним коментарем до подій в кадрі (любителі вставляти в фільми цілі треки українських рок-поетів мають здивуватися).
Нарешті, він продемонстрував, що проза Жадана – чудовий матеріал для авантюрних трагікомедій. Якщо інші режисери зрозуміють натяк, то можна очікувати, що наше маргінальне минуле і сьогодення («Ворошиловград», нагадаємо, присвячений історії українського рейдерства) будуть увічнені не тільки в якійсь «Братві-8» або депресивному фестивальному кіно, а й у фільмах на зразок лодигінського – диких, проте симпатичних.
