У розпалі підготовка до Одеського міжнародного кінофестивалю, який цього року стартує 12 липня. Хвилювання додає те, що нинішній ОМКФ – ювілейний і покликаний стати чимось на кшталт ретроспективи досягнень за 10 років існування. Ми поцікавилися у генпродюсера ОМКФ, які сюрпризи принесуть глядачам «українські Канни» в 2019 році.

Чим нинішній Одеський кінофестиваль особливий – крім того, що він ювілейний?

Насправді жоден фестиваль не схожий на попередній – це завжди інші фільми, інші гості. Щороку ми показуємо найновіші фільми, світова прем’єра яких або нещодавно відбулася, або відбудеться у нас. З цього й складається програма, настрій і особливість фестивалю. Існують тематичні фестивалі, але це не наш випадок, ми обрали концепцію максимально широко презентувати нашим глядачам усе нове, ексклюзивне й унікальне у світі кіно, чим живуть режисери і які теми вони порушують. Коли ця палітра складається воєдино, можна простежити, які теми домінують і хвилюють творців кінокартин. Просто зараз у нас завершується формування програми, і, звичайно, в ній відбилися події у світі, шо хвилюють режисерів .

Але читачів, звичайно, цікавлять й інші особливості фестивалю. Десять років – це підбиття підсумків, тож до нас приїдуть люди, які протягом цих десяти років відіграли певну роль у історії кінофестивалю – гості, режисери, які були у нас членами журі, перемагали або представляли свої нові фільми. Цього року вперше буде дві події на Потьомкінських сходах: традиційний кіноперформанс на другий день кінофестивалю – фільм «Козаки» у супроводі симфонічного оркестру і хору, і друга подія, ближче до кінця фестивалю, 19 липня – великий музично-театральний кіноперформанс від Влада Троїцького.

Цього року ми також плануємо зміни, які торкнуться інфраструктури – наприклад, нову квиткову систему, нові локації. Крім кінотеатру «Родина» і головного – Фестивального палацу, Одеського театру музичної комедії, покази відбуватимуться в новому, нещодавно відкритому Multiplex. Наша ділова програма Film Industry Office переїде в готель «Лондонська», де відбуватиметься пітчинг і презентації кінопроектів.

Ми як Одеський кінофестиваль маємо певну соціальну місію і відповідальність, і вже неодноразово в рамках програми ОМКФ порушували питання про становище жінок у кінематографі

Звичайно ж, будуть зірки. Легендарна Катрін Деньов вперше відвідає Одеський кінофестиваль і їй буде вручено статуетку «Золотий Дюк» за внесок у розвиток кіномистецтва. Також ОМКФ відвідає Роуз Макговен, знайома всім (а особливо молоді та тим, хто дивився серіал «Усі жінки – відьми»), а також відома як головна рушійна сила #MeToo. Вона приділяє дуже багато часу цій активності, підтримує жінок у кіноіндустрії, які зіткнулися з насильством. Крім того, почесним гостем стане Майк Лі – сценарист, режисер, багаторазовий номінант на «Оскар», BAFTA, володар канської «пальмової гілки». Він також отримає статуетку «Золотий Дюк» за внесок у розвиток кіномистецтва.

Як прийшла ідея запросити саме Роуз Макговен, і наскільки це було складно?

Ми як Одеський кінофестиваль маємо певну соціальну місію, соціальну відповідальність, і вже неодноразово в рамках програми ОМКФ порушували питання про становище жінок у кінематографі – починаючи з того, що робили ретроспективу фільмів із супергероїнями «Диво-жінки», – і говорили про те, що потрібно більше можливостей для жінок у кінематографі. А минулого року в рамках ділової програми у нас відбулася конференція Cinema Backstage, темою якої був гендерний баланс у кіноіндустрії, де обговорювалися різні аспекти цього питання: що відбувається на інституційному рівні, що роблять різні організації і чи роблять щось взагалі, чи визнають це проблемою чи ні, і аж до прикладів людей, які стикалися або не стикалися з дискримінацією. Адже крім руху #MeToo є і європейські рухи – I’m not your doll у Німеччині, 5050×2020 у Франції, таких ініціатив стало досить багато. Ми торкнемося цього питання і в рамках нинішнього фестивалю.

Нашим фестивалем керують переважно жінок, і нам це питання здається важливим, тож Одеський кінофестиваль є своєрідним майданчиком для таких обговорень. У цьому сенсі Роуз Макговен, як одна з ініціаторів і лідерок руху, нам здалася цікавою гостею.

Чи було складно? Звичайно, агенти людей такого масштабу і ступеня популярності – і особливо нинішньої популярності, тому що зараз є і критика на її адресу, – роблять усе, щоб максимально захистити свою підопічну і переконатися в тому, що її приїзд матиме сенс; що її промова буде, з одного боку, цікава аудиторії, а з іншого – корисна. Переговори були довгими, стрімкими, листів було дуже багато – та й досі вони тривають.

Коли ми спілкувалися з режисером Наною Джанелідзе, яка знімає продюсований вами фільм «Леся Українка», вона відстоювала позицію, що на пострадянському просторі тема чоловічого домінування в індустрії не надто актуальна.

Нана якраз була учасницею цієї конференції і на ній захищала саме таку позицію. Я вважаю, що це має право бути: з одного боку, дійсно, були рівні підходи, а з іншого, навіть у лексиці нашій є поняття «жіноча професія», «чоловіча професія» або «це не жіноча справа». Для мене самої це стало в певному сенсі відкриттям – років п’ять тому я задумалася про те, що з одного боку мене ніхто не утискає, працювати я могла завжди там, де хотіла, але люди, які керують ухваленням рішень, чи то державні інституції, чи великі компанії – це в основному чоловіки. Це вони вирішують, чи виділити бюджет жінці-режисерові на якийсь блокбастер. Часто вони керуються своїми стереотипами – я не кажу про всіх, та однаково такий підхід переважає, за моїми спостереженнями, і зоврема за даними статистики.

Раз вже ми згадали про Нану Джанелідзе – розкажіть, як просувається фільм «Леся Українка».

Процес триває і він завжди досить тривалий. Коли виникла ідея фільму три роки тому, ми знали, що в 2021 році буде 150-річчя від дня народження Лесі Українки, і думали, що на той час ми вже давно знімемо фільм, але матеріал виявився досить складним. В її біографії багато цікавого, багато додуманого і опрацювання цього матеріалу зайняло багато часу. Зараз готовий сценарій, ми подали фільм на пітчинг Державного агентства України з питань кіно, чекаємо результатів першого туру і, якщо все буде добре, то на початку 2020 року почнемо перший етап зйомок. Такий принаймні план. У нас є виконавиця головної ролі – затверджена Дар’я Полуніна, зараз триває робота з пошуку акторів, локацій, костюмів і, звичайно, фінансування.

За промоматеріалами було багато зворотного зв’язку – наприклад, кастинг Дар’ї хвалили, а ось тизер розкритикували за «пелюстки троянд» і анахронічний кинджал у кадрі. Це все враховується під час створення фільму?

Звичайно! Але тизер – це, швидше, заявка. Ці кадри не увійдуть до фільму, це окремо зняте відео, яке просто дає відчуття настрою, кольору, тональності й атмосфери фільму. Звичайно ж, ми працюємо з консультантами-біографами Лесі Українки, зокрема з істориками, і будемо робити це ще активніше на підготовчому етапі. Але ми спочатку для себе вирішили, що не хочемо абсолютної, «в нуль» історичної правди. Взяти ту ж «Фаворитку» Йоргоса Лантімоса (2018), де героїня одягнена в джинсовий сарафан, при тому, що джинс тоді в принципі не існував. Тож якісь речі ми будемо переосмислювати по-іншому. У Нани є свій авторський стиль, його передусім варто враховувати –  для нього характерна якась казковість, поетичність, яка буде присутня і в цьому фільмі.

Повертаючись до жінок-режисерок: ви були в Каннах цього року і могли помітити, скільки було негативу (особливо в європейській пресі) з приводу того, що Гран-прі вручили Маті Діоп за «Атлантиду», а приз за найкращий сценарій – Селін Ск’ямма за «Портрет жінки у вогні»: мовляв, це втішальні призи для жінок, які знімають кіно про меншини, про мігрантів. Що ви думаєте з цього приводу?

Я бачила «Портрет жінки у вогні» й він мені дуже сподобався. Тим більше, Селін Ск’ямма перемогла на Одеському кінофестивалі з фільмом «Томбо» в 2012 році – тож я стежу за тим, що вона робить. І я буквально вчора читала статтю, де обговорювалося гендерне питання в Каннах. Чи є ця проблема? Вона є. Чи зміниться щось наступного року? Не факт.

Канни – досить консервативний фестиваль з дуже сворими правилами, і вони по праву вважають себе найпрестижнішим фестивалем у світі

Я дивлюся на проблему з двох боків: з одного – як керівник фестивалю, а з іншого – як людина, яка бере участь у формуванні програми. Коли я дивлюся фільм, то не дивлюся на стать режисера. І я в принципі не можу сказати, що виступаю за квоти, – мені здається, це досить небезпечний шлях, хоча в тій же Швеції, де є квоти на фінансування фільмів для жінок і чоловіків-режисерів, є і хороші результати. Однак для мене це делікатне питання – мені здається, що з цим можна зайти в нікуди. Я за рівні можливості, а не за квотування. Значить, жінки знімають недостатньо фільмів, які потрапляють у відбір Каннського кінофестивалю – але, знову-таки, потрібно повернутися на два-три кроки назад і побачити, що їм не дали можливості зняти фільм, не дали грошей, не повірили в них. Все зводиться до того, хто ухвалює рішення на ранньому етапі і дає можливості.

Канни – досить консервативний фестиваль із дуже суворими правилами, і вони по праву вважають себе найпрестижнішим фестивалем у світі. І коли був скандал іншого роду – з приводу фільмів Netflix і Amazon, які були в програмі, – тільки після того, як почало обурюватися лобі французьких кінотеатрів, організатори зробили statement, що фільми стрімінгових платформ не матимуть права брати участь у програмі Канн. Венеціанський кінофестиваль, до речі, не такий гордий. (Сміється.) Тож під громадським тиском зміни можуть відбуватися, але поки від арт-директора, від Тьєррі Фремо, не лунають однозначні заяви. Хоча фестиваль і Фремо долучилися до руху 5050х2020, щоб до наступного року в програмі була рівність, але я не думаю, що це досягається так швидко. Фільми – це процес тривалий.

Ви згадали Netflix – а самі підписані на стрімінгові сервіси? І як до них взагалі ставитеся?

У мене є передплата, але я дуже рідко користуюся, правда, це швидше проблема моєї профдеформації – у мене просто не вистачає часу дивитися ще щось (особливо серіали) крім того, що доводиться дивитися по роботі. Тому я не активний користувач. Як ставлюся? Я у будь-якому разі за якісний контент, і в цьому сенсі ті продукти, які випускають Netflix і Amazon або інші схожі платформи, показують, до чого є інтерес, – головне не де і як зроблений фільм, а що це за фільм. Є безліч прикладів – той же Куарон із фільмом «Рома» отримав «Оскара», і це вже знак того, що кордони трохи стираються. Чи буде це впливати на те, як зміниться схема дистрибуції? Думаю, що значно, але тут свою роль відіграють не тільки Netflix і стрімінгові платформи, а й блокчейн і маса інших явищ. Уся кіноіндустрія стоїть на порозі значних змін. Особисто я не проти Netflix і Amazon, я дивилася і дивлюся те, що вони роблять, мені це подобається – переважно це якісне кіно і серіали.

Крім того, що ви дивитеся безліч фільмів у рамках відбору для ОМКФ, ви до того ж цього року ввійшли до списку експертів пітчінгових комісій Держкіно…

Так, буквально вчора. Минулого року я була в експертної комісії Міністерства культури з питань патріотичного кіно.

Якби від цього потоку нових фільмів і «зобов’язалівки» можна було б взяти пару вихідних, що б ви передусім переглянули для душі?

До речі, буквально недавно про це думала. У мене є список фільмів, які я не бачила, і все чекаю, коли з’явиться вільний час і я подивлюся їх собі на втіху. Я дуже люблю «Любовний настрій» Вонга Карвая – це один із моїх улюблених фільмів, хоча глобально я не прихильниця азіатського кіно в цілому, але Вонг Карвай і Наомі Кавасе, яка була на ОМКФ минулого року, мені дуже подобаються. В принципі, я більше люблю європейське кіно або ж старе американське, «Золотий вік Голлівуду». Якщо вибирати з європейських – то «Чоловік і жінка» Клода Лелуша (у Каннах, до речі, була друга частина цього фільму – через багато років). Переглянула б Бергмана, але для цього, звичайно, потрібно мати особливий настрій. Нещодавно я переглянула вчергове «Персону», коли відзначалося сторіччя Бергмана. Я також люблю Нову хвилю французького кіно 20 століття.

Нещодавно було оголошено про співпрацю ОМКФ з новоствореним Українським інститутом у рамках просування українського кіно. Але навіть за минулий рік українські фільми побували на 7 кінофестивалях класу «А» – що принципово нового дає ця співпраця?

Наша співпраця в рамках фестивалю спрямована на певну мету, яка складається з двох компонентів. Перше – забезпечення підтримки одному з українських проектів для просування за кордоном, грошовий приз. У кінематографістів не так багато можливостей розвивати проект на його ранньому етапі, тобто на етапі сценарію, коли ніякого бюджету на зйомки ще немає, але необхідно мати бюджет на переклади, на підготовку презентацій, поїздки, виготовлення матеріалів, на тих же консультантів зі сценарію. Усі ці видатки – не такі маленькі, як здається. Та чим краще підготовлений в цьому плані проект, тим вище гарантія успіху.

Саме це й дає Український інститут для проекту, який буде обраний в секції Work in Progress, тобто той, який вже практично готовий і саме зараз потрібно дуже активно просувати його на фестивалях – не обмежуючи тільки українським прокатом. Друга частина – це закриті покази UA Films Showcase для фестивальних відбірників, зокрема представників фестивалів класу «А», для sales-агентів, дистриб’юторів, кінопрофесіоналів. Ми запросили групу професіоналів, яким у закритому режимі покажемо повні версії українських фільмів, які ще ніхто не бачив. Це дає тим же фестивалям класу «А», які відбирають фільми тільки для світової прем’єри, побачити їх першими.

Фокус однаково, звичайно ж, залишається на українських проектах і талантах, при цьому ми стаємо все більш міжнародними щодо ділової програми

Та взагалі варто сказати, що Український інститут – це організація, яка мала з’явитися щонайменше років двадцять тому, так само, як Британська рада або Гете-інститут, тому що в головах людей за межами України ми завжди були частиною Росії, і ніхто особливо не розрізняв, що є, наприклад, українська мова, сучасні діячі культури. Цим якраз і потрібно займатися – доносити унікальність української культури, яка не обов’язково має бути традиційною: вона може бути сучасною, цікавою в контексті світової культури, можуть бути якісь цікаві колаборації. Та повинна бути організація, яка цим займається комплексно. Це стосується не тільки кіно, а всіх видів мистецтва, і зокрема, хотілося б, щоб ті, що цікавляться, за кордоном могли б вивчати українську мову.

Розкажіть про вашу платформу Film Industry Office – зокрема, про спрямування пітчингів для проектів з країн Східного партнерства. Невже в Україні мало проектів, які потребують підтримки?

Це нововведення 2019 року – ми назвали цю частину OIFF Expanded. До цього у нас були винятково українські проекти, однак цього року ми вирішили розширити географію, і на це є дві причини. По-перше, сам Одеський кінофестиваль масштабується, він викликає більше інтересу у кінопрофесіоналів – особливо наша ділова програма. Фокус однаково, звичайно ж, залишається на українських проектах і українських талантах, але при цьому ми стаємо все більш міжнародними за частиною ділової програми. Ми вирішили не додавати відразу багато країн, в якомусь сенсі таке рішення – це відповідь на запит від наших колег із сусідніх країн, тому що вони не мають такої платформи, на якій могли б презентувати проекти настільки експертному середовищу в такій кількості та якості. Проекти є дуже цікаві – я їжджу в Грузію, в Білорусь і бачу, що там відбувається, і, на жаль, це не часто виходить за межі їхніх країн через відсутність такої можливості; у них порівняно з нами менш розвинена кіноіндустрія. І це також шлях до кооперації. У принципі, один із напрямів діяльності нашого ділового майданчику – це копродукція.

За вашою оцінкою, у якій з цих країн близького зарубіжжя зараз найцікавіший кінематограф?

Це, звичайно, Грузія. У Грузії завжди була дуже сильна школа. Грузинський почерк в кіно дуже пізнаваний – його можна визначити, навіть не чуючи мови. Ця пам’ять і ця традиція залишається і передається, хоча в Грузії не так багато можливостей: вони катастрофічно обмежені в бюджетах, це маленька країна з малими можливостями для дистрибуції – у Грузії лише 27 залів (навіть не кінотеатрів), і вони в основному в Тбілісі, хоча кілька є в Батумі. Але таланти там безумовно є. Продюсерів, які працюють на міжнародному рівні, небагато, але вони є. І є багато прикладів українсько-грузинської копродукції – не тільки наш фільм про Лесю Українку, а також і Заза Урушадзе, який зняв тут фільм «Антон», і «Урсус», який закінчили з Отаром Шаматавою. Нана Джорджадзе знімала тут фільм «Моя русалка, моя Лореляй», тобто існує однозначний інтерес. І при цьому це абсолютно природне, органічне партнерство.

Це в якомусь сенсі ще й геополітична місія – зосередити навколо себе країни-партнери?

Десь так. Стати такою центральною точкою – принаймні для нашого регіону.

Завжди існував неформальний поділ – «Молодість» більш студентський, Одеський кінофестиваль – богемний. Останнім часом здається, що «Молодість» стає більш posh, а Одеський фестиваль начебто демократизується. Поглянувши на зняті для фестивалю проморолики Тоні Ноябрьової, можна подумати, що ОМКФ намагається стати ближчим до народу. Це можна вважати своєрідним ребрендингом?

Знову-таки, щороку є якийсь настрій, якийсь меседж, який хочеться донести. Хоча по суті наші цінності залишаються незмінними – ми орієнтовані на глядача і все, що ми робимо, – для нього. Наш Гран-прі Одеського кінофестивалю в міжнародній програмі теж обирає глядач, а з цього року і в національному конкурсі є глядацький приз, тож це для нас важливо. Унікальна атмосфера Одеси для нас теж важлива – це одна з наших цінностей, тому що Одеса дуже кінематографічне місто, яке всі люблять, з абсолютно неповторним гумором, з колоритною життям. Але ми дуже шануємо традиції у світі кіно, нам як глядацькому фестивалю важлива диверсифікація аудиторії, від найменших до людей поважного ​​віку, від тих, хто любить більш posh, більш VIP-варіант, до тих, кому просто подобається дивитися фільми під відкритим небом, – кожен для себе може знайти щось цікаве. Це для нас важливо – дати максимально різним людям те, що їм буде цікаво.

Чи побачимо ми фільми з того ж основного канського конкурсу?

Так, побачите, зокрема переможця – корейську картину «Паразити».

Скільки взагалі цього року було заявок?

Потрібно ще подивитися фінальну статистику, а взагалі понад тисячу. Я не дивилася, звичайно, всю тисячу, це неможливо – у нас п’ятеро людей дивиться фільми, і є правило – щонайменше дві людини повинні подивитися один фільм. Ми їх ділимо, і в результаті є фільми, які подивилися всі – ті, які залишилися після попереднього відбору і в фіналі потрапляють до програми.

Під час відборі у вас система оцінок чи «так/ні»?

У нас є система оцінок за певними критеріями, але ми однакково сідаємо і обговорюємо – у нас є регулярні зустрічі, на яких ми обмінюємося враженнями. Кіно – це все-таки емоції, і іноді на фільм ти можеш не відгукнутися відразу, а потім під час обговорення зрозуміти, що в контексті всього іншого він добре доповнюватиме програму. У мене, наприклад, з нашим програмним директором дуже різні смаки, але мені здається, що це добре, тому що протилежні речі в результаті дають різноманітність програми, в якій щось своє знайдуть і кіномани-естети, і люди, які просто цікавляться кіно і хочуть добре провести час.

Щодо політики – ми все ж за мистецтво, але певна цензура у нас існує

Чи надходять заявки з Росії? Яка взагалі у вас політика щодо російських режисерів?

Складне запитання, насправді. Надходять, але значно менше, ніж раніше – це може бути буквально кілька фільмів, і іноді ми самі не знаємо, як вони до нас потрапляють. Я пам’ятаю, був випадок у 2014 чи 2015 році, коли нам подали фільм, він нам сподобався і ми його навіть обрали, але вони відмовилися і сказали, що відкликають заявку. Чи боялися? Не знаю. Але в Росії зараз дуже мало незалежного кіно, і не тільки на нашому, а й на інших фестивалях ми можемо бачити, що, якщо років п’ять тому було багато гучних стрічок, то зараз незалежних фільмів, які пробилися, – один-два, як, наприклад, Балагов зараз у Каннах або «Кислота» в Берліні.

Щодо політики – ми все ж за мистецтво, але певна цензура у нас існує. Це складно пояснити, швидше, це просто наш здоровий глузд – звичайно, ми не будемо показувати відверту пропаганду в жодному разі. І ми звертаємо увагу, якщо та чи та особа у нас заборонена і «нев’їзна». Хоча люди з російськими паспортами у нас є – той же Віталій Манський, який емігрував із Росії. Його фільм буде у нас у програмі.

Ви протягом усіх десяти років берете участь в організації фестивалю…

Я особисто – починаючи з другого фестивалю, з 2011 року.

Дев’ять років. Пам’ятаєте конкретний момент, коли з’явилося відчуття, що ви робите подію світового рівня?

У мене така впевненість була майже відразу. (Сміється.) У 2012 році фестиваль значно виріс, просто раз – і втричі, тому що змінився майданчик, сформувалася професійна програма, кіноринок, зросла0 кількість фільмів, фестиваль масштабувався. Це був перший такий ривок. Далі, не рахуючи 2014 року, коли фестиваль був скромніший (зі зрозумілих причин), розвиток був поступальним – щороку видно, що то тут, то там щось поліпшилося, що десь нас визнали. Це дуже помітно за українськими фільмами: у найперші роки обирати в принципі було ні з чого, далі – вже краще, та однаково це було, швидше, поблажливе ставлення.

Зараз же всі найкращі українські картини віддають перевагу проведенню української прем’єри саме в рамках Одеського кінофестивалю. Ще пізніше іноземні професіонали дивилися українське кіно швидше з поваги, без серйозних планів на спільні проекти або покази в програмах своїх фестивалів. А в останні кілька років ми бачимо вже серйозний інтерес до того, що в Україні існує кіно і що тут можна знайти професійних партнерів, тут можна знімати. І в цьому сенсі Одеський кінофестиваль – це той майданчик, куди їдуть, знаючи, що тут буде вся індустрія і найкраще кіно.

Фото: прес-служба ОМКФ