Поки українську кіногромадськість розбурхують останні заяви голови комітету ВРУ з гуманітарної та інформаційної політики Олександра Ткаченка і міністра культури Володимира Бородянського, ми вирішили розпитати екс-голову Держкіно Пилипа Іллєнка про відкритий лист кінематографістів, можливе скасування результатів конкурсу, рейтинги продюсерів, квоти для українських кінотеатрів тощо.
Які у вас відчуття через майже місяць після виходу у відставку? Чи є відчуття незавершеності?
Ні, особисто у мене такого відчуття немає. У мене є внутрішня відкритість до нових ідей, нових задумів. Я зараз багато спілкуюся з різними людьми саме на тему реалізації майбутніх незалежних проектів у сфері українського кіно, і вони не стосуються проектів, які створювалися б за державної підтримки.
Звідки хочете брати кошти на фінансування?
По-перше, кіно – це не тільки продюсування фільмів. Це ще ціла індустрія, де виробництво – лише одна з ланок. По-друге, з огляду на ті процеси, які пов’язані з міжнародною інтеграцією української кіноіндустрії та її міжнародною впізнаваністю, саме міжнародне співробітництво є одним із джерел фінансування. Також є якісь речі, які можуть зацікавити внутрішніх інвесторів. Я не хотів би детально розповідати про це, це стосується приватного підприємництва.
У своєму нещодавньому інтерв’ю ви казали, що маєте намір взятися за кіно.
Якщо ви маєте на увазі кіно як творчу діяльність, зокрема режисуру, так, я не виключаю цього в майбутньому. Але не розглядаю це поки як основну діяльність. Тобто я точно знаю, що розглядати режисуру кіно як єдине та постійне джерело стабільного доходу в українських умовах практично неможливо. Якщо це дійсно творчість.
Чи плануєте далі йти в політику?
Не можу відповісти на це запитання однозначно. Поки я відійшов від активного політичного життя і ще не повертався в нього. Не виключаю цього, але подивимося, як розвиватиметься ситуація в країні. Чесно, не хотів би цим займатися. Але якщо постане питання так, що треба буде, якщо відбудуться якісь критичні речі для мене… По суті, я приходив у політику, коли влада перетнула червоні лінії, перетинати які я вважав неприпустимим. Якщо в майбутньому побачу, що такі речі відбуваються, – не виключаю, що повернуся в політичне життя. Але точно не з метою створення політичної кар’єри. Мене кар’єра політика, як і високі посади у владі, не цікавить сама по собі. У політиці мені важливо бачити, як моя діяльність впливає на зміни в суспільстві.
Кого бачите на посаді наступного голови Держкіно? Чи повинна це бути людина з індустрії? Чи це буде чиновник?
Я вважаю, що це має бути людина з індустрії. Скажу чесно, я не знаю, хто це буде, зі мною ніхто з цього приводу не радиться. Я, як і всі, чую якісь чутки, але обговорювати їх не вважаю доречним. Можу назвати критерії, які я бачив би для такої людини. По-перше, ця особа повинна бути з індустрії. Ця людина повинна знати, як усе працює: які виклики, проблеми та історія українського кіно. Вона має бути інтегрована принаймні в європейську кіноіндустрію. Бути впізнаваною там. Звичайно, ця людина повинна володіти хоча б однією іноземною мовою, щонайменше англійською, а бажано ще якоюсь.
Є також чітке розуміння, що ця людина повинна бути рівновіддалена за своїм бекграундом від усіх основних стейкхолдерів ринку. Тобто нею не може бути колишній працівник великої компанії, яка претендуватиме на значну частку «пирога» державної підтримки. Просто заради балансу і щоб уникнути конфлікту інтересів. Власне досвід чиновництва я вважаю більш шкідливим, ніж корисним.
Давайте поговоримо про пітчинг. Нещодавно міністр культури Володимир Бородянський заявив про можливе скасування і перегляд результатів останнього конкурсу Держкіно. Такий процес можливий в сьогоднішніх умовах?
Я не бачу юридичних механізмів скасування будь-якого рішення, яке вже було ухвалене. Я так розумію, що їх не бачить, судячи з останніх прес-конференцій, і міністр Бородянський. Єдине, я хотів би спростувати деякі тези, що пролунали – наприклад, що бюджет був розписаний на три роки вперед, – тому що це не відповідає дійсності.
На момент проведення пітчингу ні Держкіно, ні Раді з підтримки кінематографії – нікому в світі не було відомо, скільки грошей на кіно виділять наступного року. Навіть більше, це й зараз остаточно невідомо.
По-перше, почнемо з того, що держава не взяла в результаті проведення конкурсу жодних зобов’язань фінансового характеру. Це просто затвердження переліку переможців конкурсу. Щоб виникли фінансові зобов’язання у державного бюджету, необхідно укласти державний контракт. Право на укладення такого контракту переможці конкурсу мають протягом трьох років. У середньому в українських умовах фільм виробляється півтора-два роки, фінансується він із бюджету трьох-чотирьох років. Відповідно теоретично і практично переможці цього конкурсу будуть фінансуватися протягом 2019–2024 років, а може й довше.
По-друге, значна кількість переможців так і не укладе контрактів, це зрозуміло з практики. Велика кількість проектів, особливо копродукційних, спочатку шукають попереднє підтвердження фінансування зі своєї країни, а потім кілька років ходять по пітчингах за кордоном, набираючи решту цього пазла. Іноді так і не набирається, таких прикладів теж достатньо. Це все говорить про те, що ці 1,6 млрд грн – це дуже умовна цифра, яка точно не стосується теперішнього року і навіть наступного.
По-третє, на час проведення пітчингу ні Держкіно, ні Раді (з підтримки кінематографії. – Ред.) – нікому в світі не було відомо, скільки грошей на кіно виділять наступного року. Навіть більше, це й зараз до кінця невідомо. Є проект бюджету, але не факт, що він залишиться таким же, коли буде ухвалений. Цифри можуть бути збільшені, можуть бути зменшені. Це вирішить уже уряд і Верховна Рада. Та при цьому не проводити влітку пітчинг означало б зірвати виконання бюджетної програми на цей рік, і тоді нова влада звинуватила б попередників уже в інших гріхах, сказала б: «Ось, є величезні гроші в бюджеті, але ми не можемо їх використовувати: у нас немає фільмів, які перемогли в конкурсі, які можна фінансувати». Провести конкурс раніше ми теж не могли – попередній Кабмін майже на півроку затягнув призначення Ради з підтримки кінематографії. Та й то призначив її в неповному складі – там немає юриста. Можливо, тому стільки домислів із приводу правового статусу рішень Ради.
Загалом я хотів би, коли говоримо про результати пітчингу (скасування, перегляд або щось ще), щоб, по-перше, учасники дискусії припинили висувати необґрунтовані звинувачення, тому що це не коректно. По-друге, трошки прибрали з цього емоції, тому що зараз вирішується доля багатьох дуже хороших проектів, зокрема з серйозним міжнародним потенціалом, що може створити негативний імідж для України закордоном, а також взагалі підірвати довіру до державної підтримки всередині країни.
Виконати результати цього пітчингу цілком можливо, де знайти гроші на збільшення бюджету на кіно наступного року – відомо. Навіть Олександр Ткаченко в якомусь зі своїх нещодавніх інтерв’ю говорив, що треба все фінансування кіно передавати в Держкіно. Український культурний фонд на цей рік мав 400 млн грн на кіно. Бюджет УКФ і бюджет Держкіно в проекті бюджету на наступний рік залишилися практично ті ж, що й у цьому. Тобто це означає, що УКФ й далі матиме ці гроші на кіно. Також залишилися ще, незрозуміло до кінця, навіщо, 50 млн грн на так звані патріотичні фільми у Мінкультури, хоча вони давно оголосили, що не будуть проводити нових конкурсів. Основне фінансування там уже відбулося минулого року. Плюс в ліквідованому міністерстві інформаційної політики були бюджетні програми приблизно на 0,5 млрд грн. У них було дуже багато кінопроектів – ось, будь ласка, ще джерело.
І це без збільшення, щоб не забирати грошей у якійсь іншій сфері. Просто перерозподілити всередині цих різноманітних програм, сконцентрувати в одному місці й тоді взагалі немає жодних проблем. Можна сказати, що Рада з підтримки кінематографії сформувала пул проектів, які можуть бути профінансовані для того, щоб наступна влада мала можливість виконати бюджетні програми, які вона на себе бере. Тому що, якщо скасувати 11 конкурсний відбір, я не знаю, на що можна витратити півмільярда наступного року. Тобто вже зараз треба проводити новий конкурс.
Ви ж розумієте, що фінансування не надається все відразу – це поетапний процес. Спочатку проекту дають аванс. Тільки частина фільмів-переможців 11 конкурсу будуть запускатися цього року, вони отримають лише попередній платіж у підготовчий період, і це не такі великі суми. Знімати вони, швидше за все, почнуть наступного року, може й пізніше. Переможці конкурсу не дають гарантій, що вони взагалі прийдуть за цими грошима. Важливо це зрозуміти. Тому що в більшості випадків йдеться не про 100-відсоткове фінансування, а про часткове. Вони повинні зібрати інше фінансування, підтвердити його. Далеко не всі це роблять: у деяких режисер буде зайнятий, у деяких втратить актуальність проект, деякі втратять бажання працювати з державою – безліч причин, і кожного разу залишається цілий ряд фільмів, які так і не запустилися. Деякі три роки стоять у планах і потім не запускаються. Як «Бабин яр», який зараз був повторно представлений на конкурсі та знову переміг, тому що того разу він так і не запустився. Зокрема з причини суто фінансової, сума там потрібна значно більша, і сума, яка була заявлена в 2014 році, давно з’їдена інфляцією.
Що ви думаєте про запровадження рейтингу продюсерів?
Я чув про ідею, що треба зробити рейтинги. У ній самій немає нічого супернегативного. Цей рейтинг може існувати, а може й ні: питання в тому, який він буде. Як він буде вибудовуватися? Чи буде це рейтинг позитивний чи це буде чорний список? Хто його формуватиме, як можна буде його оскаржувати? За якою формулою цей рейтинг буде формуватися, як буде виправдана ця формула? Наприклад, як будуть корелювати касові збори в Україні з касовими зборами в Росії? І це ще просте питання. А як будуть корелювати перемоги та участь у міжнародних фестивалях. Як побудувати рейтинг цих фестивалів? Що престижніше: Канни, Берлін чи Венеція? На це запитання не може дати відповіді світова кіноіндустрія весь час після Другої світової війни. Є режисери, які більше люблять Венецію, а є ті, які кажуть: «Ні, лише Канни». А треті скажуть: «Я хочу, щоб мій фільм був у Берліні».
Це все суб’єктивні речі. Як вони будуть формуватися? Хто їх формуватиме? Чи буде цей рейтинг основним критерієм під час оцінки чи додатковим? Зараз також враховується попередній досвід продюсера. Що в законі, що в підзаконних актах Рада враховує і вивчає попередній досвід і режисера, і продюсера. Це правильно. Ця ідея вже реалізується. Ідея про рейтинг як певний математичний еквівалент оцінки цього досвіду має право на життя. Ще одне запитання: чи буде це єдиним елементом оцінки за ухвалення рішення чи ж це буде додатковим фактором? Як бути з початківцями продюсерами? Невдачі й помилки були у всіх, хто щось робить. Помилок не допускає той, хто не робить нічого.
Мистецтво – це дуже нестандартна історія. Тим більше ми живемо в країні, де купа зовнішніх ризиків, що впливають на кіновиробництво. Це не якась стабільна країна зі стійким розвитком і розвиненою кіноіндустрією. Будь-який кіношник вам розповість безліч несподіваних випадків, пов’язаних із дуже суб’єктивними чинниками, які ставили під загрозу зйомки та виробництво фільмів. Від чиїхось банальних алкоголізму і наркоманії, безвідповідальності виконавців, до якихось неймовірних збігів обставин. Будь-який продюсер може книжку написати про це. Як такі речі враховувати в рейтингах? Нашій кіноіндустрії ще дуже мало років, щоб думати про рейтинги.
Ідея сама по собі – окей, заслуговує на життя. Тому, якщо пан Бородянський висловився за впровадження таких рейтингів, думаю, що робити треба так: він має запропонувати своє бачення, цілком конкретне, це повинно бути сформовано в якому програмному документі, доступному для ознайомлення всім, хто хоче з цього приводу висловитися. Треба організувати кілька сесій публічного обговорення: проговорити, спробувати кейси, які вже пройшли, розрахувати їх за цими рейтингами, подивитися, як це буде. Спробувати оцінити всі ризики такої системи, зрозуміти, де можуть бути моменти втручання людини волюнтаристської. І тоді в мене буде сформована позиція щодо рейтингів.
Ну й головне, щоб потім не вийшло так, що прийде нова влада і скаже: «Знаєте, мені не сподобався рейтинг, який був складений за старої влади. Я, як представник нової влади, у якої рейтинг на виборах був більший, ніж у старої, прошу тепер усе скасувати – це все були неправильні бджоли, вони несуть неправильний мед, а тепер будуть правильні бджоли».
У вас вже була розмова з міністром Бородянським?
Не було жодної ініціативи діалогу ні від нього, ні від його радників. Крім запрошення на загальні збори кіногромадськості, але я, на жаль, якраз тоді їхав за кордон і написав колегам: «Спасибі за запрошення, просто фізично не зможу бути, але, коли повернуся, готовий в будь-який момент спілкуватися». Насправді я відкритий до спілкування, не перебуваю і не маю наміру перебувати в опозиції ні до кого взагалі, враховуючи, що планую жити приватним життям людини вільної професії. Як ми обговорили вже, у своїй участі в політичному житті не впевнений в найближчому часі. Тому, якщо комусь потрібні мої знання і досвід і це піде на користь кіно, я готовий ними ділитися. Якщо не потрібні – я не буду комусь їх нав’язувати.
Українські кінематографісти написали колективного листа міністрові культури і президентові України, в якому висловлюють свою стурбованість останніми подіями в українському кінематографі. Вашого підпису там немає. Проте, чи готові ви стати рупором української кіногромадськості?
Лідером кіношної революції? (Сміється.) Ну, не знаю. Я, до речі, саме тому й не підписував цього листа, щоб не провокувати таку оцінку моєї ролі сьогодні. Хоча я згоден із тим, що в листі написано, і я згоден із тим, що правильно обраний адресат – саме Володимир Зеленський. З певних причин. По-перше, він зараз відповідає за те, що відбувається в країні, і як президент повинен гарантувати права зокрема й переможців пітчингу.
По-друге, він сам брав участь у цих пітчингах: і перемагав, і не перемагав. У нього є власний досвід, він знає, як працює ця система. Він – наш колега і тому, власне кажучи, це не стільки звернення до президента, як звернення до колеги, який перестав, на жаль, працювати в сфері й тепер працює на іншій роботі. Володимир Зеленський може звернути свою увагу на ситуацію, яка відбувається. Я вважаю, що має звернути, і сподіваюся, зверне.
А про те, чи готовий я очолити якийсь громадський рух: по-перше, поки пропозицій щось конкретне очолити я не отримував, але загалом готовий працювати в інтересах галузі. Однак точно не готовий лобіювати чиїсь конкретні приватні інтереси. Тобто, якщо є якась ідея, ініціатива, рух, яка спрямована на розвиток галузі української кіноіндустрії та українського кіномистецтва, я готовий брати участь у цих ініціативах. У тих ролях, у яких я буду більше корисний. Але брати участь у якихось лобістських структурах, чесно кажучи, не думаю, що це моє покликання, я б не хотів такими речами займатися.
Верховна Рада затвердила новий законопроект про кеш-рібейти для іноземних виробників. Що думаєте з цього приводу?
Взагалі рібейти – це потрібна річ, ми це ініціювали багато років тому. На жаль, з тих чи тих причин, рібейти були одним із тих моментів, щодо яких були зауваження і пропозиції президента Порошенка до закону про держпідтримку кінематографії. Після того, як було досягнуто компромісу з рібейтів та інших речей, а закон було все-таки ухвалено, рібейти однаково не запрацювали, тому що Верховна Рада так і не внесла змін до бюджетного кодексу України. Це прикро. Я про це неодноразово говорив і вважаю, що це було неправильно.
Ініціатива запровадити рібейти – це правильна ініціатива, я її повністю підтримую. Знову ж таки, я не бачив останньої версії проекту. Можу сказати в цілому, що я підтримую взагалі: я підтримую збільшення загального відсотку рібейтів – це необхідно просто заради того, щоб бути конкурентними; я підтримую зменшення порогу отримання рібейтівв, тобто мінімальної суми, яку необхідно витратити; я нейтрально і спокійно ставлюся до положень обмеження з ФОП, але вважаю, що потрібно зробити перехідний період і взагалі визначитися з тим, як держава розглядає ФОП у кіновиробництві. Треба написати, більше якого відсотка бюджету не може бути виділено на ФОП, тому що є такі речі, які крім як у ФОП не можеш придбати. Є нюанси або якісь мінімальні сервіси, суто кіношні, які не потребують великого бюджету.
Тому треба шукати такий компромісний варіант. Я несхвально ставлюся до того, щоб позбавити права на рібейти національних виробників, тому що вважаю, що система має бути відкрита для всіх. Та в цілому я вітаю те, що ця історія рухається вперед.
Багато кінопрокатників незадоволені квотами для українського кіно. А минулого року ви обіцяли провести перевірку кінотеатрів на їх дотримання. Чи не завеликий відсоток квот для українського кінематографа?
Квоти й так були переглянуті в бік зменшення. Взагалі вони зараз ще лояльніше прописані, тому що раніше стосувалися суто національних фільмів та становили 30%. Зараз вони стосуються не тільки національних фільмів, а й у загальному всіх фільмів, вироблених в Україні, і становлять 15%. Коли писали закон про держпідтримку, ми пішли на зустріч саме кінопрокатникам. «Окей, давайте на 5 років це все опустимо».
Навіть більше, там абсолютно смішна санкція за це все. Швидше за все, ця норма більше моральна, ніж сувора юридична, тому що санкція виходить лише 1750 грн штрафу на місяць. Для будь-якого кінотеатру, особливо для великої мережі, 1750 грн на місяць – це взагалі не такий штраф, якого варто боятися, тому така норма не надто сувора. Але залишати її, вважаю, однаково потрібно. Сподіваюся, що новий парламент розгляне збільшення штрафу за це.
Головна проблема кінопрокату в тому, що ринок кінопрокату монополізований однією людиною.
За бажання наповнити цю квоту є чим. Фільмів виробляється достатньо. Але навіть на американські фільми заповнення залів у середньому становить менше 50%, оскільки кінотеатрів мало й у них мало залів. У нас будь-який, а не тільки український, фільм в активному прокаті перебуває в середньому два вікенди. Це дуже мало. В інших країнах успішні локальні фільми йдуть по 9 місяців і більше.
Головна проблема кінопрокату в тому, що ринок кінопрокату монополізований однією людиною. І кінотеатри не ініціюють якусь серйозну боротьбу з цією монополією. Вони повинні брати участь у цьому. Держава не може за них знаходити докази того, як із ними поводиться монополіст, порушення законодавства і так далі. У приватних бесідах вони про все це розповідають: про неприємні речі, які є наслідком ситуації, яку можна назвати монопольною. Коли це все переходить в офіційну площину, відразу бажаючих поскаржитися на монополіста немає. Виходить, що й монополіста немає. А він є.
Є купа проблем, це не вина кінотеатрів, це просто реальні обставини нашого життя. Низька купівельна спроможність, корупційна складова побудови нерухомості. Значна частина кінотеатрів – це старі радянські малозальние кінотеатри, які просто не можуть функціонувати в тому ринку, який зараз існує. Наприклад, за кількістю фільмів у репертуарі. Це все призводить до певних проблем взагалі у сфері кінопрокату та відбивається на прокаті національного кіно.
Але треба сказати й подякувати більшості кінотеатрів, особливо це стосується великих мереж, що знайшли спільну мову з українським кіно. Українське кіно, якщо воно зараз має бажання, може потрапляти в кінотеатри досить безпроблемно. Ситуація взагалі непорівнянна з тим, що було 5 років тому. З кінотеатрами йде зараз дуже конструктивна комунікація у кінематографістів. Ще пару років – і це стане ще простіше. Це дуже позитивна динаміка.
Фото: Александра Йорк
