Нещодавно компанії виповнилося 15 років – це чудовий привід порефлексувати не тільки над власними досягненнями, а й над тим, як за стільки часу змінився український кіноглядач.
Про прокатні успіхи «Дому, який побудував Джек»
Денис: Я думаю, що це дуже успішний проект. Коли ми починали ним займатися, то за два роки до виходу прочитали сценарій, чекали цей фільм. І наші очікування були удвічі, утричі занижені порівняно з тим, що реально вийшло, хоча Трієр це й бренд, але цього разу він зняв дійсно екстремальне кіно і перейшов межі, які для українських глядачів щось значили. Покази відвідало понад 25 тис. осіб в Україні, і ми дуже задоволені прокатом.
Зрозуміло, що це провокація; Трієр взагалі майстер провокацій. Але в цілому ми вважаємо «Джека» тим же, чим для Фелліні був «Вісім з половиною» – особисте «оголення», рефлексія на самого себе. І я радий, що більшість людей сприйняли цей фільм більш-менш адекватно.
Денис Іванов. Фото: Анна Федорук
Іноді ми беремо й фільми, які могли б випустити якісь міні-мейджори або мейджори. Ці фільми можуть зібрати більше, ніж «Дім, який побудував Джек», але пишатися ними ми б не стали. Ми пишаємося такими фільмами, як «Донбас», як «Холодна війна», як «Літо» Серебренникова, які, можливо, збирають не більш як 100 тисяч глядачів, а свої від 15 до 30 тисяч – але кожного разу ми розуміємо, що це маленька перемога, тому що для багатьох людей піти на таке кіно – це досі експеримент. Але їх стає більше: «Дім, який побудував Джек» не з’являвся, наприклад, у Херсоні та Миколаєві, й наші френди з цих регіонів масово нарікали на це. Тож публіка там уже є, треба просто працювати з кінотеатрами.
…і про прокатні невдачі
Денис: Буває і так, що фільм не вистрілює: то дата прокату була порожня, а стала завантажена, або вийшла піратка і «вбила» фактично наш реліз. А буває, що дивишся кіно на фестивалі або кіноринку, або вдома на переглядах, і щиро в нього віриш – а потім це кіно зустрічається з реальним глядачем. І буває, що, перебуваючи в аудиторії десь у Північній Америці, ти відчуваєш загальне захоплення, а тут цього не відбувається – кіно це все-таки мистецтво інтерактивне, і від того, як реагує публіка, навіть нічого не промовляючи вголос, фільм може сприйматися зовсім по-іншому. Ось за перипетіями «Людини, яка убила Дон Кіхота» ми стежили протягом п’яти років, він переходив від одних продюсерів до інших, і коли ми дивилися його на кіноринку в Каннах, реакція була захопленою – тут же багато людей його не зрозуміли. Але назвати це провалом не можна – ми пишаємося, що випустили цю картину, незважаючи ні на що.
Фото: Анна Федорук
Якщо я казав, мовляв, «розплодилося конкурентів», то жартома. На ринку зараз адекватна ситуація, яка змушує кожного гравця розвиватися і краще працювати. Є якісь картини, які можуть виявитися і у мейджорів, і у міні-мейджорів, у незалежних або бутикових компаній. Але нам картин вистачає. Ніяка компанія не зможе адекватно випустити 8–10 фільмів на місяць, охопити все від американського незалежного кіно до французького, німецького – просто може не вистачити ресурсів.
Про зірок, які (не) приїжджають на фестивалі
Ілля: Це болюча тема для організаторів будь-яких фестивалів і дистриб’юторів в Україні. Ринок у нас все-таки досить невеликий. Можливо, ситуація зміниться і нашу країну стануть помічати на карті, але зараз, коли кажеш «приїжджайте в нашу чудову Україну, приїжджайте до нас у Київ», більшість великих зірок реагує прохолодно – по-перше, мало знають про саму країну, а по-друге, їх не може зацікавити фінансова складова промоції фільму. Агенти, дистриб’ютори, сейлзи не скажуть «обов’язково приїдемо», поки промоушен не буде здатний принести мільйони касових зборів.
Як ви знаєте, ми організовували і Одеський кінофестиваль – там актуальні ті ж проблеми, що й для наших невеликих фестивалів. Проте, у нас були здобутки – передусім у сфері французького кіно. Приїжджала Жюльєт Бінош, коли робили «Французьку весну», приїхала Наталі Бай – так що зірки у нас так чи так є.
Про насилля в кіно
Денис: Оскільки ми спеціалізуємося на арт-кіно, яке досліджує межі можливого, то випускали і «Олдбой» Пак Чхан Ука, і його ж «Служницю», і «Любов» Гаспара Ное в 3D – а це фактично порнофільм, знятий в кіноформаті, – і гострополітичні картини.
Показуючи «Літо» Кирила Серебреннікова або «Донбас» Сергія Лозниці, ми йдемо на ризик, і це завжди трохи страшно, що люди неправильно зрозуміють, неправильно «зчитають», не те подумають, звинуватять у тому, чого ти не робив. Але раз ми вже беремося за такі теми, то на ризик йти необхідно.
Фото: Анна Федорук
У міру того, як розвивається кіно, зростає і глядацький досвід. Режисери, які продовжують знімати нові фільми, спираються на цей попередній глядацький досвід і намагаються його подолати, вивівши глядача зі стану комфорту. Я б не сказав, що це основна тенденція зараз у кінематографі, тому що на тлі умовно «кривавих» фільмів на кшталт «Менді», «Дім, який побудував Джек» та «Тебе ніколи тут не було» виходить кіно абсолютно пасторальне – «Рома» Альфонсо Куарона, «Холодна війна» Павліковського. Це фільми, які досліджують зовсім іншу сторону кінематографії, намагаються знайти нову щирість. Але так, деякі фільми часом виходять навіть за рамки пристойності: треш-хорор-комедія «Менді», з одного боку, експлуатує всі зняті до неї B-movies, хоррори і слешер, а з іншого – з цих кубиків фільм складає щось нове, у якомусь новому стилі. Ми стежимо за різними напрямками кінопроцесу, нам усе це кіно подобається, все воно здається нам важливим. А що буде через два-три роки – важко, насправді, припустити.
Кінопрокат усе-таки консервативний вид медіа: як би ми не стрибали вище голови, все одно хороший трейлер, хороший постер і порада друзів, на що піти в кіно, привертає більше уваги, ніж якісь спеціальні маркетингові акції.
Насильство і кров у кіно – часто лише спецефекти, естетизація насильства. Той же фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» багато хто вважає дуже жорстоким, хоча жорстокості там у сто раз екранного часу менше, ніж у тому ж «Менді» – просто це насильство не естетизоване, і за рахунок цього воно дуже сильно чіпляє. Часом режисерові, який хоче щось сказати глядачеві, доводиться цього глядача виводити із зони комфорту стусанами, щоб він став сприйнятливий і позбувся автоматизму сприйняття.
Про просування в інтернеті та по-старому
Денис: З приводу принципів просування в мережі потрібно запитати у менеджерки digital-комунікацій Каті Василевської. Вона цим займається з душею. У нас у команді так виходить, що деякі напрямки розвиваються відповідальними за них людьми – тож конкретні прийоми виростають із конкретної людини. Мені подобається те, що виходить – мені здається, що якась здорова частка іронії доречна. Той же «Дім, який побудував Джек» – це ж насправді не драма про маніяка, там є багато моментів з мега-чорним гумором; а всі комунікації так чи так відштовхуються від самого фільму. Адже ніхто не буде потішатися над якоюсь військовою драмою; ми не жартували над фільмом «Донбас». Плюс кампанія «Джека» – це стьоб над новорічними солодкими привітаннями-проектами-ялинками-іграшками-свиночками і так далі. Мені здається, наша аудиторія приблизно в такому стьобному ключі й зрозуміла наш проект «Новорічні арт-хіти» в кінотеатрі «Жовтень».
Як тільки ми щось цікаве вигадуємо в плані просування, відразу починаємо це втілювати – між задумкою і впровадженням проходить мало часу, через що часом трапляються легкі виробничі «припадки». Але якщо розібратися, кінопрокат усе-таки консервативний вид медіа: як би ми не стрибали вище голови, все одно хороший трейлер, хороший постер і порада друзів, на що піти в кіно, привертає більше уваги, ніж якісь спеціальні маркетингові акції. Хоча цього року, коли виходив фільм «Літо», ми вирішили в Києві, в Одесі та Харкові «забомбити» асфальт нанесенням написів – хотіли спочатку й на паркани, але потім вирішили, що нас можуть покарати. Написи досі не зійшли – начебто класний маркетинговий хід, але однаково думка найближчого оточення є визначальною для глядача.
З тих тенденцій, що ми спостерігаємо – набагато менше стало зовнішньої реклами, digital став серйозним двигуном. Якщо ж ми говоримо про маркетингові кампанії мейджорів – то вони, як правило, відформатовані та спираються на матеріали, які кимось затверджені в Каліфорнії, в Лондоні й так далі. В українському кіно повна свобода – тут тобі не диктують, який зробити постер, як просувати. Я найуважніше стежу саме за такими кейсами, вони мені здаються найцікавішими.
Про те, як відвоювати аудиторію «Скаженого весiлля»
Денис: У нас немає усередненого портрета нашого глядача, тому що не можна сказати, що аудиторія фільму «Менді», фільму «Холодна війна», «Сільвіо та інші» або фільму «Зелена книга», який вийде наприкінці січня, – це одна й та ж аудиторія. Одні можуть плюватися від «Дому, який побудував Джек» та обожнюють «Сільвіо та інші». Раніше ми часто робили помилку в продюсуванні, коли намагалися саме усереднити: робили проекти начебто «для всіх» – і ні для кого. А хотілося б робити проекти для кожного.
Фото: Анна Федорук
Умовний глядач «Скаженого весiлля»? Він піде на «Зелену книгу» і зрозуміє, що це абсолютно його кіно. Аудиторія таких фільмів парадоксальним чином може перетинатися в дуже великому обсязі, і в цьому немає нічого страшного. Ми виступали не кінокритиками, а людьми, які поширюють кіно. Звичайно, буває таке, що ми прокатуємо фільм, який мені особисто суб’єктивно не подобається – але він може подобатися іншій частині команди і об’єктивно бути великим кіно.
Про прокат російських фільмів
Денис: До «Літа» ми з російським кіно майже не працювали – за винятком фільму Звягінцева «Повернення». Фільм Серебренникова взяли, тому що, з одного боку, це частина загальної культури. Усе-таки Цой і Майк Науменко були людьми, які визначили напрямок руху радянської музики в той період. З іншого боку, ми вирішили, що цей фільм світове кіно – на рівні з «Холодною війною» Павла Павліковського. Ми не прокатуємо російські фільми, які працюють на локальну аудиторію. І ми б не взялися за цей фільм, якби не ситуація з самим Кирилом Серебренниковим, який фактично є політичним в’язнем. Для нас це був своєрідний акт волі – ми вирішили, що фільм такого рівня, знятий цим режисером на цю тему, ми просто зобов’язані показати.
Про проблеми кіноЗМІ
Денис: Говорячи про проблеми українських ЗМІ, які пишуть про кіно, я маю на увазі, що порівняно з розвиненими кінематографіями у нас сама інфраструктура – зокрема й медійна – перебуває на нижчому рівні. Є кінокритики, які пишуть рецензії на фільми або огляди, топ-10; є люди, які занурюються в ту чи ту частину кінопроцесу. Але в плані медіа у нас мало – або їх немає – індустріальної журналістики в тому вигляді, в якому вона є в розвинених кінематографіях. Є медіа, які займаються цією темою і намагаються розібратися, є Сергій Васильєв, який аналізує і порівнює бокс-офіси, є професійні видання – «Телекритика», «Медіаняня».
Коли я говорю про відносну культурної бідності, я не маю на увазі, що у нас усього цього немає – але тільки якщо помножити на 10 усе, що є, починаючи від кількості кіноекранів і закінчуючи медіа, які пишуть про кіно, то вийде те, чого ми гідні.
Але якщо подивитися на якусь Польщу, Францію, Росію – там усе по-іншому. У тій же Росії є «Бюлетень кінопрокатників» – професійне видання, яке не тільки публікує і аналізує бокс-офіси, воно також робить прогноз, індекси «сарафанного радіо», стежить за виходами «піратки» – тож є цілий пласт журналістів, які саме аналізують процес і тим самим допомагають йому розвиватися.
Ще у нас поки відсутні серйозні кінематографічні дослідження, тобто коли не просто друкуються прес-релізи та результати бокс-офісів, а аналізується, чому так сталося, порівнюються різні кінематографії, різні моделі роботи фільмів. Місце журналу «Кiноколо» (перестав виходити в 2009 році. – Ред.) поки що ніхто не зайняв. Мені цього бракує. Коли я кажу про відносну культурну бідність, я не маю на увазі, що у нас усього цього немає – але тільки якщо помножити на 10 все, що є, починаючи від кількості кіноекранів і закінчуючи медіа, які пишуть про кіно, то вийде те, чого ми гідні. Звичайно, це проблема не стільки самих медіа, скільки того, на якому етапі перебуває країна, наскільки вона багата – ми всі залежимо від якихось базових речей.
Офис Arthouse Traffic. Фото: Анна Федорук
Про можливий прокат фільмів Netflix
Денис: Щодо «Роми» – там не зовсім так, що [ніхто не хоче брати фільм Netflix у прокат]. Насправді є велика корпорація, і бутиковий прокат, який можна влаштувати її фільму на території України, – можливо, для неї не є пріоритетом. З цими великими стримінговими сервісами зараз незрозуміла ситуація – вони постачальники дуже класного контенту, але система співпраці з прокатниками у них тільки розвивається. Чи знайдеться дистриб’ютор в Україні або Словаччині – залежить від тих же Netflix’ів, Amazon’ів і їх політики. Кінотеатри – окремий вид медіа, і люди, що випускають домашнє відео, цілком можуть вважати його необов’язковим. Але якийсь діалог триває постійно: Каннський фестиваль вніс зміни до свого регламенту, які не допускають фільм до участі, якщо він не йшов у кінотеатрах у Франції – тобто вони не захотіли стати рекламним майданчиком для картин, випущених стримінговими сервісами. Можливо, такі кроки зможуть щось змінити, адже те, що «Рому» не показують на великому екрані – це скандально.
Про культурне життя в Донецьку 90-х
Денис: У нас була офіційна культура – «Зірки світового балету», Вадим Писарєв, – і був андеграунд. Це те, що відбувалося в рок-музиці – якісь клуби, низові ініціативи, – це й театральне життя, той же театр «Жуки» Чістоклетова. У нормальній реальності Чистоклетов мав би бути мейнстрімом, а не десь на маргінесі перебувати, але сталося навпаки, театр розміщувався у приміщенні, не більшому за наш офіс. Але був наш кіноклуб, були ретроспективи Тарковського – помітно було, що є люди, готові це споживати, але відсутність індустрії і несерйозне ставлення до гуманітарних питань, мені здається, зіграло злий жарт. Мовляв, якщо ти математик-програміст-інженер, то ти робиш щось реальне, а якщо культурка або філософія – то це несерйозно. Мені здається, частково зараз і пожинають плоди цього підходу.
Про те, як потрапити в індустрію без освіти
Денис: Але на Донбасі і зараз є молодь, яка займається кінематографом: я знаю чувака в Краматорську, який зняв нормального рівня короткометражний фільм – про людину, яка опинилася в психлікарні, їй усе здавалося, що наступають… А потім у лікарню прилітає снаряд, і в неї відбувається розрив шаблону – здавалося, що вона хворіє, а насправді ось воно як.
Зараз і зйомки подешевшали, і навчитися стало простіше: той же Олег Сенцов не вчився кінематографу, у нього вся освіта – це самоосвіта.
Є ще багато ініціатив на кшталт того ж проекту «Жовтий автобус», який їздить українською територією поруч із лінією розмежування і вчить підлітків знімати кіно. Двадцять років тому не було інтернету і доступу до купи інформації, яку доводилося буквально вигризати, їздити на кіноринки, купувати VHS-касети з бажаними фільмами. Зараз і цим стало набагато простіше займатися, і зйомки подешевшали. Навчитися зараз теж простіше: ось той же Олег Сенцов, він же не вчився кінематографіх, у нього вся освіта – це самоосвіта.
Ілля: Як і в багатьох у нашій індустрії, у мене немає професійної освіти. Кінематографом я цікавився з раннього підліткового віку, дивився фільми на касетах – і більшість фільмів були саме артхаусного напрямку. Поступово це затягувало, я почав більше дізнаватися про кіно – і став працювати на фестивалі «Молодість». І познайомившись з Денисом, вже потрапив у «Артхаус Трафік» та працюю тут уже дев’ять років. Я дивлюся 90% фільмів, які ми випускаємо, але якщо я щось не встигаю подивитися, то у Дениса є право голосу. (Сміється.)
Про фестивалі для дітей
Ілля: Щодо «Єдності та толерантності», то це був одноразовий захід, розроблений спільно з Гете-інститутом, він не повинен був повторюватися – хоча відбувся дуже успішно, і нам досі пишуть школи і викладачі щодо тієї програми. Ми зараз шукаємо фінансування для такого фестивалю – програма складалася з трьох секцій для різних вікових аудиторій, загалом понад 30 фільмів, а купити права і випустити навіть короткометражні фільми – дуже затратно. З огляду на те, що фестиваль проходить на некомерційній основі, нам потрібен якийсь час.
Щодо держпідтримки кінофестивалів в Україні – ви знаєте і про підтримку Українського культурного фонду, і Українського інституту, і про збільшення фінансування кінематографії. Відбуваються поступові зміни у сфері культури, гроші виділяються, і ось якраз на «Єдність і толерантність» ми хочемо домогтися підтримки Українського культурного фонду. Держкіно теж підтримує наші проекти, в тому числі й «Чілдрен Кінофест». Зараз ведемо переговори про проведення показів українського дитячого кіно в школах в рамках «Чілдрен кінофест».
Фото: Анна Федорук
З «Єдністю і толерантністю» пов’язана моя улюблена історія. У Миколаєві під час фестивалю відбувалися дискусії, діти ставили свої запитання, обговорювали теми на кшталт того, чи існують професії тільки для жінок і тільки для чоловіків… І прийшла група таких собі міцних хлопців – дівчаток, бритоголових хлопців, – і жінка, що їх супроводжувала, каже: мовляв , подивіться за моїми дітьми, я потім підійду і заберу їх. Виявилося, це спортивна школа – ось, прийшли дізнатися про толерантність. І на запитання про те, як її захищати, хтось сказав «веслом», хтось «шпагою» – хто яким видом спорту займається. (Сміється.) Взагалі були дуже дисципліновані і так читак приходили до толерантних відповідей – до того, що всі національності гідні поваги.
Ларису Денисенко (авторка книги «Майя і її мами». – Ред.) ми передусім і вибрали амбасадоркою «Чілдрен кінофесту» через скандал [на Форумі видавців]. Ми хотіли підтримати саму Ларису та її книжку і показати, що таке сприйняття ЛГБТ-спільноти показове для всієї України.
Фото: Анна Федорук
«Дім, який побудував Джек» чи «Людина, яка убила Дон Кіхота»?
Денис: Я б обрав «Дон Кіхота».
Ілля: «Дім, який побудував Джек».
Павло Павліковський чи Агнешка Голланд?
Денис: Павліковський.
Ілля: Павліковський.
Дубляж чи субтитри?
Денис: Субтитри.
Ілля: Ну тут все просто (Сміється.)
Поки всі дивляться кіно на різдвяно-новорічну тематику – порадьте щось від себе.
Денис: «Зелена книга» режисера Пітера Фареллі. Дивовижно, що не вдалося цей фільм випустити на різдвяні свята, тому що це реально різдвяне кіно – і воно таким, як видно, було задумане. Там усе дуже добре закінчується.
Ілля: Мій улюблений французький фільм – «Дід мороз-відморозок» (українською називався «Дiда Мороза не треба»), це комедія 1982 року за сценарієм Жозіан Баласко – він чомусь не потрапляє до переліків найкращих різдвяних фільмів, а даремно.
