Олексій Коган неохоче дає інтерв’ю і цього разу погоджується поговорити лише з обмовкою: «Висловлю особисту думку, що не збігається з політикою радіостанцій, на яких коли-небудь працював. Варто також врахувати, що мені 62 роки й мої судження можуть відрізнятися від загальноприйнятих. Я говорю з позиції людини, яка працює на радіо 31 рік: 25 років як автор і ведучий програми та шість років як позаштатний автор».
Олексій Коган – один з небагатьох людей, чиє ім’я відразу приходить на думку, коли чуєш словосполучення «український радіоведучий». 30 років тому програми про джаз, що виходили в ефірі радіо «Промінь», зробили Когана суперпопулярним серед вітчизняних меломанів. Його мало хто знав в обличчя, зате не раз пізнавали за голосом. Олексій завжди представляється саме радіожурналістом, вірить у магію радіоефіру, яка починає проявлятися лише завдяки правильно підібраним словами і музиці. Каже, що не любить телевізор, хоча у його кар’єрі були й телевізійні експерименти.
До недавнього часу голос Олексія Когана регулярно звучав в ефірі трьох радіостанцій: «Промінь», Old fashioned radio та «Радіо Аристократи». Зараз через карантин його програми закрилися. Втім, він у всьому схильний знаходити позитив, не робить трагедії з вимушеної відпустки, вважаючи все, що відбувається, тимчасовою невдачею. «Британці добре говорять: тимчасові невдачі краще тимчасових успіхів», – вимовляє радіоведучий і розповідає про те, що іноді корисно зупинитися, спокійно перевести дух, покопатися в особистому музичному архіві, адже навіть у давно знайомих записах талановитих музикантів можна знайти щось нове.
Без «позвоночников»
Культура слухання радіо у нашій країні є, просто зараз змістилися акценти. Це перш за все стосується нішевих радіостанцій, інтернет-радіо. Коли у мене були ранкові ефіри на «Радіо Аристократи» і на Old fashioned radio, я думав: «Ну хто слухає радіо вранці?». Але виявилося, що багато людей, які працюють з комп’ютером, надягають навушники й вмикають радіо. Про це мені розповідають мої слухачі, з якими я активно спілкуюся. Я навіть не вірив, що аудиторія може бути такою великою. Нічого не вмерло, інтернет-радіо має попит – це легко перевірити за кількістю відвідувань сайтів. Навіть під час карантину у студію «Радіо Аристократи» виходять діджеї, які крутять музику, і люди танцюють під неї у себе вдома. На «Аристократах» викладено понад 170 моїх подкастів. Судячи з того, як їх слухають – аудиторія на сайті дуже велика.
Це зі мною відбувається вдруге в житті. У 1992 році я прийшов на «Промінь», мріючи, щоб мене слухало 500 осіб. Коли за чотири місяці роботи отримав 3 тис. листів, зрозумів, що ситуація інша.
Так, минули часи, коли люди дзвонили ведучому і записували своє спілкування з ним на магнітофон, таких людей радійники любовно називали «позвоночниками». Зараз іноді здається, що радіо ніхто не слухає, тому що не видно зворотного зв’язку – у комп’ютері, у телефоні або, як раніше, у пейджері. Але мені кажуть: «Ми не ставимо вподобайки, просто слухаємо». Вечорами, коли буває трохи сумно, я роблю на своїй сторінці у Facebook пост під рубрикою Very special night mood. Даю одну річ – відео, «слышево» – не має значення, і люди кажуть: «О, це підтримує, продовжуйте». Це потрібно слухачам, але вони не розуміють, що така рубрика не може бути щоденною, тому що будь-яка штука, поставлена на конвеєр, рано чи пізно зазнає краху.
Грошове питання
Джазове радіо якраз й існує, оскільки джаз перебуває у якійсь опозиції, не є продуктом масової культури. Однак слухачів у нього багато. У цьому можна переконатися, приїхавши до Львова на фестиваль Leopolis. Люди, які приходять на концерти, не могли б знати про заявлених виконавців, не слухаючи радіо: не все можна завантажити з інтернету, повірте мені. Так що я вважаю, що традиція слухати радіо дає про себе знати навіть більше в епоху глобалізації та переходу людства в інтернет.
Однак робити нішеве радіо, сидячи вдома, як це мені радять, не вийде. Все впирається у захист авторських прав. Через Facebook транслювати немає сенсу. Я, як людина, яка має міжнародний радіопозивний, отримую величезну кількість промомузики, яку можна крутити, але Facebook цю п’єсу тут же забанить і потім доведеться довго доводити, що ти у своєму праві.
Колись ми підписали всі документи на відеоконцерти аргентинського виконавця Діно Салуцці, який виступав у нас на фестивалі Jazz in Kiev. Абсолютно все було легально, але відео відразу вилучили з інтернету, а потім мої партнери 2,5 місяця доводили, що мали право поширювати цей запис. Через 2,5 місяця великого інтересу до проєкту, зрозуміло, вже не було.
Україні потрібні й нішеві радіостанції, й розмовне радіо, і нам є куди рости. Але що таке радіо в наших реаліях? Люди, які виграють вибори, купують ЗМІ; люди, які програють – їх продають. Тому перспектива є тільки у разі, якщо з’являться люди, які готові завжди платити гроші. Досить згадати історію Jazz FM і Classic FM у Великобританії. Людина каже: я хочу сідати у свій роллс-ройс, натискати кнопку і слухати те, що хочу – класику і джаз. Можна так зробити? Так. Скільки це коштує? Стільки-то. А без реклами? Без реклами – ось стільки-то. Так і працюють тепер у Лондоні дві чудові радіостанції.
У нас бувають вдалі поєднання розмовного радіо і музики. Про себе говорити не буду, наведу інший приклад: Олексій Горбунов, програма «Зворотний бік вітру». Вночі він крутив на радіо The Beatles зразка 60-х років, а темою його трьох- або чотиригодинної передачі було «Мої перші джинси». Ви собі не уявляєте, скільки людей дзвонило і які історії від них можна було почути.
Колись я був знайомий з одним із творців радіо Nostalgie. Він говорив: «Чувак, це безпрограшна штука, тому що будь-яка людина у будь-якому віці має звичай слухати музику, яка була їй близькою у молодості». Я сам працював на українському Nostalgie, переконався у цьому.
Щорічна пляшка віскі
Зараз буду бурчати. Я думаю, що у наші дні на радіо працює багато неосвічених людей. Я, наприклад, не вважаю, що в ефірі дозволено сказати «двадцять четверта година за київським часом» або «міропріємство», я не впевнений, що так можна говорити.
Завдяки вітчизняному радіо вісім років поспіль я виграю парі, цьогоріч знову виграв пляшку віскі. Ідея така: берете FM-приймач, вмикаєте його опівдні 1 березня і після випуску новин на 12-15 станціях з 22-х з інтервалом максимум у пів години ви почуєте пісню Олега Скрипки «Весна». Не знаю, чому так відбувається. Можливо, лінуються думати.
Якось я зустрівся зі студентами, які готуються стати теле- і радіожурналістами. Запитав, чи є у них кумири. Всі сказали, що кумирів немає, вони самі собі кумири. Запитав, чого хочуть у цьому житті. Всі сказали, що хочуть бути зірками. Але так не буває, не можна про це думати. Зірками стають, якщо люблять справу, яку роблять. Батько сказав мені фразу, якою я користуюся все життя, її автор Бернард Шоу: «Чим би ви не займалися, намагайтеся робити це з любов’ю, щоб у результаті отримати те, що ви любите. Інакше вам доведеться полюбити те, що ви отримаєте».
Багато хто говорить, що у мене хороший музичний смак. Безліч раз я отримував пропозиції від різних радіостанцій: чувак, йди до нас програмним директором, з твоїм смаком ти й будь-який шансон зможеш запустити так, щоб його слухали, і отримувати будеш у 20 разів більше, ніж на джазовому радіо. Але ні, я так не можу.
15 років тому я дав собі слово ніколи не сидіти у журі, бо вважаю, що судити будь-яку творчість – несправедливо. Хоча при цьому іноді накочує така стареча туга за худрадами: на них дуже багато різали хорошого, але і дуже багато з того, що ми, на жаль, зараз маємо, через них не змогло б пройти. Не подумайте, ностальгії за Радянським Союзом у мене немає, хоча що до джазу – є. Тоді мені було набагато легше дізнатися, що відбувається у різних радянських республіках, тепер всі розбіглися квартирами й закрилися. Але повертатися до тих часів я, зрозуміло, не хочу.
«У цьому свобода»
Є радіо, на яке можна рівнятися, – AccuJazz. Там ввели абсолютно чітке зонування. Наприклад, люди люблять латинський джаз, вони знають, що отримають його у певний час у четвер, а у вихідні – музика активніша, вночі буде музика для поціновувачів, а не для тих, кому все одно, що звучить в ефірі. Ця штука працює і, мені здається, буде працювати.
Коли я створював свої авторські програми, переді мною не було ніяких маяків. Мій єдиний кумир на всі часи – Вілліс Коновер, який 40 років пропрацював на «Голосі Америки» ведучим передачі Jazz Hour, але там була інша ситуація. Для мене найголовніше – уявити музику, яка мені подобається, і отримати неймовірний кайф, переконавшись, що це потрібно не мені одному. Теми вигадував сам. Іноді боявся, що буде нудно, а виходило навпаки. Наприклад, одного разу придумав «Тему однієї теми»: представляв слухачеві якусь відому джазову п’єсу у десяти абсолютно різних версіях, і люди обирали, що їм більше подобається. Тому, до речі, Вілліса Коновера, людину, яка в ефірі не вимовила жодної політичної прокламації, називали символом антикомунізму у Східній Європі. Він давав можливість вибору: є таке, а є таке, що вам більше подобається – вибирайте самі, у цьому ж свобода.
12 років тому під час святкування мого 50-річчя мені вручили медаль Організації об’єднаних націй за боротьбу за права людини. Отримуючи її, я хмикнув (за це мені тепер соромно). Тоді мій співведучий, джазовий оглядач Володимир Борисович Фейєртаг – незаперечний для мене авторитет – сказав: «Олексію, а чого це ви хмикнули? Це дуже хороша нагорода, недержавна, ця нагорода порядна. Ви яку музику крутите на радіо? Джаз. Цю музику слухає переважна більшість українців? Ні. Значить, всі ці роки ви відстоюєте права меншості: даєте людям можливість слухати те, що вони хочуть. Ось і отримаєте медаль за боротьбу за права людини». Мене це переконало, це ж дійсно так.
Читайте також:
Radio JAZZ і «Прямий ФМ»: перемога з ознаками корупції
Британська Рада та «UA: Радіо Промінь» запускають українську версію британського музичного шоу
Блог для вух: які українські медіа запустили подкасти
Фото: особистий архів Олексія Когана
Підписуйтесь на «Телекритику» у Telegram та Facebook!
