Не тільки «Маус»: 5 причин познайомитися з коміксами Арта Шпігельмана

На честь його 70-річчя ми вирішили згадати інші роботи Арта Шпігельмана, а також його невтомні зусилля з популяризації коміксів як джерела інформації. (Втім, стараннями художника навіть колекційні картки перетворювалися на інструмент освіти – але про це нижче.) Так чому ж комікси Шпігельмана заслуговують на вашу увагу?

За ними можна вивчати історію мистецтва

Всупереч поширеній думці, сучасний графічний роман з’явився не тоді, коли популярні серіалізовані комікси переросли свій супергеройський зміст. Уже в 30-х роках – початок Золотого століття коміксів – «Бетмен» і «Супермен» співіснували з графічними новелами далеко не розважального змісту. Їхнім прабатьком у США вважається  Лінд Ворд, що присвячував свої романи в картинках долям робітників і наслідкам Великої депресії. Вплив «плакатного» стилю Уорда можна простежити і в роботах Арта Шпігельмана – незважаючи на те, що замість монументальних людських фігур він населив свій найзнаменитіший роман мультяшними тваринами.

В експериментальному збірнику Breakdowns Шпігельман пародіює поп-арт і Моріса Ешера, приміряє стиль експресіоністів і приправляє все це коментарями впливового російського радянського мистецтвознавця Віктора Шкловського. Що б не відбувалося в образотворчому мистецтві XX століття, це відтворено в його малюнках – або принаймні удостоїлося іронічного коментаря.

Вони доводять, що комікси самі по собі –мистецтво

Як і інший апологет коміксів, Скотт Маклауд, Шпігельман задався метою поліпшити репутацію книжок із картинками. Він вів університетські курси і виступав з тематичними лекціями. Він змусив 69 колег відчайдушно експериментувати, попросивши їх зіграти в сюрреалістичну гру «Вишуканий труп» – у форматі коміксу, звичайно. Він врятував із небуття супергероя 40-х на ім’я Пластична людина, що своїми витівками міг би заткнути за пояс Дедпула. І якщо той факт, що «Маус» зробив Шпігельмана Пулітцерівським лауреатом, здається недостатньо переконливим, згадайте, що письменник разом із творцем легендарних «Хранителів» Аланом Муром з’явився в «Сімпсонах» – ось туди вже будь-кого точно не беруть.

Вони вчать, як пережити травму

«Маус», присвячений стосункам Шпігельмана з його батьком, який пережив Голокост, – не єдиний приклад того, як художник пропускав реальну біль крізь призму коміксу. У 2004 році він випустив графічну новелу «У тіні неіснуючих веж» (In the Shadow of No Towers) –про те, як атака на вежі-близнюки стала для нього особистою трагедією. Звичайно, в цьому він не перший і не останній: починаючи з «Розпізнавання образів» Вільяма Гібсона, псевдодокументальні і автобіографічні перекази подій 11 вересня видаються регулярно. Але для Шпігельмана неавтобіографічної творчості, здається, взагалі не існує. У 1971 році він створив комікс «В’язень планети Пекло», в якому розмірковував про самогубство матері. Нарешті, навіть коли художник іронічно зобразив у Breakdowns, які він п’є чорнило з банки, на периферії маячила думка, що малює він власною кров’ю.

Вони вплинули на десятки інших авторів

Журнали та антології, які Шпігельман випускав разом зі своєю дружиною, не тільки збирали під обкладинками заслужених авторів на кшталт згаданого Мура, а й знайомили читача з талановитими новачками. Одним із них став Чарльз Бернс: його графічний роман «Чорна діра» (1995-2005) досліджував метафору кошмару, переданого статевим шляхом, задовго до фільму «Воно слідує за тобою». На початку кар’єри Бернс видавався в журналі Шпігельмана Raw, а зараз він – практично порівнянна зі своїм ментором величина. І нехай у «Сімпсонах» він поки не засвітився, зате «Чорна діра» фігурувала як пасхалка в «Планеті мавп» 2014 року.

У мережі можна знайти десятки триб’ютів «Маусу» від молодих художників. Але стиль малювання в них – не головне. Художниця Елісон Бекдел, в честь якої названий знаменитий «тест Бекдел» для перевірки сюжетів кіно на сексизм, зізнавалася, що Шпігельман надихнув її звернутися до більш серйозних тем у коміксах. На виконання заповітів «Мауса», який поряд з історією Другої світової досліджував сімейну історію автора, Бекдел створила свої графічні мемуари Fun Home, що стали найкращим коміксом 2006 року за версією більшості західних друкованих видань.

Зрештою, вони просто кумедні

Віддаючи перевагу у своїх романах гумору шибеника, сортирним гумором Шпыгельман теж не гребує. У 1985 році він придумав серію пародійних колекційних карток «Малюки зі сміттєвого бачка» (Garbage Pail Kids). Незважаючи на те що на них були зображені по-справжньому монструозні персонажі (на кшталт Дірявого Дена, тіло якого нагадує решето), «Малюки» стали поп-культурним феноменом масштабу садистської «Абетки» американського художника Едварда Горі. Нові сети карток, за якими стоять вже інші автори, виходять донині – як правило, присвячені якимось відомим персонажам. Спеціальна серія 2016 року зображала в стилі «Малюків» Дональда Трампа і Хіларі Клінтон. Точно так само, як за коміксами Шпігельмана можна вивчати мистецтво XX століття, за цим його дітищем можна вивчати маргінальну культуру останніх років – нехай це свідчить і не на користь нашого часу, зате лише виразніше підкреслює бунтарський талант автора.

Фото: YouTube The New Yorker