За останнє десятиліття тандему Disney і Marvel вдалося створити з MCU налагоджений конвеєр успішних блокбастерів, вінцем якого стали «Месники: Фінал». Кінокомікс, нехай і з другої спроби (його запускали в повторний прокат із доданою сценою), зумів побити рекорди касових зборів «Титаніка» й «Аватара».
У сформованому розкладі творцям кінокоміксів залишається або наслідувати концепцію лідера ринку, сподіваючись на те, що глядач не переситився, або пропонувати йому щось радикально інше. Нещодавні «Аквамен» і «Шазам» показали, що DC Comics/Warner Bros прийняли правила гри головного конкурента, однак раптово стався анонс «Джокера».
У фільмі побачили спробу повернутися до реалістичних мотивів трилогії Крістофера Нолана про Темного лицаря, але режисер «Похмілля у Вегасі» Тодд Філліпс поставив собі більш нетривіальне завдання – зробити багатошарове авторське кіно на матеріалі коміксів. Кіно, яке зможе претендувати на головні нагороди сезону і викличе дискусії поміж глядачів і критиків. І судячи з «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю, а також неоднозначних оцінок (вони варіюються від «шедевру» до «повного провалу») в пресі, Філліпс на правильному шляху.
Як зробити «Таксиста» XXI століття
Незважаючи на більш ніж сімдесятирічну історію персонажа Джокера, його біографія до початку злочинної кар’єри в коміксах була описана вкрай скупо та пунктирно. Згідно з найпоширенішою версією, він був комедіантом-невдахою, який під час пограбування фабрики впав у чан із хімікатами, після чого отримав перманентний клоунський макіяж і повний розлад в голові. Філліпс зберіг звідси тільки перший елемент, написавши повністю оригінальний сценарій.
Він розгортається в Готемі початку 80-х (часовий проміжок вибраний невипадково). Через тривалий страйк сміттярів вулиці потопають у відходах, влада урізає фінансування і обстановка в місті загострюється до вибухонебезпечної. Посеред усього цього живе головний герой Артур Флек. Він перебивається заробітками як клоун, доглядає за хворою матір’ю, задивляється на молоду маму по сусідству і плекає мрію працювати стендап-коміком. Соціалізуватися йому заважає психічний розлад – неконтрольовані спалахи сміху.
Історію фільму не можна назвати незвичайною або нешаблонною. «Джокер» звертається до вже неодноразово порушуваної в мистецтві теми хорошої людини, яку від перетворення на лиходія відокремлює один невдалий день. Сюди ж у зв’язці йде застосовуваний ще з часів Байрона сюжет про героя, який почувається зайвим у цьому світі. Принадність картини Філліпса в поданні цих хрестоматійних сюжетів.
Передусім «Джокер» залишається важким і некомфортним видовищем увесь свій хронометраж. Окремі проблиски в безвиході трапляються, але їх швидко гасять найбрутальнішим чином, немов бажаючи сказати: «У нас тут не типовий голлівудський фільм про аутсайдера, який домагається успіху».
Сприяють зануренню в похмуру атмосферу «Джокера» тривожні партії скрипки в саундтреку Хільдур Гуднадоттір. Ісландська композиторка, що раніше написала музичний супровід до «Сікаріо», «Прибуття» та «Чорнобиля», знову видала щось чарівне та майже потойбічне. Трохи розряджають обстановку тільки легкі вкраплення гумору, причому чорного та високої концентрації.
По-друге, окремі сюжетні ходи «Джокера» дуже перегукуються з «Таксистом» і «Королем комедії» Мартіна Скорсезе. Завдяки участі самого маестро як продюсера і появі Роберта Де Ніро в невеликій ролі це виглядає не як плагіат, а як алюзія і реверанс у бік голлівудської класики. Також помітні й мотиви «Острова проклятих»: ближче до кінця глядачам дають легкий натяк на те, що все показане – не більш ніж байка самого Джокера. Проте за всього масиву референсів роботу Тодда Філліпса не можна назвати повністю відірваною від коміксового першоджерела: для фанатів Бетмена заготовлено достатньо фансервісу.
Просто надягни усмішку
Джокер небезпідставно став одним із найбільш упізнаваних лиходіїв масової поп-культури. Він повністю анонімний і, як його головний супротивник Бетмен, позбавлений будь-яких суперздібностей. Принц-клоун злочинного світу Готема лише має унікальний талант сіяти анархію і безлад. Після численних творів на цю тему він багатьма сприймається не як особистість (а її у нього за великим рахунком немає), а як живе втілення хаосу. Заганяти цей архетип у рамки розповіді про ображеного на весь світ невдаху, який переходить межу, було вкрай ризикованою справою. Однак творцям «Джокера» вдалося впоратися із цим завданням, не в останню чергу завдяки Хоакіну Феніксу (Філліпс навіть заявляв, що, якби той відмовився від ролі – фільм взагалі не відбувся б). Актор зумів філігранно показати смерть Артура Флека і народження втіленої метафори бунту і хаосу, поводиря для всіх, хто розчарувався у суспільстві.
Зворотним боком цього став той факт, що картина – практично моноспектакль, у якому іншим персонажам залишається тільки відігравати роль своєрідних тригерів, які сприяли вищезазначеному перевтіленню дивакуватого чудика на холоднокровного психопата.
«Джокер» – аж ніяк не шедевр, яким його поспішили охрестити деякі екзальтовані глядачі (варто очікувати ренесансу пабліків на кшталт «Філософія Джокера»). Це красиво знята і добре зіграна атмосферна особиста драма про трагедію однієї людини. Вона зачіпає важливі соціальні проблеми і не намагається на них однозначно відповісти або проштовхнути банальні послання на кшталт «дискримінація – це погано, друзі». «Джокер» залишає широкий простір для інтерпретацій і оцінок побаченого, як і належить хорошому авторському висловлюванню.
Фото: Warner Bros.
Підписуйтеся на «Телекритику» в Telegram і на Facebook!