З року в рік оригінальні фільми від Netflix штурмують європейські фестивалі класу А. Цей фактор стає важливим для великих авторів кінематографу, яких усе більше в обоймі популярного стрімінгу. Приклад цього – осінні прем’єри Скорсезе, Содерберга і Баумбаха під прапорцем Netflix. Можливості, повна авторська свобода («Ірландець» триватиме три години) і бюджети – все приваблює мастодонтів рухомих картинок. Але підпис Netflix під фільмом означає його вихід просто в мережу, ігноруючи традиційний прокат, через що таким картинам немає ходу до Канн. Виходом стає більш лояльний фестиваль у Венеції.
«Король», Девід Мішо
Антивоєнна драма про становлення
Тиждень тому в мережі з’явився ідеально змонтований трейлер «Короля» Девіда Мішо. Кадри від Адама Аркапоу («Макбет»), співпраця двох талановитих австралійців Мішо-Едгертон і акторська армія на чолі з Тімоті Шаламе – усе відверто вказувало на нову вдалу екранізацію Шекспіра. Але вибух не пролунав.
Критик Девід Ерліх із Indiewire зазначає: «”Король” Девіда Мішо так прагне бути безцеремонним епосом про спадкове насильстві та силу корупції, що забуває про багату історію про дорослішання в своїй основі. Хорошій людині важко бути королем, а королю – ще важче бути хорошою людиною – ця ідея тільки здається актуальною лише для сучасного світу, але вона була правдою для всіх у останні 600 років, і «Король» не може запропонувати нічого особливо нового з цього питання».
Фільм року в перспективі перетворився на фундамент для Тімоті Шаламе в номінації на акторський «Оскар». Не виключено, що Netflix навмисно не пішли з «Королем» у конкурс, щоб пропустити Тіммі на майбутні статуетки, розуміючи, що Мішо та Едгертону не вдалося зробити фільм гідним ребуту класичних картин Лоуренса Олів’є і Кеннета Брана.
«Гра акторів також заслуговує на формат великого екрану на чолі з Тімоті Шаламе, який вписався в роль Генріха V та вимушений відразу трансформуватися з «разгільдяя», що бродить у звичайній таверні лондонського кварталу Істчіп, у неохочого монарха», – пише Девід Руні з THR.
Крім іншого, критики відзначили незграбний французький акцент і пишну шевелюру світлого волосся Роберта Паттінсона, який виконав роль французького принца. Критик із The Hollywood Reporter порівнює його з Куртом Кобейном, а все той же Девід Ерліх – із французьким офіціантом із Сімпсонів.
Підсумовуючи відгуки, у Мішо та Едгертона вийшла гарна антивоєнна драма про становлення лідера, а у Тімоті Шаламе – чергова номінація на «Оскара».
«Шлюбна історія», Ноа Баумбах
Грандіозний фінал мамблкору
Ноа Баумбах не стріляє гучними прем’єрами, та з Netflix він устиг побувати на Каннському кінофестивалі в 2017 році. У цей перший і єдиний канський рік стрімінг привіз «Історії сім’ї Майровіц», які були тепло прийняті критиками. Тепер, взявшись за руки, Баумбах і Netflix грандіозно заходять до Венеції.
Майже 100%-й рейтинг від критиків виводить фільм у головні претенденти на «Золотого лева». Ерік Кон відзначає інший погляд на шлюборозлучний процес молодої сім’ї: «Іронія “Шлюбної історії» полягає в тому, що сюжет більше пов’язаний з особливостями процесу розлучення – з тим, як складні законності розгортаються в м’яких залах засідань і в суворих залах судових засідань, що суперечить крихким обставинам».
Акторські номінації на «Оскар» явно чекають на Скарлетт Йоханссон і Адама Драйвера. На думку Річарда Лоусона з Vanity Fair, вони більш ніж впоралися зі своїми ролями: «Звичайно, кіно, подібне до цього, живе або вмирає своїми провідними акторами. На щастя, Йоханссон і Драйвер більш ніж впоралися зі своїм завданням. Кожен отримує вражаючий сольний епізод: у Йоханссон є захоплюючий монолог на початку фільму, тоді як у Драйвера… не хочу псувати очікування спойлерами, але у нього є велика сольна сцена, яка позбавляє слів. Для Драйвера ця роль – подальше розширення привабливості, і безумовно доросліша роль для Йоханссон, ніж була у неї будь-коли. Вибачте мою дурість, але обидва мають великий потенціал на нагороди».
«Шлюбна історія», незважаючи на тему розлучення і його усвідомлення, рясніє комічними прийомами. Це не комедія, однак і не повноцінна драма. Лоусон вважає, що Баумбах, певною мірою втілив свій особистий досвід розлучення: «Я не хочу робити занадто багато висновків про те, що Баумбах запозичив зі свого власного життя, але якщо він раптово владний і егоїстичний режисер, то це щось на кшталт акту саморефлексії, можливо, навіть спокути».
В цілому, пронизаний життям та іронією фільм рухається до свого «Золотого лева», Ноа Баумбах – до першої режисерській номінації на «Оскар», а Йоханссон і Драйвер – до боротьби за акторські премії (зокрема й ту саму нагороду академіків).
«Пральня», Стівен Содерберг
Сатирична комедія про гроші
Стівен Содерберг останнім часом випускає фільми мало не щороку, але не можна сказати, що їх ніхто не чекає. За виходом «Пральні» стежили принаймні з травня. Шанувальники режисера сподівалися на примирення Канн і Netflix, якого не відбулося. Замість цього Содерберг привіз своє дітище з армадою оскароносних зірок до Венеції.
Усій компанії нагороди вже приїлися і вони вирішили відірватися в компанії любителів сатири і чорної комедії. Гарі Олдман і Антоніо Бандерас склали комічний дует аферистів, власників офшорної компанії, а Меріл Стріп перевтілилася в літню вдову. Содерберг же зіграв на полі Майкла Мура («Фаренгейт 9/11») у стилі Адама Маккея («Влада», «Гра на пониження») і доступно розповів історію офшорного скандалу, який сколихнув 2015 рік.
Еріку Кону з IndieWire складно зрозуміти, куди вирушить цей фільм, оскільки він навряд чи буде претендувати на нагороди: «Стівен Содерберг із чудовим іронічним тоном досліджує складні системи, що керують сучасним суспільством. З «Пральнею» ця тенденція сягає грандіозних крайнощів. Кумедний, пекучий погляд режисера на скандал із «Панамськими документами» розкриває кавалькаду дурних пояснень, що руйнують четверту стіну, про підставні компанії, закони про корпоративний податок і офшорні рахунки».
Річард Лоусон з Vanity Fair залишився не задоволений комічним ефектом картини. Він вважає, що фільму варто позбутися загравань із глядачем. Лоусон пише, що «Пральня» поділена на окремі новели, які не викладаються в загальну мозаїку: «У фільмі немає відчуття кумулятивного імпульсу, немає відчуття, що шматочок за шматочком стикається один із одним до того, як розкривається фінальна мозаїка. Замість цього «Пральня» обрізається по пласкій лінії до кінця, а потім з’являється Меріл Стріп, яка відправляє нас додому з останнім пристрасним повідомленням про відповідальність корпоративного податку».
З трійки фільмів Netflix на фестивалі «Пральня» – найнезрозуміліший і, напевно, найвеселіший. Навряд чи у нього були амбіції на щось високе (незважаючи на участь в основному конкурсі), але тішить, що в наших глядацьких кишенях тепер на один фільм Содерберга більше.
Фото: Netflix
