«Ремейк “Короля лева” від Disney – сліпуче сафарі зловісною долиною», – пише Slate. IndieWire використовує схожу метафору – «катастрофічний стрибок у зловісну долину». «Гіперреалістичний чи гіпердивний: “Король Лев” і проблема зловісної долини», – вторує їм заголовок Huffington Post. «Зловісна долина», як ви можете здогадатися, – це не локація у світі мультфільму, а гіпотеза, яка каже, що реалістичний (але не на сто відсотків реалістичний) персонаж викликає у спостерігача неприязнь.

Як це працює?

Щоб зрозуміти, як це відбувається, досить поглянути на графік емоційних реакцій людини, викликаних різними людиноподібними персонажами. З ростом їхньої правдоподібності зростає впізнавання і, відповідно, симпатія, яку вони викликають у глядача (наприклад, гуманоїдний робот симпатичніший за знеособлену роботизовану руку, що складає автомобілі на заводі). Однак перед тим, як досягти піку, на якому розташована жива людина або робот, що ідеально копіює її, графік впізнавання та емпатії різко провалюється. Як з’ясував у 1978 році японський інженер Масахіро Морі, людей дратують роботи, які неідеально наслідують людину. Уявіть собі, наприклад, андроїда, який через системний баг починає характерно «заїкатися».

Або згадайте епізод «Чорного дзеркала» під назвою «Я скоро повернуся», в якому жінка спілкується зі штучним інтелектом, що імітує поведінку її загиблого чоловіка. Робот виявляється досить достовірною копією, але розлючує дівчину своєю покірністю, коли вона наказує йому зістрибнути зі скелі. Засмучена героїня розуміє, що він готовий виконувати накази, яким її реальний чоловік ніколи б не підкорився, і вона закриває робота на горищі. У таких особистих, але значущих деталях розкривається різниця між правдивістю (veracity) і правдоподібністю (verisimilitude). Коли об’єкту не вистачає трішки достовірності, щоб стати правдивим, він перетворюється на правдоподібний – але в негативному сенсі.

Де проходить ця межа?

Новинка Disney – далеко не першопроходець жанру «як використовувати фотореалістичність на зло». Минулорічний «Мауглі» від Warner Bros., що спирався на технологію motion capture, так само розділив критиків (52% на Rotten Tomatoes). При цьому багато хто порівнював його з «Книгою джунглів» (2016) Джона Фавро, режисера нового «Короля Лева» – на користь фільму Фавро, рейтинг якого зараз становить 94%.

А перша велика дискусія про зловісну долину в Голлівуді розгорнулася ще в 2004 році після виходу «Полярного експреса» Роберта Земекіса: motion capture була ще досить далека від сучасних досягнень, і численні комп’ютерні аватари акторів (Том Генкс, наприклад, зіграв відразу шість ролей) вразили глядачів тим, що виглядали водночас реалістичними і «дерев’яними».

А ось героїня «Того, хто біжить по лезу 2049» уникла критики. Як ви пам’ятаєте, для фільму була створена «копія» актриси Шон Янг у ролі Рейчел. Мало того, що Рейчел з оригінального фільму – андроїд, так до того ж у сіквелі фігурує її клон (що створює можливість виникнення ефекту «зловісної долини» у героїв фільму, які є людьми, – закоханий у справжню Рейчел персонаж відвертається від клону, сказавши, що у реальної Рейчел були зелені очі). Для створення цього клону була використана «маска» з кадрів із Шон Янг, накладена на обличчя іншої актриси, – що здатне викликати неприязнь вже у глядачів. Результат, однак, виявився досить безшовним – у мережі навіть називали сцену «камео Шон Янг», хоча реальна Янг, якій зараз 59 років, не брала участі у створенні сиквелу.

Однак претензія критиків до «Короля Лева» полягає не в тому, що тварини недостатньо реалістичні. Навпаки, вони надто реалістичні, але при цьому виконують фантастичні дії – говорять, співають і танцюють (зрештою, це мюзикл).

ScreenRant пояснює це на конкретному прикладі. «У ТВ-рекламі фільму рухи рота Нали не відповідають тому, як Бейонсе Ноулз-Картер вимовляє слово “Сімба”. […] Це лише підкреслює приналежність “живих” римейків Disney до зловісної долині. Суміш гіперреалізму з діями, які наш мозок інстинктивно відкидає як нереальні, заводить глядача в глухий кут. Мультиплікаторам дуже важко вирішити цю проблему. Як їм втілити на екрані “реалістичних” тварин, що розмовляють, якщо глядач розуміє, що тварина, яка розмовляє, суперечить реалізму?» У повісті фантаста Теда Чана (того самого письменника, за оповіданням якого знятий фільм «Прибуття») під назвою «Життєвий цикл об’єктів програмного забезпечення» художники створюють цифрових домашніх улюбленців – «дігієнтів», роблячи їх схожими на тварин (наприклад, тигренят і дитинчат панд), але не надто схожими, тому що дігієнти мають розмовляти і гратися, як діти. Левеня-дігієнт не було б схожим на Сімбу з ремейка «Короля Лева», тому що люди не стали б купувати таке «програмне забезпечення» – швидше йому надали б рис Сімби з оригінального мультфільму.

Що про це думають художники?

Ось що про відразливий ефект, який чинить мультфільм, розповіла в коментарі «Телекритиці» мультиплікатор Оксана Несененко:

Я думаю, що хоча сприйняття андроїда і викликає згаданий ефект, з яким я погоджуся, у «Королі Леві» – дещо інше. У цьому шматку статті підкреслюється те, з чим я згодна: «Феномен [зловісної долини] тісно пов’язують із активністю дзеркальних нейронів, що збуджуються у відповідь на такі дії, і лицьовою мімікрією, тобто копіюванням виразу іншого обличчя – отримання суперечливої ​​інформації негативно позначається на нашому емоційному сприйнятті. Навіть більше, в одному дослідженні піддослідним показували відеозаписи людей, роботів і андроїдів, фіксуючи їхні показники в фМРТ – у перших двох випадках реакції людей були досить типовими, зате на андроїдів мозок буквально спалахнув, особливо в тім’яних ділянках і місцях скупчення дзеркальних нейронів. Це інтерпретується як результат дисонансу між реальністю і очікуванням».

 

Ми звикли до певної рухливості людського обличчя, тому ботоксні обличчя, обличчя після інсульту, і, відповідно, андроїдні, сприймаються нами як щось незвичне, оманливе. З огляду на те, що нам вистачає 0,05 секунди, щоб розпізнати обличчя іншої раси, то розпізнати порушення міміки ми теж можемо досить швидко. У роботах (і манекенах, до речі, – моя давня фобія) мене швидше лякають не рухи, а їх відсутність.

 

Так ось, про різницю між цим ефектом і «Королем Левом». Я думаю, дисонанс викликає не максимальна візуальна схожість із твариною, а грубе подання антропоморфізму в міміці та звичках. У оригінальних мультфільмах Діснея глядач міг ототожнювати себе з персонажем через присутність у нього «людських» якостей, від міміки брів і усмішок до ходи, жестів, емоцій. Що вдавалося старим персонажам через характер їх промальовки, їхнього мімічного діапазону, створеного мультиплікаторами, які часто малюють емоції, дивлячись на себе в дзеркало.

 

У сучасній же графіці ти можеш домогтися максимальної схожості з твариною, але річ у тім, що її тіло не призначене для танців, не здатне на певні рухи, морда не здатна прийняти певний вираз. І саме грубе насадження антропоморфних якостей на реалістичних тварин і викликає дисонанс, як ніби хтось ворушить опудало лева зсередини.

А ось що розповів арт-директор VFX-студії The Mill Максим Гудiн:

Єдине, що може бути захопливим і цікавим у новому «Королі Леві» – це спроба здогадатися, що й кого штовхнуло на вибір естетики документальних фільмів National Geographic (яким теж Disney володіє). До «Короля Лева» Джон Фавро встиг зняти для Діснея «Книгу джунглів», яка виявилася надуспішною як у глядачів, так і у критиків. Якимось чином тоді команді вдалося знайти баланс між тим, що можна назвати рівнем реалістичності CGI, і художніми особливостями оригіналу, тобто вкрай реалістичні тварини співають і танцюють десь у індійських джунглях, які теж так відрендерені, що закачаєшся.

 

Коли Фавро призначили режисером «Короля Лева», можна було подумати, що ось воно – вже всі рішення готові, досвід отриманий, зрозуміло, що працює, а що ні. Проте, як виявилося, ні. Можливо, це було просто формальне рішення, тому що не можна ж робити вже зовсім одне й те ж, потрібні якісь концептуальні зміни, а можливо, Disney робили тести з аудиторією, і ця аудиторія дуже позитивно поставилася до надреалістичного зображення тварин.

 

Сам ефект uncanny valley – це жах будь-якої людини, що займається сіджи (CG, комп’ютерна графіка. – Ред.) професійно, тобто того, хто рендерить левів, наприклад, з очевидної причини: тому що потім у тебе рейтинг на Rotten Tomatoes – 56%. Але це ж і щастя для будь-кого, хто займається сіджи з любові до мистецтва, тому що uncanny valley, як і будь-яка помилка в інструменті (зациклення і тріск пластинки, наприклад), перетворюється на предмет мистецтва on its own і має шалену популярність. Adult Swim на цьому бізнес зробив, а хлопців на зразок Cool 3D World у музеях скоро виставляти будуть (хоча, напевно, виставляють уже давно).

 

Що ще цікаво – у промо до «Короля Лева» майже немає тварин, що говорять на камеру, суцільні екшен-нарізки і закадровий голос, тож, можливо, Disney у якийсь момент зрозуміли, що не слід це показувати завчасно.

Отже, ясно одне – не вся якісна комп’ютерна анімація однаково корисна. До речі, у «Королі Леві» застосовувалася не тільки motion capture – студія Moving Picture Company, яка відповідала за візуальні ефекти, поєднала захоплення руху з технологіями віртуальної і доповненої реальності. Отриманий результат творці називають проривом у виробництві контенту і кажуть, що фільм не можна назвати однозначно ігровим або анімаційним. Президент Disney із продакшену Шон Бейлі стверджує, що у випадку з «Королем Левом» «історичні визначення не працюють». І поки кіносайти лають фільм, технопортал Wired називає його першим кроком до VR-майбутнього кінематографії. І правда – якщо відкинути естетику, залишається технологія, в силі якої сумніватися не доводиться.