Олег Мавроматті: про бунт, кіно й інтернет-юродивих

Чорнуха – це безвихідь, але мені здається, що в моїх фільмах я даю якийсь вихід. У «Виблядках» (картина Олега Мавроматті, вийшла в 2000 році. – Прим. ред.) цього немає, тоді я ще дійсно не доріс до розуміння того, що справжній витвір мистецтва має обов’язково надавати вихід, хепі-енд. Інакше ти виходиш із залу з депресією, і ця депресія нічого тобі не дає, ніяких можливостей в житті. У тебе все погано, ти йдеш в кіно і дивишся фільм, де так само все погано. Ти виходиш і кажеш: «С*ка, взагалі жити не можу, а мені ще й це показали». Але коли ти приходиш в кінозал і тобі показують історію, де у героя все безпросвітно, а потім все-таки знаходиться вихід навіть з такого глухого кута, тоді ти починаєш вірити, що і у тебе в житті може щось змінитися на краще. І це правильно, це спосіб лікування.

Ви дивилися «Щастя моє» Сергія Лозниці? В кінці фільму головний герой після довгої подорожі по Росії і спостереження за жахами глибинки вбиває даішників-перевертнів, сім’ю свідків їх звірств над майором міліції з іншого округу і самого майора…

Гарна картина, мені дуже сподобалася. Ну це ж катарсис насправді, як у Ларса фон Трієра в «Догвілі». Це ж охр*ненно! Я вийшов після фільму в ейфорії, тому що головна героїня, яку постійно пресували, здійснює відплату – і нарешті отримуєш катарсис, розуміння того, що все-таки справедливість є, що вона може взяти гору. А якщо вона ніяк не торжествує… Насправді цим хворіє болгарський кінематограф. Він був похмурим і при соціалізмі, і зараз таким залишається. Там не буває хепі-ендів: героїв мучать, б’ють, принижують, все що завгодно з ними роблять, і все це нічим не закінчується.

Але цей катарсис призначений герою фільму, а не глядачу. Адже безвихідь залишається.

Ну чому? Зло має бути покаране. Тобі показують негідників, які мучать людей ні за що, безглуздо, і якийсь чоловік раптом карає цих негідників. Як же це не катарсис? І у Сергія Лозниці герой вбиває всіх, включаючи невинну сім’ю, тому що ці «всі» його дістали. Смерть невинних в даному випадку – це вже таке… Тріски летять.

Звідки у вас з’явився інтерес до таких тем, потяг саме до такого виразу – змушувати людей відчувати себе незручно і паршиво?

Такого завдання не було. Напевно, було бажання сказати якусь правду, яку не договорюють. Я змушений був робити чорну роботу за великий кінематограф, який дистанціюється або досить фальшиво говорить на ті ж теми. Наприклад, знаменитий «Левіафан» або новий фільм Андрія Звягінцева «Нелюбов». Для мене ці картини, на жаль, не справжні. Вони не дають ніякого виходу з ситуації – вони просто констатують факт. Глядач переконується в тому, що ніякого виходу немає. Як на мене, такі режисери ще й соціально небезпечні, тому що вони гіпнотизують народ, кажучи: «Не треба бунтувати, подивіться на себе – ви нікчеми! Подивіться, що буде, якщо ви почнете протестувати проти цієї влади навіть на такому незначному рівні! Наш герой – він такий же, як ви! Він намагається бунтувати, але нічого в нього не виходить, тому що влада сильніше. Так що залиште свої позиви при собі!» Це насправді страшно. Годарівська утопія в цьому сенсі для мене важливіша, тому що вона закликає людей вийти на площу. Тому що ти не просто лікар, який ставить діагноз, – ти ще показуєш, як вилікувати хворобу. А якщо не показуєш, як вилікувати, то навіщо мені знати свій діагноз? Щоб просто в муках померти?

Тобто «Левіафан» – це в якійсь мірі підтакування путінській пропаганді?

Безумовно. Міністерство культури виділило гроші на «Левіафана», воно нормально працює зі Звягінцевим. Все дуже хитро, якщо не сказати геніально. Міністр культури Володимир Мединський представляє «Левіафана». Ну якби це був якийсь дійсно заборонений фільм, який закликав би до бунту, хто б дав на нього гроші? Який би міністр культури його представляв? «Левіафан» чітко дає установку на бездіяльність.

Ваш маніфест про посткіно – що це?

Посткіно – не дуже відповідний переклад. Я б вважав за краще назвати це post-cinema, оскільки це щось більш об’ємне. Мені дуже цікаві життя і висловлювання деяких нестандартних людей з youtube, які не вписуються в загальноприйняті уявлення про зовнішність, поведінку, погляди. Як правило, тих, хто робить з них інтернет-меми, не цікавить життєвий процес цих людей. Я можу в динаміці розглянути ціле життя – як той чи інший герой готує їжу, як реагує на порноролики, комп’ютерні ігри та інші процеси. Можна вивчити цю людину дуже докладно, створити розуміння того, що це за особистість, і сформувати свій власний продукт.

Префікс «пост» – постсінема, построк, постпанк, постправда… Чи можливе постмедіа? Що це таке і чи буде воно взагалі?

Напевно. Є припущення, що навіть інтернет доживає свої останні дні і його скоро не буде, що він вичерпав себе.

А що буде? Віртуальна реальність?

Віртуальна реальність – продовження інтернету. У маніфесті post-cinema я говорив про те, що наступний крок для документації реальності – це 3D. Маніфест ми написали з

Боряною Росса  близько року тому, і коли цей рік сплеску нових технологій на кшталт віртуальних очок, телефонів, можливостей віртуального огляду зображень і відео в 360 градусів пройшов, я виявив, що насправді це утопічно-глухий шлях, який схожий на сплеск 3D-кінотеатрів. Зараз 3D-кіно вмирає, а 2D-кіно перемагає. Швидше за все, в цьому випадку не відбудеться якісного візуального стрибка.

Ваші головні персонажі – інтернет-фріки Сергій Астахов та Геннадій Горін. Ви цілеспрямовано шукаєте людей, яких можна вбудувати у вашу систему поглядів?

Якщо ми говоримо про Геннадія Горіна як про людину, яка тільки пародіює Гітлера, а про Сергія Астахова як про людину, яка тільки танцює на тлі російських прапорів, це і є дуже нормований погляд на них, етикетка для мас. Насправді за цим всім є щось інше. У своєму фільмі я не використовую меми, де Горін пародіює Гітлера, для мене це нецікаво.

В одному з інтерв’ю ви говорили, що Геннадій Горін підходить по типажу вашому новому фільму «Страус, мавпа і могила». Горін у виконанні Віктора Лебедєва штучно поміщений в гущу військових подій, тобто війну на Донбасі. Астахов, в свою чергу, входить в систему канонічного віруючого пропутінця…

Швидше, канонічного віруючого – віруючого без Путіна, в РПЦ, сімейні цінності. В кінці фільму він позбавляється усього цього. Що стосується сьогодення Горіна, то мені здається, що він більш боязкий і більше реагує на зовнішні подразники, ніж персонаж, зіграний Віктором Лебедєвим. Я штучно доводжу його до потрібного стану.

Ви зв’язувалися з цими персонажами в реальності?

З Астаховим віртуальний зв’язок результатів не приніс. Я звернувся до сусіда Астахова, який жив з ним в одному будинку. Він спробував налагодити з ним комунікацію, але була повна відмова. На жаль, Астахов помер в січні цього року. З Горіним вийшов контакт, навіть є ролик, де він говорить про мій фільм. Але картина йому не сподобалася – він вчепився за деталі, які нічого особисто для мене не значать. Йому не сподобався фільм ні глобально, ні ідеологічно.

Важливо, щоб вони самостійно викладали свої ролики на youtube, без втручання ззовні?

Вони і так це роблять, незалежно від мене. Для мене важливо побачити якогось яскравого персонажа, реалістичного, який відрізнявся б якоюь протестною психологією. Не життя людини в маленькому сірому містечку, а опір режиму.

Опір режиму сірості і однаковості?

Не тільки. Політичному режиму. Мене цікавлять блогери, які живуть в Росії і якимось особливим чином чинять опір режиму Путіна. Для мене це дуже важливо. Наприклад, мій фільм «Дурням тут не місце». Головний герой Сергій Астахов є людиною, яка для дуже багатьох людей в інтернеті являє собою якусь карикатуру або зріз на сучасне суспільство. До моєї стрічки його дуже багато хто сприймав як концентрацію негативу – товстий, негарний, огидний, асексуальний тип, обвішаний георгіївськими стрічками, танцюючий на тлі прапорів Росії, з максимальною кількістю православних хрестів, який заявляє про свою неймовірну віру в Путіна як в президента, в церкву, в офіціоз. Багатьом все стало відразу зрозуміло – «він огидний, він гад, подивіться, який він некрасивий». Я маю на увазі опозиційно налаштованих людей, а не путінський електорат.

Коли я почав розкопувати його особистість, виявив, що за цим фасадом ховається бунтар, який розчарувався у всьому цьому. Те, чого багато хто не помітив, для мене стало очевидним. Це найважливіший меседж фільму – людина від абсолютного прийняття всієї дійсності і промитих завдяки масмедіа мізків доходить до звинувачення «Першого каналу» у брехні, президента Путіна – в неспроможності, а релігію, якій він поклонявся на початку, починає сприймати як неправдиву цінність. Це образ сучасного юродивого, який на наших очах формується як юродивий, і ми маємо можливість це відстежувати. До сьогоднішнього часу в історії людства феномен юродивості не був відображений, причому самим юродивим, на плівці. Зараз ми можемо розглядати таких людей під мікроскопом, буквально кожен день їхнього життя, і побачити, що ці люди складніше, ніж здаються.

Звідки з’являються сучасні юродиві?

Ця юродивість виникає на певному етапі їхнього життя. Активується механізм, який вважається вже неіснуючим. Професійні дослідники юродивості заявляють в своїх книгах, що цей феномен закінчився після Другої світової війни – нібито всіх юродивих переловили, посадили в психушки. Завдяки youtube або будь-якому відеохостингу ми бачимо, що такі люди є і мають свій особливий, альтернативний, погляд на світ, у них можна простежити певну динаміку заперечення. Юродивий – це людина, яка «лається світу». Вона безпосередньо говорить з царем, звинувачує його в смертних гріхах і нічого не боїться. Ці люди отримали таку «публічну медію». Раніше юродивий виходив на площу і кричав, зараз це відбувається дистанційно. Віра в справжнього Бога. Юродивий звинувачує церковних служителів в тому, що вони гріховні, недостатньо світлі, і тільки він може їх звинуватити. Він сам може здійснювати будь-які гріхи, але найважливіше для нього – це критичний дискурс, який він репрезентує.

Ви знайшли багато таких людей?

Архаїчних юродивих дуже мало, на жаль.

Виходить, що «Виблядки», «Дурням тут не місце» і «Страус, мавпа і могила» – це трилогія про юродивих.

Так. «Виблядки» зроблені до епохи інтернету, але в цьому фільмі я дивним чином передбачив сьогоднішню реальність. Якщо ти пам’ятаєш, там людина від першої особи розповідає різні історії – так само, як і сьогоднішній блогер у себе на каналі. Є ще більш ранній варіант «Виблядків», в якому немає blue screen, актор просто стоїть біля стіни без будь-яких додаткових ефектів. Це 40-хвилинна версія з тим же монологом. Потім вже я зробив інші версії, які зараз доступні.

Своєю акцією «Свій/чужий» (самогубство онлайн, в залежності від кількості зібраних голосів «за» і «проти») ви теж передбачили деякі процеси. В інтернеті міститься безліч відео самогубців. Люди стрибають під потяг, з дахів багатоповерхових будинків, їх знімають на камери або телефони. Гучна гра «Синій кит», яка вийшла за межі віртуальності…

Є певна психологічна схильність до таких речей, не більше того. Певний відсоток таких людей в суспільстві був завжди. Не можна говорити про якісь тенденції. Це норма, спосіб самовираження. Так само, як і будь-яка війна – це теж, на жаль, норма. Це діяльність, яка працює на скорочення популяції, біологічні процеси, які ми можемо простежувати на мікрорівні. Є наука, біосеміотика, яка відстежує ці процеси на модульних організмах. Скажімо, гриб слизовик – багатоклітинна істота, що складається з різних клітин. У періоди відсутності кормової бази або наявності якоїсь загрози ці клітини з’єднуються – і гриб набуває вигляду слимака, який може переміщатися, шукати корм і вислизати від небезпеки. Наприклад, коли хтось розводить багаття поруч з ним, клітини слизовика з’єднуються – і він тікає. І є цікава опція – принесення в жертву певних клітин: коли вони об’єднуються, покривні клітини вмирають для того, щоб створити покривну структуру, що дозволяє слизовику рухатися. На таких істотах біосеміотика вивчає макропроцеси, які відбуваються в суспільстві.

Ви знаєте українських відеохудожників вашого формату? Людей, які займаються складними темами в Україні?

Крім Анатолія Ульянова, мабуть, нікого не можу назвати. Ульянов на Брайтоні знімав, на його каналі все є. Я не дуже обізнаний.

У вас був конфлікт з Анатолієм Ульяновим. Він звинувачував вас у плагіаті, оскільки за два роки до виходу «Дурням тут не місце» він змонтував ролики того ж персонажа, Сергія Астахова, у фільм «Моє православне кіно».

Це був не конфлікт, а взаємна піар-акція. Якби Ульянова не існувало, то його потрібно було б придумати.

Чи є такі ж юродиві в Україні?

Почасти. Є Серонхелія, але від нього не надходить ніяких заяв, немає політики. До цього також дуже близький блогер Мопс Дядя Пес. У Мопса теж немає висловлювань, але є радикальні, божевільні дії. Мопс – колишній зек, який відсидів жахливу кількість років у в’язниці і став дуже успішним відеоблогером. Він втілив в життя те, що я робив з електричним стільцем, але по-іншому. У нього є електричний нашийник, і його партнер виступає в ролі сутенера – він знущається над Мопсом за гроші. Є прайс-лист, і люди замовляють удар струмом або удар по голові якимось предметом. Самогубство не передбачено, звичайно ж. Вони прагматики, це спосіб заробітку, нехай і екстремальний. Мопс ще постійно базікає, розповідає про в’язницю, про якісь випадки з життя, тобто він не просто лялька для побиття, він може цікаво говорити. Тому у людей виникає бажання замовити якесь знущання – вони бачать перед собою живого, реального зека. У суспільства виникає жах перед такими людьми, повне неприйняття – і тут з’являється шанс з ними брутально взаємодіяти. Дивний атракціон. Зазвичай таких людей бояться, а тут будь-який школяр може замовити за дрібний прайс удар електрикою.

Це можна назвати мистецтвом?

Це складне питання. Для того щоб називати себе художником, потрібна сміливість. Якщо ти художником себе не назвав – значить, сміливості у тебе немає.