Припустімо, 1986 рік у Радянському Союзі. Не обов’язково 26 квітня, не обов’язково Прип’ять, не обов’язково навіть УРСР. Люди живуть звичайним життям, а їхній побут – побут останнього радянського покоління – через роки професор Каліфорнійського університету Олексій Юрчак опише словами, які нагадують казку: «Це було назавжди, поки не скінчилося». Мовляв, перед розпадом СРСР система здавалася вічною і безальтернативною, однак після її краху люди запросто обтрусилися від минулого і рушили далі, дивуючись, як їм вдалося стільки років прожити в цьому сонному царстві. Через 33 роки після трагедії ми можемо з гіркою іронією відповісти: вдавалося, тому що держава дуже вже старанно зберігала їхній сон. Так старанно, що швидше б дозволила тисячам людей померти, ніж прокинутися.
Фото: HBO
«Чорнобиль», знятий у Литві шведами й американцями на замовлення Sky (Велика Британія) і HBO (США), викликав закономірне скепсис у людей, що народилися з цього боку Залізної завіси. Однак мали рацію ті, хто повірив у серіал: перший часовий епізод навіть перевершив очікування, обернувшись повноцінним фільмом-катастрофою. У ньому ще не фігурує героїня Емілі Вотсон, і Стеллана Скашгорда у ролі зловісного голови урядової комісії ми лише почули по телефону, проте інші лідери акторського складу вже виправдали покладені на них сподівання (чомусь спочатку автоматично пишеш «покладений на них обов’язок»).
Джаред Гарріс. Фото: HBO
Джаред Гарріс і Адам Нагаїтіс недавно ділили знімальний майданчик у «Терорі» (AMC), однак тепер на їхніх героїв чекає терор – і в значенні «страх», і в значенні «психологічне насильство» – значно витонченіший. Обом британцям дісталися ролі реальних персонажів: Гаррісу – розслідвача причин катастрофи Валерія Легасова, Нагаїтісу – пожежника Василя Ігнатенка (навіть визнаючи, що він анітрохи не схожий на реального Ігнатенка, важко позбутися думки, що за кельтським фасадом актор досі успішно приховував білоруса).
Адам Нагаїтіс. Фото: HBO
Дружині Василя (її зіграла Джессі Баклі з «Війни і миру» BBC) не спиться у квітневу ніч, і, дивлячись у вікно, вона бачить з боку ЧАЕС спалах. У інших квартирах цього не бачать, та поштовх, який йде за спалахом, точно відчувають. І що ж? Не в змозі заснути, ці люди підуть до залізничного насипу милуватися загравою. «Красиво», – скаже якась жінка. «Щось метал у роті відчувається», – може додати її супутник, однак і в нього не виникне хвилювання. Нагорі працюватимуть над тим, щоб він і далі не хвилювався – а коли паніка в Прип’яті буде вже неминучою, настане черга зберігати спокій інших міст і республік.
Фото: HBO
Мабуть, ця підкреслена наївність населення – одна з небагатьох фальшивих нот пілотного епізоду. З іншого боку, без цього акценту на патерналізмі західному глядачеві була б не настільки очевидна дефективність «вулика» містоутворюючих підприємств, а в ширшому сенсі – всієї системи під суворим, але хаотичним керуванням вічної «Tseka». Здається, всі знають, як функціонує підприємство і що на ньому відбувається наразі: мені, мовляв, мій друг, сантехнік (або прибиральник) зі станції, сказав, що там все гаразд. Так там завжди все гаразд, тільки до палива не можна наближатися, інакше пропишуть кожну годину випивати по склянці горілки. Та й то, хіба погано? Насправді всі щось знають, але тих, хто знає точно і напевно, не почують. Їх почнуть перевиховувати.
Фото: HBO
Сцени такого «перевиховання», коли тих, хто сумнівається, змушують поглянути на Четвертий блок власними очима, піднімають пілот «Чорнобиля» з рівня драматичного трилера до справжнього зразка космічного жаху: серіал разом із першими жертвами катастрофи заглядає їй у саме серце – в ту прірву, яка в фільмах іншого жанру оберталася на чорну діру або «горизонт подій». У «Чорнобилі» немає фантастики, однак у ньому, як у кошмарних космічних одиссеях, є божевільний капітан і жахливе марнославство. Хрипкоголосий співак Кон О’Ніл у ролі директора АЕС Брюханова – не очевидне кастингове рішення (здається, продиктоване бажанням мати в акторському складі Єна Макшейна «для бідних»), та навіть це працює. Як і Пол Ріттер у ролі іншого ситуативного антагоніста, старшого інженера Дятлова, демонструє, що часом найстрашнішими в момент катастрофи можуть бути спокійні люди.
Порівняння музичної складової серіалу з «Дюнкерком» спочатку теж здавалися перебільшеними, та саунд-дизайн «Чорнобиля» і справді можна назвати бездоганним: акомпанемент (недієгетичного) дрона весь час намагається злитися з (дієгетичними) звуками індустріальних процесів, тривоги і сирен, та так до кінця і не зливається, ні на секунду не збавляючи напруження.
Фото: HBO
Однак, мабуть, найважливіше – це те, чого серіал не робить – принаймні, поки що. Він не тикає в обличчя глядачеві паралелями з сучасністю (при тому, що поза знімальним майданчиком актори не можуть втриматися від міркувань про уроки Чорнобиля для тих нинішніх, хто заперечує глобальне потепління). Дія відбувається в 86–88 роках, більше нічого. Жодного закадрового коментаря «про головне», жодних красномовних кадрів нинішньої Прип’яті. Коли драму не потрібно пояснювати експозиційними діалогами і втовкмачувати міжнародному глядачеві довідкою «що все це означає для мене і моїх дітей» – значить, драма розіграна добре. Втім, щодо того, як розіграти не драма – трагедію – у цього серіалу були найкращі вчителі. Найгірші друзі свого народу.
Фото: HBO
