У 2016 році світ змінився, і річ не тільки в приході до влади Дональда Трампа, безчинствах російських хакерів і тренді «дрон у кожен будинок». Змінився медіаландшафт, який транслює нам картину світу: розважальні ЗМІ, які раніше лише загравали з серйозною журналістикою, стали номінуватися на Пулітцерівську премію, Facebook почав здаватися під натиском фейкових новин, а межа між блогінгом і новинами остаточно розмилася.
Головними героями антиутопій, які виходять з друку в наші дні, все частіше стають журналісти і CEO техностартапів. До речі, вони ж часто й пишуть антиутопії
На нову цифрову реальність оперативно відреагували фантасти: останні рік-півтора стали особливо врожайними для жанру діджитал-дістопії. Головними героями антиутопій, які виходять з друку в наші дні, стають вже не боязкі держслужбовці та надто людяні андроїди: все частіше в таких книжках йдеться про журналістів і CEO технологічних стартапів. До речі, ці ж люди часто й пишуть антиутопії, і Україна – не виняток: минулого року вийшов постапокаліптичний роман «Стіна» кореспондента ТСН Андрія Цаплієнка. Екс-піарщиця Google Джессіка Павелл написала сатиричну повість «Великий розрив» про темний бік Кремнієвої долини (і виклала у вільний доступ), а журналіст Huffington Post і медіаменеджер Джонатан Грінберг опублікував прямолінійний трилер про диктатуру Трампа «Америка 2034».
«Телекритика» вирішила поцікавитися, яким бачать наше медіамайбутнє сучасні письменники. Яка роль журналістики і соцмереж у чудовому новому світі? Будуть фейки заохочуватися чи каратися? Давайте розберемося на конкретних прикладах – поки що зі сфери фантастики.
Навіщо потрібна «поліція об’єктивності»?
Сучасні фантасти прекрасно усвідомлюють небезпеку фейків, але ще більшу загрозу вбачають у «тотальній об’єктивності». Всерйоз гнатися за універсальним детектором брехні може лише підліткова література – що й робить один із релізів 2018 року в жанрі young adult, роман Вілла Макінтоша «Майбутнє без брехні». Його герої живуть у Сполучених Штатах, де до влади прийшов американський варіант Путіна на прізвище Вітнік – він показово займається спортом і мало не літає з лелеками. Юні герої журяться, що глядачі популярного каналу News America вірять у постановкові кадри з 69-річним президентом-марафонцем, але не вірять у шкільні репортажі про вчителів, що розбещують учнів. Вони вирішують створити детектор брехні під робочою назвою Truth App та разом із журналістами-повстанцями піднімають бунт за все хороше і проти всього поганого.
Антиутопії для старших підходять до теми fake news без максималізму. Авторів на кшталт Бена Вінтерса цікавить, куди може завести боротьба з фейками, яка перетворилася на самоціль. Вінтерс починав кар’єру з романів у жанрі «літературного кросовера» – книг «Розум і почуття і гади морські» й «Андроїд Кареніна». Пізніше він звернувся до теми апокаліпсису в детективній трилогії про поліцейського, який розслідує вбивство за півроку до фатального зіткнення Землі з астероїдом. Нарешті, в січні вийшов його новий роман «Золотий штат» (Golden State) про псевдоутопічне суспільство, сформоване на території колишньої Каліфорнії.
У романі Бена Вінтерса «Золотий штат» навіть у фактчекерів є фактчекери
У «Золотому штаті» заборонена брехня в будь-якому вигляді. Головний герой Ласло Ратешич (знаємо-знаємо, ви ще до Такеши Ковача не звикли) служить у «Спекулятивній поліції», яка бореться з тими, хто скоює злочини проти правди. Він є одним із небагатьох обраних, яким дозволено заради загального блага відступати від об’єктивності та шукати відповіді на запитання «а що було б, якщо?..» Як і інші жителі «Золотого штату», він читає лише газету «Довірена влада». Її радикально об’єктивні статті «покладаються на розшифровувачів, архіваріусів і бібліотекарів Вічного Протоколу, збирачів даних, фактчекерів і їх фактчекерів, а також Затверджених Експертів».
Схоже, саме так виглядає світ, де до влади прийшли «вочдоги» – і почали зловживати привілейованим доступом до брехні і фантазій. Бен Вінтерс не приховує презирства до чинного президента США і навіть виступив редактором проекту Slate під назвою Trump Story Project, для якого ряд письменників створили розповіді про майбутнє в «еру Трампа». «Золотий штат», мабуть, є радикальною фантазією на ту ж тему. Хто, як не Трамп, зробив опозиційні медіа синонімом Fake News? У поданні Вінтерса медіапуризм, продиктований корисливими цілями, цілком може перетворитися на диктатуру.
«Журналістика балканізована», – писав Нік Гаркавей у 2012 році, а п’ять років по тому перетворив ці думки на роман
Схожу ідею «абсолютної прозорості» взяв за основу постмодерніст Нік Гаркавей (син короля шпигунських детективів Джона Ле Карре) у своєму романі «Гномон» (2017). У ньому штучний інтелект під назвою Свідок може «просвічувати» думки громадян навіть після їхньої смерті. Ще в 2012 році Гаркавей написав нехудожню книжку «Сліпий гігант» про те, як цифрове середовище формує сучасне суспільство. «Журналістика балканізована – є залишки старих медіа, де ті, хто платить за рекламу, представляють факти у вигідному для себе ракурсі; є блогери, чиї думки неможливо відокремити від правди; є неперевірена інформація, нативна реклама (infomercials) і відверта пропаганда нафтових компаній, які вимагають права на буріння по всьому світу», – пише він.
На думку письменника, замість того, щоб заколисувати глядача потоком непотрібної інформації, стрічка новин нав’язує йому тривогу і почуття провини. «Телебачення було погане саме по собі, але тепер кожна соцмережа вивалює на нас стрічку зі спливаючими вікнами політичних трансляцій, дебатами і думками про локальні та глобальні проблеми, які нібито безпосередньо впливають на наше життя. Вони намагаються переконати глядача, що він винен в ухваленні рішень – навіть тих, які не схвалює. На нас покладається зобов’язання: ознайомитися з усією наявною інформацією і діяти».
Роман «Гномон» по суті є новеллізацією цих же думок, оновлених в очікуванні «Брексіта». Адже за ШІ, який читає думки, в книзі стоїть не авторитарний Старший Брат, а своєрідна insta-демократія: навіть найнезначніші рішення ухвалюються загальним голосуванням громадян. Сам по собі «Гномон» швидше є метароманом за заповітами Борхеса, ніж корпоративною антиутопією – але він чудово передає ілюзію відповідальності та контролю, яку створюють соцмережі та ЗМІ, що паралельно збирать інформацію про користувачів і продають її «наліво».
Якою буде журналістика, коли вимкнуть інтернет?
У романі Майкла Дотена Trump Sky Alpha (опублікований у лютому 2019 року) чинний президент США перетворився на володаря ядерної пустелі: він розсікає на своєму лакшері-дирижаблі над знищеними Третьою світовою війною містами. Однак у центрі сюжету – не він, а журналістка New York Times Рейчел, чия сім’я імовірно загинула під час ядерних ударів. У 10% населення Землі, що залишилися в живих, немає інтернету, але ЗМІ все ще намагаються вижити. Перше завдання, яке NYT дає Рейчел після катастрофи – написати матеріал про «гумор перед кінцем світу»: до першої річниці армагеддона журналістка повинна зібрати інформацію про меми, які люди публікували перед загибеллю.
Дотен хотів відрефлексувати наші стосунки з інтернетом через призму глобальної катастрофи – у романі користувачі продовжують викладати неполіткоректні жарти навіть у розпал воєн. Але письменнику вдалося зафіксувати ще одне важливе спостереження: ЗМІ будуть гнатися за трафіком навіть тоді, коли трафік зникне разом із аудиторією. New York Times у цьому сатиричному романі спішно намагається стати новим Buzzfeed. Редактор каже Рейчел: «Ніхто нічого зараз не знає. Історія зникла, журналістика зникла. Система може рушити в будь-якому напрямку. Нам потрібно почати розповідати історію». Однак, навіть почавши з чистого аркуша і маючи можливість створити нову реальність, видання тягнеться до токсичних жартів, а не до фактів (наприклад, поїздка в дата-центр, де за допомогою дронів і технології розпізнавання облич Рейчел хоче знайти останки своєї дочки, не підходить NYT як редакційне завдання, ось меми – це інша справа).
Альтернативна New York Times у романі Марка Дотена вирішує перетворитися на аналог Buzzfeed і збирає «меми про кінець світу»
Ще одна варіація на тему кінця інтернету – що, правда, не супроводжується кінцем світу, – описана журналістом BBC, Vice і New Scientist Тімом Моеном у його свіжому романі «Нескінченні деталі» (березень 2019). Видавнича підводка описує його як «актуальний і лякаючий портрет світу, де панують фейки, приватності не існує – і повністю відключений інтернет». Роман розгортається у двох площинах: до і після краху Мережі. «До» ми бачимо Брістольське угруповання анархістів під назвою (не лякайтеся) Народна Республіка Стоукс-Крофт. Вони свідомо обрали життя в анклаві без інтернету тоді, коли все інше людство живе в подобі «Чорного дзеркала» і носить смарт-окуляри, що дають змогу зчитувати інформацію про зустрінутих людей. Мейнстрімна преса відкрито потішається над ізольованим ком’юніті: у BBC зразка 2021 року виходить замітка «Тупие місто» (за аналогією з тим, що решта Брістоля – «смарт», тобто «розумна»).
Втім, розумникам незабаром доведеться несолодко, коли хакерське угруповання DRONEGOD$ відключає по всьому світу інтернет. Їхній удар спрямований не тільки проти технокапіталізму, а й проти його соратників у ЗМІ. «Ця революція не буде показана по телевізору. Про неї не буде твітів. І ретвітів. І хештегів. Її не будуть лайкати, шерити, надсиласти повідомлення і викладати в Instagram», – йдеться в їхньому маніфесті. Однак луддитська утопія швидко обертається на кошмар, коли через зруйновану інфраструктуру страждає медицина і поставки продуктів першої необхідності.
«Нескінченні деталі» – роман одночасно про те, як мас-медіа відірвані від субкультур, що мають реальний вплив (згадайте, як «старі» медіа прогавили появу альтрайтів, коли Vice і їм подібні вже активно брали інтерв’ю з лідерами руху), і про те, як самі субкультурні діячі часом відірвані від реальності. Анархісти з «Народної республіки» стверджують: «Ми лише хочемо показати людям, наскільки вони залежні від інтернету, яким вони не володіють і не керують». Однак хто по-справжньому не усвідомлює ступеня залежності людей від Мережі – і мас-медіа, – так це радикали DRONEGOD$, які в одну мить занурили світ у хаос.
Куди нас приведе гонитва за історіями?
«Підступний Альбіон» (2018) Сема Баєрса важко назвати фантастичним романом – його дія розгортається в найближчому майбутньому після Brexit, тож це практично антиутопія в реальному часі. Баєрс написав різку сатиру на «нові медіа» і старі добрі таблоїди – видання Record, в якому працює головний герой Роберт, є погано замаскованою версією The Daily Mail. Його головний редактор відчуває симпатії до політиків правого спрямування і женеться за кліками, відмахуючись від «журналістики з великої літери». Водночас якийсь троль жорстоко висміює у коментарях колонки Роберта – і виявляється, що за ніком ховається ні хто інший, як його дружина.
Баєрс доводить до абсурду не тільки опальні праві ЗМІ, а й «коментаріат» (тобто співтовариство медійників) як клас. Окремо він проходиться по журналістах, які популяризували «нетряний туризм» – на кшталт Джона Гарріса із The Guardian.
Під час брифінгу редактор BBC пропонує називати небілих людей «колороїдами»: «Якщо немає такого слова, то воно точно нікого не образить»
Однак дістається і оплотам політкоректності на кшталт BBC: у романі їхня безгрішність виявляється розбавленою постійним роздратуванням і спробами уникнути незручних тем. Наприклад, під час брифінгу редактор BBC пропонує називати небілих людей «колороїдами». Він визнає, що такого слова немає, але вважає, що «так навіть краще… якщо немає такого слова, то воно точно нікого не образить».
Водночас інтернет підкорюють блогери під псевдонімом The Theory Dudes (пародія на The Try Guys), фішка яких – вишукувати фашизм у звичайних явищах, від випічки до селф-палиць. Вони порушують тему «фашизму в омлеті з білків», «фашизму марафонів» і навіть «фашизму шкарпеток»: незважаючи на повні нісенітниці блогу, аудиторія дослухається до них більше, ніж до традиційних медіа. На тлі всього цього головний герой поступово переходить зі стану ліволіберальних коментаторів у табір праворадикалів, а його колеги роздмухують одинокий твіт із хештегом #whitemalegenocide в цілу медіакампанію про існування «змови чорних жінок, що замислили геноцид білих чоловіків».
Блогери з роману «Підступний Альбіон» порушують тему «фашизму в омлеті», «фашизму марафонів» і навіть «фашизму шкарпеток»
Незважаючи на цинізм тексту, його автор – далеко не прибічник ідеї «все пропало». В одному інтерв’ю Сем Баєрс каже: «Парадоксальним чином шум “думок”, що ллється на нас звідусіль, зробив роботу кореспондентів і журналістів-розслідувачів більш важливою. Погляньте на тексти Керол Кадволладр про Brexit і Cambridge Analytica або на матеріали Амелії Джентльмен, присвячені Віндраш-скандалу. Це тексти, які визначають наш час. Я від них у захваті. І порівняйте їх із тим різновидом “журналістики”, де хтось сидить у себе на кухні та розганяє ненависть з приводу політики ідентичності в університетах».
Такому кухонного коментатору точно не сподобався б фантастичний роман Наомі Олдермен «Сила», який був опублікований за кілька днів до президентських виборів у США, і який незабаром стане серіалом Amazon. У цій феміністській дистопії пригнічення жінок обертається проти чоловіків: власниці пари X-хромосом раптово виявляють у собі силу вбивати представників протилежної статі одним дотиком – жертва отримує електричний розряд. Єдиним важливим чоловічим персонажем книги є нігерійський хлопець Тунде, який викладає перші кадри «жіночого бунту» на YouTube і незабаром виявляє себе в ролі одного з найбільш затребуваних журналістів світу. Його наймають CNN і BBC, а глядачі, що подивилися його репортажі, починають об’єднуватися в онлайн-групи «руху за права чоловіків». «Він журналіст. Його інтригують зміни в суспільстві, він хоче їх зафіксувати, але лише з часом розуміє, що того, що відбувається, варто було б більше боятися», – розповідає письменниця про свого персонажа.
Незважаючи на те, що Тунде – профемініст, і бере в руки камеру з благою метою, його приналежність одразу до двох світів медіа, старого (робота на CNN і контракт на публікацію книжки) і нового (популярний YouTube-канал) не дає йому автоматичного імунітету в новому суспільстві. Жінки навіть намагаються зґвалтувати Тунде – однак інші жінки його рятують. Звісно, це не жарти про «жахи фемінізму», а лише зміна домінуючих гендерних ролей: попри те, що в нашому суспільстві жінка може досягти слави та медійного впливу, почуватися вона буде не набагато захищенішою, ніж чоловік-журналіст серед вакханок у альтернативній реальності Наомі Олдермен.
Схоже, ніхто з сатириків не зазіхає на честь професії журналістів (більшість перелічених авторів самі працюють або працювали в цій сфері). Швидше, зробивши з преси в найкращому разі безпорадного героя, а в найгіршому – антигероя, вони хочуть, щоб у реальному житті журналісти були героями без будь-яких префіксів. Зараз це як ніколи потрібно.
