Найголовніша загадка нового випуску «Чорного дзеркала» під назвою Bandersnatch («Бармаглот», ще один варіант перекладу – «Брандашмиг») полягає не в тому, чи сподобається аудиторії такий формат. І навіть не в тому, чи стане перший інтерактивний фільм Netflix початком тренду на розваги в стилі choose your own adventure – можливо, кожного з нас і справді чекає індивідуальний серіал з віртуальними акторами, що генерується нейромережею на основі вибору, який ми робитимемо по ходу сюжету, – але це питання не днів, а років.
Головна загадка: як, чорт забирай, піратські сайти на кшталт «дивитися безкоштовно без реєстрації» зможуть запропонувати своїй аудиторії такий ласий шматочок поп-культури? Адже в «Бармаглоті» доводиться кілька десятків разів обрати дію за головного героя, привівши його тим самим до однієї з п’яти унікальних кінцівок.
Про те, що Netflix планує випустити інтерактивний випуск «Чорного дзеркала», було відомо давно. А про те, що він буде частково базуватися на міфології напівлегендарної комп’ютерної гри з 80-х, ми дізналися лише днями. За своєю формою «Бармаглот» і справді схожий на «реіграбельну» (тобто з різними варіантами сюжету) гру – тільки замість активної взаємодії зі світом ви одна за одною дивитеся довгі кат-сцени. Та й ваш герой Стефан (Фіонн Вайтгед) – далеко не лицар або асасин: він – замкнутий юнак, який сам розробляє гру за мотивами культової фентезі-книги, автор якої Джером Ф. Девіс (Джефф Мінтер) збожеволів і вбив свою дружину. Батько хлопця (Крейг Паркінсон) чомусь замикає його на ключ і часом ставиться до юнака як до маленького – на самому початку фільму він пропонує йому (і глядачеві) вибрати, які пластівці він хоче на сніданок. На сюжет це радикально не вплине – але всі, хто дивився «Повелителя бурі», знають, що навіть такий елементарний вибір може бути вкрай важким для травмованого героя. А те, що Стефан травмований, зрозуміло відразу: по ходу фільму ви дізнаєтеся, що саме його гризе – і вирішите, як із цим упоратися.
Фото: Netflix
«Бармаглот», дія якого відбувається в тих же альтернативних 1980-х, що й сюжет знаменитого епізоду «Сан-Джуніперо», упивається артефактами 80-х (вдосталь касет і платівок Tangerine Dream, монітори з 8-бітними іграми) і культурою «психоделічної революції», що передувала їм. Тут неминуче лунають імена Олдоса Гакслі та Тімоті Лірі; маячить на периферії сюжету письменник Джером Девіс схожий одночасно на всіх божевільних гуру фантастики, а канва сюжету явно натхнена головним містком між езотеричними 60-ми і кіберпанковими 80-ми – книгами Філіпа Діка. Щоб ви напевно звернули увагу на його вплив, у квартирі одного з героїв, візіонера-розробника ігор Коліна (Вілл Поултер), висить великий постер «Убіка» – одного з найвагоміших романів Діка.
Channel 4, який раніше продав «Чорне дзеркало» Netflix, в останні роки теж активно загравав з так званою «фантастикою нової хвилі» – але явно усвідомлюючи, що цій «новій» хвилі в наші роки виповнюється вже півстоліття. Їхній серіал «Електричні сни Філіпа Діка» значно відретушував оригінальні розповіді, які писалися в атмосфері Холодної війни, а міні-серіал «Утопія» (2013), не будучи по суті науковою фантастикою, теж досліджував теми параної перед таємним світовим урядом, дивними експериментами 70-х і загадковими письменниками-пророками. «Бармаглот» поруч з цими шоу виглядав би органічніше, ніж серед звичних нам епізодів «Чорного дзеркала».
Фото: Netflix
Само по собі це не погано і не добре. Але досі найсильніші випуски «Чорного дзеркала» (за винятком згаданого «Сан-Джуніпер») були зроблені за формулою «1 частина злої іронії, 2 частини фаталізму». Не буде спойлером сказати, що кінцівки у «Бармаглота» досить безрадісні – інших б ми від Чарлі Брукера і не хотіли б, – але сама можливість ними жонглювати (у деяких «точках збереження» можна повернутися і «переграти» сюжет) завдає по фаталізму класичного «Чорного дзеркала» серйозного удару. Втім, різдвяні випуски популярних серіалів – це майже завжди можливість відійти від второваної доріжки і просто поклеїти дурня (згадайте хоча б епізод «Ксени», в якому вона зустрічає Санта Клауса). Тож немає сенсу лаяти «Бармаглота» за недостатньо серйозну міну або сцену, в якій психолог головного героя вихоплює з-за спини катани та кричить: «Йди-но сюди, мамію!» – тим більше, вони цілком відповідають духу інді-ігор.
Стовпи фантастики, на які спирається фільм, були породженнями не тільки розширеної «кислотою» свідомості їх авторів, а й духу часу. «Бармаглот» же бере від них те, що лежить на поверхні
А ось вуаєризм щодо 80-х – усі ці перебирання вінілу і ретельний дизайн книг, стилізований під відповідну епоху, – тим більше набридає, чим ближче ми до 2020-х або чергового сезону «Дивних див». Дивитися на 80-ті «Бармаглота» – це така ж приємна розвага, як спостерігати за мутуючими ретро-логотипами на цьому улюбленому серед вузьких кіл каналі, – і така ж бехглузда. Усі ті стовпи фантастики і теорій змови, на які спирається «Бармаглот», були породженнями не тільки розширеної «кислотою» свідомості їх авторів, а й соціально-політичної ситуації. «Бармаглот» же виглядає стильно, але стерильно: єдине жало критики, яке він випускає, стосується нашої одержимості розвагами (особливо – реаліті-розвагами).
Фото: Netflix
У якийсь момент вам запропонують «сконтактувати» з героєм, і можна чудово поморочити йому голову, намагаючись пояснити, навіщо ви за ним спостерігаєте. В іншому моменті (принаймні, в одній із сюжетних ліній) його психолог запитає: «Якби за тобою справді спостерігала людина з майбутнього заради розваги, хіба їй би не хотілося більше екшена?» Напевно задумувалося, що для глядача це пролунає іронічно: мовляв, насправді тобі дуже цікаво бродити в лабіринті ненадійної свідомості – правда? Ну правда ж?
Але «Бармаглотові» й справді чогось бракує: тільки не екшена, а глибини та зближення з героєм. Адже ностальгічні артефакти, мета-кивки на адресу божевільних теорій на кшталт «Техногнозіса» і підморгування глядачеві – це майже все, що в ньому є (без цього «Бармаглот» ввзагалі б нагадував «Першому гравцеві приготуватися» для старшого покоління). Деталі цікавіше за ціле: під час поїздки Стефана з батьком у машині лунає хіт 1979 року Making Plans For Nigel: це досить зловісна пісенька від імені батьків, які «хочуть як краще» для своєї дитини (а насправді – маніпулюють нею), але в контексті «Бармаглота» вона має ще хитріший сенс, адже це не батько керує героєм, а ви. На жаль, дотепні деталі, як і симпатичний реквізит, не завжди здатні відволікти від простоти сюжетів, які за удаваної навороченості виявляються переказом фантастики півстолітньої давності.
Спецвипуски популярних серіалів – це майже завжди можливість відійти від второваної доріжки і просто поклеїти дурня
З іншого боку, «Чорне дзеркало» таке шанобливе з контркультурними героями минулого, які стали сьогодні поп-культурними героями, що хоч-не-хоч повертає їм колишню велич. І напевно не одна сотня глядачів кинеться шукати неіснуючого Джерома Девіса у «Вікіпедії». Цією інтригуючою внутрішньою міфологією – а ще відчуттям юнацького самотності у світі, де дорослі не ті, за кого себе видають, – спецвипуск нагадав інший торішній хіт Netflix: німецький серіал «Пітьма». Звичайно, після мультфільму «Кіт у чоботях» і перед конструктором, що ламає четверту стіну, яким виявився «Бармаглот», компанії слід було б випробувати інтерактивний формат на чомусь простішому – наприклад, одному з сезонних випусків «Чорного дзеркала» з сюжетом менш карколомного розмаху. Але й те, що вийшло, багатьох порадує – тут є і захопливиц антураж, і численні сюрпризи, які інтернет обговорюватиме тижнями, і навіть – нехай не таке гротескне, як зазвичай, – «чорне дзеркало», що дає змогу краєм ока побачити себе у відображенні згаслого гаджета і вжахнутися.
Під час підготовки колажу використане зображення: https://www.imdb.com/title/tt9495224/mediaindex?ref_=tt_pv_mi_sm © Netflix
