Ось «консультант з моделювання поведінки» Анна Чаплигіна в блозі на Online.ua, попередньо розтягнувши ту саму збірну фігуру на дибі, наприкінці тексту несподівано зізнається, що «щиро хоче скандалу» і на наступному фестивалі. Таке побажання в пресі лунає рідко – журналісти та блогери вважають за краще брати повчальний тон, роблячи вигляд, що публічна прочуханка світських заходів ОМКФ проводиться якраз для того, щоб гості брали ддо відома і в майбутньому скандалів не допускали. Однак цього року таблоїди, що висвітлювали фестиваль, перевершили самих себе. Ми не будемо згадувати казусів рерайтингу, за яких репортаж із ОМКФ у межах одного абзацу примудрявся зробити поворот від голодування Олега Сенцова до запальних танців Аліни Паш. Зупинимося лише на найдивніших з точки зору журналістики і етично неприйнятних ситуаціях.
Виносити в заголовки цитати з соцмереж – поширена практика з-поміж таблоїдів, але від журналістів зазвичай чекаєш більшої стриманості, ніж від анонімних коментаторів у Facebook. Не так сталося як гадалося: під час IX Одеського міжнародного фестивалю ЗМІ виходили під заголовками: «Село неначе подурiло» («Страна»), «Непрана штора з тюлем» (мелітопольські «Местные вести» про сукню Вікторії Тігіпко), «Багато жлобства та мало знаменитостей» («Фраза.юа»), «Порнхаб оживає» («Обозреватель»).
До речі, щодо знаменитостей. Може, те, що їх мало – це й на краще? Давайте подивимося, як у ЗМІ представляли одну з найбільших зірок нинішнього ОМКФ:
_
_
Запам’ятай, Жаклін, це у себе на батьківщині ти зірка «Американської ночі» Трюффо і Анна Кареніна у фільмі 1985 року. В Україні ти – передусім хрещена Анджеліни Джолі. Ось тобі за це «Золотий дюк» за внесок у кінематографію. Примітно, що майже ніхто не називав Еріка Робертса, який також відвідав фестиваль, «братом Джулії Робертс» – після «Аврори» Оксани Байрак він нам практично як рідний.
Робертс теж отримав свою порцію клікбейту від «Ділової столиці» (у тілі новини пояснюється, що він не проти зіграти соратника Путіна у фільмі про стосунки РФ і України), та куди ж без цього:
_
_
_
_
Звісно, коментувати бейсболку/еспаньйолку і м’язову масу лідера (якоїсь з версій) Соціалістичної партії України Іллі Ківи ніхто не береться: і правильно, це ж не жінка якась. «Комсомолка» так зосередилася на маскулинних іграшках Ківи – «чорному седані представницького класу» і спецохороні, – що не спромоглася погуглити ім’я його супутниці. Катерина Мазур так і залишилася «невідомою молодою дівчиною».
3 главных иностранных фильма Одесского кинофестиваля
Утім, цей матеріал «Комсомолки» під заголовком «Одеський шик: чоловічий погляд на червону доріжку» – окрема тема для розмови. «Періодично проскакували червоною доріжкою чоловіки кавказької зовнішності в супроводі дівчат нелегкої поведінки», – пише її автор. Мабуть, він один із небагатьох кореспондентів, що дозволили собі не грубий тролінг, а відвертий слатшеймінг (осуд жінки за надто фривольний, на думку того, що дивиться, зовнішній вигляд). «Хоча це особисте візуальне враження, адже міні, декольте, шпильки і губи-качечки – це ще не доказ», – кокетливо осмикує він сам себе, однак усе ж додає, що «зараз у фаворі натуральність». У сучасному Голлівуді журналісту напевно вказали б, що зараз у фаворі – відмова від оцінювального чоловічого погляду на жінок, які формально зобов’язані бути одягнені відповідно до дрес-коду, а в іншому не зобов’язані нікому й нічим.
На щастя, послідовників у нього знайшлося небагато. «Думська» в своєму фоторепортажі дорікає героїням за глибокі декольте, чомусь закликаючи їх їхати до Невади (мабуть, на фестиваль Burning Man) і у захваті перелічує «фіранки», «скатертини», «піжами», «простирадла», «портьєри» і «банні халати».
_
_
«Аргументи і факти» присоромлюють жінок на червоній доріжці за ті самі, на їхній погляд, недоліки: «неправильний» вік, «неправильна» фігура. «Надто відверті вбрання на червоні доріжки запровадила Емілі Ратаковські. Але варто зазначити, що з її фігурою це можна пробачити. А тут, крім відвертої сукні (що більше нагадує сітку), видно резинку від трусів і, вибачте, целюліт», – обурюється редактор, який також угледів серед гостей «циганський табір» (відвідувачів у квітчастих сукнях).
_
_
У тих, хто освоює свіжіші формати подання репортажів – наприклад, фестивальний відеоблог, – як правило, і погляд на те, що відбувається, менш зашорений. Наприклад, GreenJek channel з його квестом територією ОМКФ за незлобливий гумор можна пробачити навіть стокову заставку програми.
Але від усіх вимагати тактовності неможливо. Журналіст «Думської» високо оцінює фільм «Дівчинка» (який ми гаряче радили подивитися на фестивалі), але після рецензії вибухає несподіваним монологом. «Ну що ж, за часів “романтика в окулярах” Гарольда Ллойда про гендерну рівність у кіно не думали, чи доживемо ми до часів, коли трансгендери вимагатимуть привілеїв у кінематографі, а то й провідних жіночих партій в балеті?» Хочеться обережно зазначити, що в цивілізованому світі вимога трансгендерними людьми права на виконання різних ролей (це саме право, а не привілей) –нормальна практика. З вуст репортера це, однак, чомусь звучить як похмуре пророцтво.
Достучаться до Ким Чен Ына и миллениалов
Регіональна преса цього разу взагалі відзначилася в негативному плані: на порталі «Одесская жизнь» двоє журналістів розмовляють з уявними «диванними критиками», причому один із голосів у їхніх головах рече: «Фільми, які завойовують призи на головних фестивалях світу: Каннському, Берлінському , Венеціанському, Роттердамському – зазвичай дійсно – нецікаві та неякісні». Репортер «Культурометра» підслухав, як глядачі на показі «Екстазу» Гаспара Ное обговорюють якийсь минулорічний «Неон» – «історію про незайману манекенницю, яку з’їли подруги по цеху» (мається на увазі «Неоновий демон» Ніколаса Рефна, що вийшов у 2015 році).
З цікавості ми вирішили зайти в акаунти до іноземних журналістів, які приїхали висвітлювати фестиваль. Кінокритик і редактор стримінгового порталу Kinoscope Леонардо Гої, наприклад, захоплюється тим, що фестивальна індустрія в Україні не стала «вежею зі слонової кістки», і на фільми ходять не тільки люди, для яких кіно – це професія.
I’m saying all this because I was amazed at how this really does not seem the case here in Odessa, at @odessaiff / #oiff2018. This was a 15:30 pm WEDNESDAY screening yesterday. pic.twitter.com/2zghUU0t7z
— Leonardo Goi (@LeonardoGoi) July 19, 2018
Friends and Enemies: I’m watching Safety Last! (1923) ON the Potemkin Steps with a live orchestra in the land of Kira Muratova, Alexander Dovzhenko, Esfir Shub, Larisa Shepitko, Oleg Sentsov, & my ancestors. In other words: I will grant any favour asked of me on this holy day. pic.twitter.com/AeSbin77Rq
— Dorota (@DorotaMischka) July 14, 2018
А ось Дорота Лех, якавідбирає фільми для Міжнародного кінофестивалю в Торонто пише: «Я дивлюся фільм Safety Last (1923) на Потьомкінських сходах із живим оркестром, у країні Кіри Муратової, Олександра Довженка, Есфірь Шуб, Лариси Шепітько, Олега Сенцова і моїх предків. Інакше кажучи: цього святого дня я зроблю будь-що, що мене попросять».
Можливо, вітчизняним журналістам і справді не завадило б розслабитися і отримувати задоволення від заходу – як роблять їхні іноземні колеги. Звичайно, Одеському фестивалю за рівнем організації далеко до Каннського, але: а) навіть Каннам цього року було далеко до їхньої колишньої величі; б) навіть Канни, пропущені через вітчизняний «жовтий прес», перетворилися б на фрік-ярмарок марнославства. Усе ж добрішими треба бути.
Для колажу були використані кадри:
https://www.youtube.com/watch?v=ZQN-LiHIii0
© NEON RATED, LLC ALL RIGHTS RESERVED.
https://oiff.com.ua/press/material.html
