Це, звичайно ж, «Людина, яка вбила Дон Кіхота» – художній заповіт великого Террі Гілліама і найкращий його фільм за багато років. Нова робота Павла Павліковського «Холодна війна», чия «Іда» отримала три роки тому «Оскара» як найкращий іноземний фільм. І антивоєнний трагіфарс Самуеля Маоза «Фокстрот», який надовго стане одним із найпронизливіших кіновисловлювань про людину на війні.
«Холодна війна»
_
_
ПО ЩО ФІЛЬМ: Історія кохання піаніста та співачки в післявоєнній Польщі, яка розгортається протягом 10 років спершу на батьківщині героїв, а потім у Парижі – присвята режисера своїм батькам-емігрантам і прекрасний приклад приватної історії, за якою відкривається масштабна панорама епохи.
НАВІЩО ЙОГО ДИВИТИСЯ: Особистість Павла Павліковського не може не інтригувати: ще один режисер-емігрант з-поміж великих польських режисерів-емігрантів, який при цьому перші свої фільми знімав у копродукції з росіянами. (Інша річ, що зараз переглядати ці стрічки має сенс тільки шанувальникам Сергія Бодрова-молодшого і Діни Корзун з їхніми крихітними фільмографіями.) Постановник класичних європейських посередніх драм, Павліковський раптово знаходить власний стиль і унікальний почерк тільки на п’ятій картині – «Іді», високо оціненій критиками і коронованій іноземним «Оскаром-2015».
І справа тут не стільки в скандальній темі участі польських громадян у Голокості: «Колоски» Владислава Пасіковского з’явилися на екранах на рік чи й два раніше. Головне інше. Якщо раніше дія фільмів Павліковського розгорталася то в Лондоні, то в Парижі, а то й взагалі в Москві, вперше режисер знімає в Польщі і на польському матеріалі. Наче саме повітря Польщі дарує Павліковському той «новий солодкий стиль», який режисер знайшов нарешті в «Іді».
Как в Украине снимали фильм с любимыми актерами Тарантино, Скорсезе и Триера
«Холодна війна» продовжує «Іду» не тільки тематично (як фільм про кохання, обов’язок і людську гідність у тоталітарній державі), а й стилістично: знову чорно-біла камера Лукаша Зала, знову уявна простота стилізації під «хвильове» кіно шістдесятих і, звичайно ж, дивовижний мінімалізм нової манери Павліковського, який здатний проговорити все найважливіше найобмеженішими засобами.
Певним чином «Холодна війна» виростає з «Іди»: виконавиця головної жіночої ролі – співачки Зули, Іоанна Куліг уже з’являлася в «Іді», причому теж у ролі співачки. Взагалі, музичні номери в «Холодній війні» мають важливе смислове навантаження. Музика об’єднує людей і роз’єднує два світи – просталінську Польщу та вільний Захід, а замовкає одночасно з тим, як вичерпуються долі героїв: Віктор не може більше грати (актора Томаша Кота ви можете пам’ятати за недавнім фільмом Агнешки Голланд «Слід звіра»), а останній в кадрі музичний номер Зули разюче вульгарний.
Результат історії очевидний, але навіть у фінальній безвиході героїв такий скупий на діалоги Павліковський знаходить слова потужної вітальної сили. Хочеться вірити, що цей режисер, що послідовно долає одну творчу вершину за іншою, подарує нам ще не один шедевр, – а те, що «Холодна війна» увійде в усі рейтинги найкращих фільмів XXI століття, цілком очевидно вже зараз.
Людина, яка вбила Дон Кіхота
_
_
ПРО ЩО ФІЛЬМ: Режисер рекламних роликів повертається в іспанське село, де багато років тому знімав студентську короткометражку, і стає заручником фантазмів свого минулого – причому відповіді на запитання про те, де у фільмі закінчується реальність і починаються фантазії героя, схоже, не знає і сам Террі Гілліам
.
НАВІЩО ЙОГО ДИВИТИСЯ: Британський сатирик американського походження (що саме по собі звучить цілком анекдотично), Террі Гілліам завжди посідав у кіно особливе і не завжди заслужене місце. А його «Людина, яка вбила Дон Кіхота» – легендарний довгобуд, запущений у виробництво двадцять років тому. Напевно, ще жоден фільм у історії кіно не знімався настільки довго і болісно. По-хорошому, «Дон Кіхоту» варто було б й надалі залишатися великим незнятим фільмом. Легенда залишиться назавжди, і вона завжди красивіша за компромісне втілення, яке затримається в нашій свідомості лише на один кіносеанс.
Побоювання не марні: згадайте передостанній фільм Гілліама, «Теорему Зеро». Мало того, що сценарій Пета Рашина надто скидався на фанфік, зібраний з найпоширеніших тем і образів режисера. Так ще й сам режисер, цей вічний єретик (хто ще, крім Гілліама, міг би собі дозволити зняти відверто мерзенну «Країну припливів»?), старанно копіював у кожному кадрі самого себе колишнього. Фільм Террі Гілліама в стилі фільмів Террі Гілліама – картина, сумна у всіх сенсах.
Не в останню чергу, саме про це й розповідає фільм «Людина, яка убила Дон Кіхота». Про те, що в просторі грубої матерії мрія обов’язково втілюється в одній з тих потворних форм, у які реальність заганяє дух, а продюсери – задуми великих. Для 77-річного філософа, казкаря, сатирика і мізантропа «Дон Кіхот» – це перша робота в жанрі «Восьми з половиною», а тому фільм чітко прочитується як духовний заповіт митця.
«По-хорошому, “Дон Кіхоту” – легендарному довгобуду, запущеному у виробництво двадцять років тому, варто було б і надалі залишатися великим незнятим фільмом»
У фігурі Дон Кіхота, звісно, прозоро вгадується сам Гілліам, знаменитий своїми битвами з продюсерами: недарма зрештою в ролі збожеволілого шевця, що уявив себе Дон Кіхотом, знявся зірка «Бразилії» Джонатан Прайс – до речі, п’ятий актор, що приміряв на себе Сумний образ. І, звичайно ж, зовсім не дарма, помираючи, горе-лицар передає свій меч герою Адама Драйвера, що символізує Поета і Сина (відповідно, герої Драйвера в «Патерсоні» і «Зоряних війнах»). Як писав Пелевін, якщо хочеш відшукати приховані смисли, неодмінно знайдеш.
На кшталт«Імажінаріуму доктора Парнассуса», в якому Гілліам застиг за півкроку до самопародії, «Дон Кіхот» – це теж енциклопедія стилю, образів і нав’язливих тем режисера. Він усе такий же по-дурному публіцистичний: як і в «Бразилії» з її недоречною критикою пластичної хірургії, в «Дон Кіхоті» Гілліам настільки ж грубо потішається над арабськими терористами і російським горілчаним королем – примхливим, як сам Трамп. Гілліам як і раніше одержимий ритуалами Середньовіччя і середньовічною свідомістю, але зараз 77-річний маестро дозволяє собі гратися, як дитя, і як результат, своєю надмірною барочністю сцена карнавалу дає фори навіть найбіль позбавленим смаку сценам Фелліні в «Казанові».
У «Дон Кіхоті» взагалі все надмірно: Гілліам щохвилини кидається в глядача пригорщами яскравих образів, намагаючись влучити якнайболючіше, приголомшує слепстіком, обдурює стрімкими змінами яви і сну – дивитися це майже нестерпно, тож не можна засудити тих гостей ОМКФ, які йшли з показу. Гілліам взагалі ніколи не щадив свого глядача, і тим більше не має наміру наостанок.
Але незважаючи на всю цю строкатість,несмак, надрив і далеко не монтіпайтонівський гумор, «Дон Кіхота» неодмінно потрібно дивитися: велике кіно, таке більше не роблять. Ось саме цей стан оглушення, з яким ви підете з кінозалу, – наче вдарилися як слід головою, і називається смішним і незрозумілим словом «катарсис».
«Фокстрот»
_
_
ПРО ЩО ФІЛЬМ: В одну ізраїльську сім’ю не без скелетів у шафах модного інтер’єру приходить лихо – старший син, який проходить службу в армії, загинув у результаті нещасного випадку. Здавалося б, бюрократична помилка військового відомства дає батькам примарну надію на диво, але дійсність безжалісна й абсурдна.
НАВІЩО ЙОГО ДИВИТИСЯ: В інтернеті можна прочитати анекдотичну історію про те, що коли Оскарівський комітет прокотив «Фокстрот» повз статуетки за найкращий іноземний фільм, в Мінкульті Ізраїлю влаштували вечірку. Формально їх можна зрозуміти: «Фокстрот» фактично документує неприємний факт злочинів ізраїльської (як писали в радянських газетах) вояччини проти мирного арабського населення, як буденне явища з відпрацьованими, ніби на конвеєрі, методами «зачистки». Але це, звичайно ж, тільки один із шарів цього прекрасного фільму, в якому знайшлося місце й антивоєнному пафосу, і високій сімейній драмі, і найчорнішому сюрреалістичному абсурду.
Те, що війна – це пекло на землі, що випалює в людях усе людське, колишній танкіст Самуель Маоз вже показав у своєму попередньому фільмі «Ліван», причому дуже наочно: зсередини танка. Але режисер не тільки дуже чітко виводить новий фільм із попереднього. (Адже Міхаель, батько солдата Йонатана, що сидить по вуха в багнюці на забутому богом блокпості, фактично – один із танкістів «Лівану», тільки через 35 років після закінчення Ліванської війни.)
6 лучших фильмов Израиля, которые вы могли пропустить
У «Фокстроті» Маоз ще й переводить осмислення війни в нову для себе художню площину, щедро домішуючи до палітри абсурдистські барви і знімаючи, по суті, майже релігійну притчу про спокуту і гріх.
При цьому скромна, навіть аскетична, але дуже вишукана ізраїльська картина («Фокстрот» гідний потрапити в підручники кінодраматургії як приклад дуже ефектної з художньої точки зору нелінійної історії) зовсім не губиться серед знаменитих абсурдистських творів про людину на війні, від «Швейка» до MASH. Незважаючи на чітко артикульовані антивоєнний пафос і сатиру на армійські порядки, «Фокстрот» – одночасно зворушливий, ніжний, смішний і жорстокий фільм, який не залишив байдужим нікого з тих глядачів, з якими мені довелося його обговорювати. Украй прикро, що нову роботу Маоза ми так і не побачимо в прокаті, тож гостям ОМКФ, можна сказати, нечувано пощастило.
Для колажу використані фотоматеріали з програми фестивалю: oiff.com.ua/festival/programm.html
