Манн задається запитанням: якщо реаліті-телебачення таке поверхове, як вважається, то чому воно викликає стільки емоцій? «Телекритика» прочитала новинку і переказує найцікавіші спостереження про еволюцію реаліті-шоу і нашого ставлення до них.
Коріння терміна
До чого тут чхаючий кіномеханік?
Першим відео в США, яке було захищене авторським правом і показане публіці, був ролик із чоловіком, що чхав. Предком усіх героїв реаліті-шоу судилося стати Фреду Отту – техніку, який працював у лабораторії Едісона. Він погодився понюхати тютюн перед камерою і завдяки цьому залишився в анналах кінематографії, хоча вперті знавці можуть уточнити, що за кілька місяців було знято не менш примітний ролик – «Фред Отт тримає птаха».
_
_
Від ескімосів до сімейства Кардашьян
Одним з найвідоміших документалістів, що передбачили появу реаліті-ТВ, вважається Роберт Флаерті. Його фільми («Нанук з півночі» про селище ескімосів, «Людина з острова Аран» про ірландських рибалок) заедено називати етно-фікшн. Але по суті він робив те ж, що й продюсери «Родини Кардашьян»: просив реальних людей грати самих себе перед камерою – така собі комбінація документальної антропології і постановочних зйомок.
_
_
Телементальні фільми
«Американська сім’я»
У 1973 році відбулася прем’єра «Американської сім’ї» на CBS. 10 мільйонів глядачів спостерігали за першим в історії телевізійним розлученням – хоча самі належали до покоління, для якого розлучення перестало бути чимось екстраординарним. 10 мільйонів людей обговорювали те, як батько телевізійного сімейства з холодною люттю в голосі запитував свою (поки що) дружину: «У чому твоя проблема?» Напевно, тоді сформувався і перший табір глядачів, які не переносять реаліті-шоу: вони не хочуть упізнавати в інших людях власні образи й емоції. Примітно, що творець «Американської сім’ї» Крейг Гілберт у 60-х був продюсером своєрідного «етнофікшину»: фільм про візит антрополога Маргарет Мід у Нову Гвінею.
_
_
«Реальний світ»
Переламним моментом сучасного реаліті-ТВ став 12 сезон «Реального світу» на MTV (2002-2003). Це був сезон, у якому на зміну моралізаторському документуванню прийшло чисте шоу. Замість передачі про расові та класові проблеми народилася програма про марнославство і секс – але соціальні координати шоу залишилися незмінними. Незважаючи на такий поворот, автори «Реального світу» продовжували вважати себе спадкоємцями Крейга Гілберта, який вважав, що «реальне телебачення» є антропологічним інструментом і своєрідними ліками від самотності.
_
_
Вони робили це задовго до Карді Бі
Між реаліті-шоу та хіп-хопом більше спільного, ніж здається на перший погляд. Обидва ці стовпи американської культури заново народилися в 2000-х. Вони більше за інші жанри покладаються на реальну особистість героя, тому, з’являючись вперше в кадрі, учасник реаліті-шоу зобов’язаний заявляти про себе такими ж клішованими і гучними фразами, якими вистрілюють у перших куплетах репери. (Фірмова фразочка Саманти зі скандального «Пляжу» – «Я найсолодша сучка з усіх, кого ви знаєте».)
Жанр для дівчаток?
Незважаючи на таку спорідненість, реаліті-шоу вважаються жіночими і «жіночними». Вони ніби заплямували честь документального телебачення і наповнили його штампами з мильних опер. До такої точки зору нас підштовхує загальноприйнята ієрархія художніх цінностей. На її вершині, як правило, товсті (і часто автобіографічні) чоловічі романи про самокопання; як наслідок, на протилежному кінці спектра опиняються короткі і стрімкі теледрами про емоційні піки жінок, мало схильних до рефлексії, – ті ж «Справжні домогосподарки».
Крізь «четверту стіну»
_
_
Хто боїться франкенбайтів?
Для низки штучних маніпуляцій у реаліті-шоу є спеціальні терміни. Наприклад, звуковий монтаж, що дає змогу по-новому розставити акценти в сцені, називають frankenbite: від слів «Франкенштейн» і soundbite (звуковий фрагмент). Одним із найвідоміших франкенбайтов у історії реаліті-ТБ вважається кадр із шоу «Мільйонер Джо» (телеканал Fox, 2003 рік), де головний герой прогулюється в темряві з однією з претенденток на його руку і серце. Коли вони зникають з очей, камера продовжує показувати парк, тоді як глядач чує «дорослі» звуки і сміх із дбайливо прописаними субтитрами на кшталт «хлюп» і «чмок». Обурена героїня пізніше стверджувала, що горезвісні звуки орального сексу були монтажем.
_
_
«Оскар» для акторів, які грають самих себе
У реаліті-шоу є своя телевізійна премія під егідою компанії RealScreen. Кількість піджанрів вражає: шоу нагороджуються в категоріях «Змагання (ігри)» і «Змагання (життя)», «Їжа», «Здоровий спосіб життя», «Домашнє господарство», «Соціальні проблеми»тощо, причому вони нерідко змішуються: «Змагання» рідко обходяться без подолання «Соціальних проблем». Різниця між деякими жанрами мінімальна: наприклад, у категорії Docusoap найчастіше фігурують шоу про жінок, а в Docureality – абсолютно аналогічні концепти про чоловіків.
Більше шоу – менше емпатії
Але чим більше з’являється телешоу, тим вищі вимоги до їх героїв: їхню поведінку хочуть бачити все радикальнішою. Простіше кажучи, в реаліті-шоу потрапляють самі соціопати. І нам слід замислитися над тим, чому, співчуваючи вигаданим соціопатам на кшталт Тоні Сопрано або Дона Дрейпера з «Божевільних», ми так мало співпереживаємо реальним героям телешоу – на зразок того ж Боба Даггара (ріелтор, політик і герой шоу «19 дітей, і це не межа», старшого сина якого звинуватили в розбещенні молодших сестер. – Ред.).
Можливо, нам просто важко відчувати емпатію до персонажів низького жанру. Серіали стають усе складнішими, а в університетах читають курси на теми на кшталт «”Гра престолів” і філософія», ситкоми Netflix критикують суспільство споживання, поп-музиканти співають про революцію, а реклами «Супербоула» вважаються мало не короткометражними фільмами. Але реаліті-шоу залишаються непорушним плацдармом низької культури: вони змушують глядача зізнатися собі в порочності власного смаку – і, можливо, порочності самого себе. Як не дивно, ця думка втішає.
