За що любить свою роботу
Чому я прийшов працювати на телебачення? Тому що це та сфера, де твоя чесність і правильне ставлення до роботи можуть принести свої дивіденди. Так, в Україні ти можеш влаштуватися на якусь роботу через кума-брата-свата, однак якщо тебе не полюблять глядачі – нічого тобі не допоможе. Любов глядачів можна тільки заслужити щоденною працею. За це я і люблю свою професію.
На кого рівняється у професії
Дуже багато дивлюся американського контенту, британського, австралійського. Це два Джиммі – Феллон (The Tonight Show Starring Jimmy Fallon на NBC) і Кіммел (Jimmy Kimmel Live! на ABC). Я шалено люблю той формат, який створила Еллен Дедженерес (The Ellen DeGeneres Show), – цей американський підхід мені дуже близький. Напевно, тому, коли йшов кастинг на ведучих Євробачення, у нас було багато паралелей із західними форматами. (Усі троє зазначених вище ведучих – коміки, які прийшли на телебачення з кіно або стендапа і стали авторами власних сатиричних шоу. – Ред.)
Що подобається в медіа, а що ні
Я працював на радіо чотири роки, тому слухаю радіо в машині, але, на жаль, не наше, а все тих же австралійців, британців і американців. Є, до речі, у Лос-Анджелесі шикарна радіостанція з крутим ранковим ефіром Раяна Сікреста (On Air with Ryan Seacrest). Він дуже душевний і щирий. Нам такого не вистачає. Вітчизняна телеіндустрія багато що переймає і вважає, якщо ми скопіюємо, то у нас буде так само. Однак ні, ми інші. У нас є свої вдалі формати і є люди, які не бояться йти на вістрі ножа. Мені дуже подобається їхня сміливість і зухвалість.
Усе, що відбувається в суспільстві, обов’язково знаходить своє відображення в телебаченні. І цим ТБ підкуповує.
«Чому молоде покоління йде в інтернет? Тому що там важлива не якість картинки, а щирість і правдивість»
А ось що погано – на телебаченні, як і в суспільстві, в останні роки занадто багато негативу. Плюс зменшилися бюджети, і цей тренд – «у нас обмеження бюджет» – не на користь нашим медіа. Ну і глядачі дуже розпещені великими форматами і їм хочеться чогось дорогого і красивого, а грошей на запуск таких проектів немає.
Адже чому молоде покоління йде в інтернет? Тому що там важлива не якість картинки, а щирість і правдивість.
Коли ми приїздимо з камерою, нам однаково кажуть: «Ви потім усе поріжете и покажете, як ви хочете». Розумієте? Тому молоде покоління не дивиться телевізор, але їх потрібно залучати. Мені на нашому ТБ не вистачає «реаліті» як неспотвореного показу дійсності. «Інспектор. Міста» цікавий тому, що це чесно і по-новому. Ось хочеться побільше такого ставлення: ми не хочемо показати, що «все пропало», – це й так усі знають, ми швидше про те, що є надія.
Про новий несподіваний образ
У імені «Володимир Остапчук» є певний медійний образ: це імпозантний молодий чоловік із хорошим почуттям гумору, який добре виглядає на великій сцені і якого дивляться 200 мільйонів людей (йдеться про Євробачення, – ред.). Та ніхто не уявляв, яким може бути Остапчук у соціальній тематиці. «Плюси» дуже чітко влучили в те, чого мені не вистачало. Можливо, вони побачили це в моїх соцмережах, тому що в Facebook я виставляю якісь актуальні відео, які набирають по 500 тисяч переглядів і по 6 тисяч репостів. І це той імідж, який іде врозріз із тим, що я робив до цього.
А ще я людина із загостреним почуттям справедливості. Коли реформували нашу поліцію, я перші два місяці поривався туди піти, чесно. Я з тих, хто завжди платить за паркування і не порушує правил. Совість нації (сміється). Я своїм прикладом хочу показати, що саме потрібно робити тут, і не обов’язково шукати чогось десь там.
Про слуг народу
Я не зовсім згоден із твердженням, що все залежить від нас. Насамперед ми повинні розуміти, що влада – це слуги народу. У нашому проекті ми інспектуємо еліти, спілкуємося з мерами міст і даємо їм завдання. Один навіть ходив за нами з нотатником і записував наші побажання. І у них досі присутнє це замшіле відчуття, що якщо ти сидиш у високому кабінеті, то можеш зачинитися там і робити свої справи. Друзі, ви у нас на службі! Ось це потрібно їм постійно показувати і доводити.
Ми ось були в одному місті з інспекцією, де вночі проблеми з водопостачанням. І два роки мешканці міста не могли зустрітися з директором водоканалу. Ми поїхали – і привезли його на розмову. Обов’язково потрібно було, щоб ми приїхали з Києва з камерою?
Про владу, яку дає камера
Так, камера дає владу. Вона дає людям відчуття, що за секунду про їхні промахи дізнається вся країна. І цього дуже бояться. Люди, яким вручаєш табличку «Ганьба міста», підходять і кажуть: «Невже ви покажете, что ми такі погані, на всю країну?» До речі, після наших візитів звільняли людей, в одному елітному комплексі навіть видворили всю службу охорони. І я б теж їх усіх звільнив.
Але ми не хочемо критикувати – критикувати легко і у нас усі люблять цце робити. Будь-який таксист розповість, що у нас і президент не такий, і у дворі все не так, і погода жахлива. Ми хочемо показати, як потрібно робити. Ми привозимо експерта, який знає, що таке європейські стандарти на дитячих майданчиках або в дитсадку. Ми показуємо елементарні речі, а люди, які працюють у цих сферах все життя, роблять великі очі.
Про потенціал наших міст
У новому сезоні шість міст. І ми робимо інакше: ми не хочемо показати, що в тому чи тому місті щось погано, ми показуємо меру і мешканцям їхній потенціал. У нас, наприклад, є місто в Івано-Франківській області з населенням близько 30 тисяч. Це нові українські Карлові Вари – у них унікальна мінеральна вода. Вони просто живуть на золотій жилі, але не розуміють цього. Кажеш їм: «Друзі, до вас бізнес багатомільйонний прийде», а вони не можуть зрозуміти про що йдеться.
У деяких містах є мери-новатори, які облаштовують смарт-сіті та коворкінг для молоді. Не знаю, чи вчилися вони на Заході, але «прошивка» у них точно інша. Адже якщо ти живеш у маленькому містечку в наш час, це не означає, що ти повинен бути «затурканий», «забідканий» і таке інше. Вони просто знають, як має бути в сучасній реальності.
В Ужгороду, наприклад, з якого ми стартуємо 23 січня, за три кілометри Словаччина. Мені в школу було довше йти, ніж їм за кордон. І вони, звичайно, прекрасно розуміють, чого потрібно прагнути. Там ми інспектували толерантність до іноземців, знання мов, чесність звичайних городян, дивилися, як вони піклуються про людей з інвалідністю, наскільки у них розвинена соціальна тема. Вже ж вони повинні знати – у них чотири кордони за двадцять кілометрів і вони там раз на три дні бувають. Тож не обов’язково мати західну освіту, важливо розуміти, наскільки це все поруч із нами і що ми по суті частина цієї європейської сім’ї, ну або хочемо нею стати. Українці самі себе недооцінюють, і це наша трагедія.
Про те, що нам заважає
Якщо провести аналогію з футболом, то ми немов вболіваємо за клуб, який постійно програє. Але ми цей клуб любимо. Ось що таке фанатизм і патріотизм.
Ми ось інспектували Західну Україну. Люди там уже двадцять років катаються човниками в Європу. Вони б давно там осіли, але вірять, що в один прекрасний момент усе зміниться. І ось цим потрібно скористатися: головний ресурс, який є в нашій країні, це люди. Правда, вони ж і наша основна проблема.
Найбільше нам заважає тотальна зневіра у власних силах.
Як перевтілюється в «інспектора»
Я став помічати, що коли заходжу до супермаркета, заплющую очі та кажу собі: «Вова, ти цього не бачиш! Ти просто зайшов за хлібом». Але так, я став суворішим. Ми багато бачили історій, які на мене дуже вплинули.
Чим цей «Інспектор» відрізняється від того, що ми звикли бачити? Ми намагаємося дивитися крізь історії людей. У нас дуже багато життєвих сторі, як хороших, так і дуже сумних.
Взагалі, Україна – це суцільні контрасти. Наприклад, у ресторані може бути тотальна антисанітарія, але там працює хлопець, який є одним із найкращих кондитерів за відеоуроком на YouTube.
Ще у нас сильна соціальна спрямованість. Ми знайшли одного хлопця, сироту, вихованого в інтернаті, якого відправили вчитися у Штати, де його знайшла нова сім’я і запропонувала американське громадянство і навчання в одному з найкращих університетів. За два роки навчання він повернувся і створив в Україні програму допомоги випускникам інтернатів. Бо розуміє, що він тут дуже потрібен. Як ви знаєте, вихованці дитбудинку абсолютно не пристосовані до життя в соціумі, особливо нашому.
А коли приходиш з такими питаннями до наших мерів, вони здивовано дивляться і кажуть щось на кшталт: «Та що ви таке кажете, я вперше про це чую» або «Ми це візьмемо на особистий контроль, я доручив це питання своєму заму». Ось такі слова прикро чути.
Про таємних агентів і детективні історії
Те, що ви бачите на екрані, – це вже верхівка айсберга. Успіх ведучого – це успіх всієї команди і навпаки. І в такому складному форматі, як реаліті, де люди плачуть, коли ми їм вручаємо табличку, ми до кінця не знаємо, що буде відбуватися. У нас є план сценарію, коли ми інспектуємо певні місця, у нас є мережа таємних агентів, які постійно стежать за тим, що відбувається в певному місті. Вони шерстять усю інформацію, яка просочується в ЗМІ, зустрічаються зі звичайними людьми, і це все відбувається за місяць-два до того, як ми туди приїжджаємо зі знімальною командою. А ми вже проходимся по конкретним болючих місцях.
Нам часто пишуть про несправедливість і ми часто є чи не останньою інстанцією в якомусь питанні, в пошуку правди або відплати. Також робота триває після зйомок – ми даємо людям другий шанс і можливість виправити ситуацію. А потім перевіряємо «роботу над помилками». (Усміхається.) І в фіналі хтось таки може отримати табличку «Гордість міста».
Фото: Ната Боровик
