Завдяки західним критикам, які мали можливість познайомитися з фільмом Ремсі раніше за українців (у Франції «Тебе ніколи тут не було» вийшов у прокат ще в листопаді 2017-го, в Великій Британії – два тижні тому), цей ярлик вже став сприйматися як належне. Тим сильніше шокує знайомство, яке нарешті відбулося.
Характеристика «психологічний трилер» у цьому разі не більш адекватна, ніж порівняння з «Таксистом»: з таким же успіхом можна класифікувати фільм як «соматичний мюзикл» (що буде в цілому не так уже й абсурдно – але про музику пізніше). Усі ці визначення так само малоінформативні, як віковий рейтинг картини (у цьому разі – R): він, звичайно, сповіщає, що фільм «містить тривалі сцени насильства» і що підліткам вхід не рекомендований, але нічого не повідомляє про те, що переживуть люди, які знехтують цим попередженням. А вони будуть, наприклад, масово виходити під час допрем’єрного показу на досить невинній (за мірками фільму) сцені з вирваним зубом. Або сміятися.
У сміху, до речі, немає нічого дивного: слова «трагікомедія» і «чорна комедія» описують фільм набагато краще, ніж «трилер». Тут потрібно уточнити, що автори синопсису нічого не наплутали – Хоакін Фенікс дійсно грає «відставного військового Джо, який рятує дівчаток з мереж секс-торгівлі, діючи поза рамками закону» (мається на увазі «вбиває з особливою жорстокістю». – Ред.). І він дійсно вирушить за дочкою сенатора Ніною (Катерина Самсонов) у бордель, де заб’є охорону і ґвалтівників молотком – причому швидше в стилі ігор серії «Хітмен», ніж класичних фільмів про помсту.
«Лінн Ремсі безсумнівно хуліганка – і, на думку провідних західних кінокритиків, найкраща з нині живих режисерів»
Холоднокровність – це точно не про Лін Ремсі та не про її героїв. Знімаючи у США з американськими акторами, шотландка Ремсі створила фільм, який ближчий до європейської школі з її абсурдними півтонами. Тієї школи, яка породила, наприклад, фільм про чарівного психопата, що вбиває листонош і емігрантів (бельгійський «Людина кусає собаку»). Анонімний член Американської кіноакадемії нещодавно пройшовся по «Трьох білбордах…», знятих ірландцем Мартіном Макдоною, сказавши, що той вигадав «британську версію Америки». (До речі, чи треба нагадувати, що «Білборди», за всього оскарівського фурору, отримали свою порцію звинувачень в неполіткоректності та розпалюванні ненависті?)
Так ось, про фільми на кшталт «Тебе тут ніколи не було» не можна сказати, що вони жорстокіші або менш політкоректні, ніж американські – вони просто існують в іншій площині.
У площині, де головний герой, який вершить правосуддя, може бути антигероєм – не тому, що він забруднив руки, а тому, що його героїзм майже рефлексивний. «Тебе ніколи тут не було» місцями нагадує не просто чорну комедію, а чорну слепстік-комедію, оскільки частота, сила і нахабство ударів, які життя в особі «нехороших людей» завдає персонажу Фенікса, починає розмивати рамки драми.
Тож вибір Джо на користь молотка з магазину будматеріалів, а не, скажімо, пістолета з глушником, стає ще зрозумілішим. Це не стільки артефакт з кошмарного дитинства героя і не стільки бажання авторів фільму озброїти його чимось максимально кінематографічним (на кшталт пістолета забійника худоби в руках кілера зі «Старим тут не місце»). Це виплеск назовні тих страшних ударів, які ритмічно лунають у голові Джо: флешбек у дитинство, флешбек у війну на Близькому Сході, флешбек до трагедії під час служби в ФБР, і так по колу.
Щодо самого актора, то, напевно, навіть у найглухіших куточках Землі не залишилося людей, які як і раніше сприймають його як «того гада з «Гладіатора». Зате є безліч глядачів, для яких він залишився Джонні Кешем із «Перейти межу». І у прекрасного фільму «Тебе ніколи тут не було» був єдиний шанс стати абсолютно звичайним фільмом: варто було лише озвучити його чимось на кшталт Hurt Кеша.
Умовне ретро в стрічці все ж лунає – це дівчачі хіти 60-х, зокрема Angel Baby у виконанні Rosie & The Originals. Саме під неї Джо влаштовує бійню в борделі. Це не просто жорстокий жарт, тому що «ангельська» пісня грає на поверсі, де тримають неповнолітніх (самій співачці Розі Хемлін на момент випуску пісні було 15), а й прийом, знайомий аудиторії слешерів. Скільки людей не можуть чути безневинний хіт Mr Sandman після того, як подивилися другий «Геловін»!
«Хіти 60-х у фільмі нагадують, що минуле ніколи не було безтурботним, що сміх у телешоу належить людям, які вже померли, а кохання у ретрошлягерах оспівують примари»
Причому сам прийом полягає не тільки в тому, щоб відтінити особливо страшну сцену чимось знайомим, затишним і навіть «домашнім», а й у тому, щоб кинути тінь на це знайоме і затишне минуле з його безтурботними днями. Хіти 60-х у фільмі Ремсі нагадують, що минуле ніколи не було безтурботним (кому, як не Джо, знати це краще за інших); що сміх у телевізійних шоу часто належить людям, які вже померли, а кохання у ретрошлягерах оспівують примари.
Решта хронометражу супроводжується саундтреком Джоні Грінвуда, приголомшуючими скрипами, шумом, ревом – і все заради того, щоб нагадати: «Тебе ніколи тут не було» – це не «психологічний трилер», це справжнє психологічна зброя від світу кіно. Тож не бійтеся сміятися: ви ж смієтеся не над Джо і його травмами, а разом із ним. Кажуть, це такий захисний механізм.
