Фільм, приречений на любов
_
_
Спочатку «Форма води» зачаровує, та вже до половини фільму розумієш: не варто висувати до нової роботи Гільєрмо дель Торо завищених вимог. Романтична казка про кохання глухої Амелі (спеціально для «сліпих» Олександр Деспла записав тірсеноподібний саундтрек) і людини-амфібії (в якій легко розпізнається Ейб Сапієн із дилогії «Хеллбой», навіть актор той самий) щосили намагається сподобатися, розчулити і зворушити.
Важко не захопитися роботою камери, яка рухається, як течія в товщі води, або блискучим рішенням низки сцен. «Форма води» нагадує пізні роботи іншого відомого казкаря, Тіма Бартона – як і у «Великих очах», начебто все на місці: від впізнаваної режисерської манери до прекрасних акторів у кадрі. Немає тільки якогось одного, але найголовнішого інгредієнта. Прагнучи сподобатися в новому фільмі всім, від домогосподарок до кіноманів, дель Торо ніби втратив хуліганський драйв своїх найкращих робіт. Або навпаки, не давав собі волі.
Готовим с дель Торо: из чего сделан фильм «Форма воды»
Таке враження, що після натхненних зізнань у любові до земноводних чудовиськ, гігантських роботів і готичних привидів, режисер схаменувся і взяв курс на Любов і Гуманізм. І безліч професійних призів начебто підтверджують правильність цього курсу. Однак поверховість розказаної у фільмі історії, в якій вистачило місця чималій кількості болючих тем сучасного світу, від холодної війни до дискримінації, м’яко кажучи, пригнічує.
«Лабіринт Фавна», з яким настирливо порівнюють нову роботу дель Торо, був більшою мірою про людей (і про людську природу), ніж про виродків, таких милих серцю мексиканського режисера. (Фільм Тода Броунінга «Виродки» цілком декларативно входить у режисерський топ дель Торо.) При цьому «Форма води» стосується всіх цих наболілих, актуальних тем, ніби мимохідь, рутинно розставляючи галочки: ось старий гей, за сумісництвом художник-лузер у світі чистогану, а ось расизм, та й американська вояччина як тут, грає кийком. А тепер здивуємо публіку і покажемо хорошого російського шпигуна, з великим серцем і душею. Правда, радянські розвідники розмовляють у кадрі ламаною російською, немов у горезвісної «Червоній спеці», а найголовнішого величають Михалков.
«Безсумнівно, один із найкращих розважальних фільмів року –разом із «Логаном», «Малюком на драйві» та «Атомною блондинкою»
Головна проблема сприйняття цього фільму вбачається в тому, що ми продовжуємо за звичкою чекати одкровень від режисера «Хроноса», «Лабіринту Фавна» і «Хребта диявола». А дель Торо після дуже скромних касових успіхів «Багрового піку» зняв свідомо прокатний хіт, ретельно прорахований до останніх дрібниць, як новий сингл Ріанни. Погодьтеся, дивно було б чекати художніх одкровень від нової серії «Зоряних воєн»? Ви берете попкорн, берете колу (або пиво, за бажанням) і на дві години забуваєте про рахунки за комуналку, про іпотеку і новий транш МВФ. Що, власне, й потрібно.
Зрештою, якщо такий фільм, як «Форма води» отримує «Золотого лева», «Золотий глобус» і Critics’ Choice Movie Awards за найкращу постановку – значить кінематографія у ще більшій біді, ніж здавалося. По суті, всі найкращі фільми минулого року виявилися стилізаціями. Навіть одна з найталановитіших стрічок-2017, «Три білборди на кордоні Еббінг, штат Міссурі» Мартіна Макдонаха – лише блискучий омаж фільмів братів Коен. Грета Гервіг косплеїть у «Леді Берд» «Милу Френсіс» Ноа Баумбаха, Ноа Баумбах шукає в «Історії сім’ї Майровіц» натхнення у своїх ранніх роботах, «Я люблю тебе, татусю» Луї Сі Кея – більш ніж очевидна відповідь з десятих «Манхеттену» Вуді Аллена. Ну, а з «Той, хто біжить по лезу-2049» і так все зрозуміло.
Втім, забудьте все, що ми тут написали. Однаково дель Торо залишається одним із найталановитіших у своїй ваговій категорії майстрів, а «Форма води» – безсумнівно, один із найкращих розважальних фільмів року, поряд із «Логаном», «Малюком на драйві» і «Атомною блондинкою». Тож до зустрічі в кіно!
Вода в решеті
_
_
Найважче за все не пригадувати Гільєрмо дель Торо старі образи. Рахунок його нереалізованих проектів йде на десятки. Нещодавно режисер остаточно зарубав «Піноккіо», якого хотів перенести у часи фашистської влади в Італії. Любителів Лавкрафта він розчарував ще 2010-го, заявивши, що екранізації «Хребтів божевілля» теж не бувати. Звичайно, в більшості випадків червоне світло проектам умикали студії. Дель Торо нарікав: «Важко змусити їх зробити велику ставку на фільм у декораціях минулого, з рейтингом R, жорстокою кінцівкою і без любовної лінії». Набагато простіше студіям змусити дель Торо піти на їхні умови. І коли він погоджується, виходять фільми на кшталт «Форми води».
Переглянувши цю добру казку для дорослих, важко переконати себе, що до режисера колись точно підходив епітет «візіонер», а його проекти могли викликати найсуперечливіші почуття. І йдеться не про божевільних фундаменталістів, які звинувачували «Лабіринт Фавна» у пропаганді педофілії (було й таке), а про втрачене відчуття того, що в ранніх фільмах дель Торо була травма. Принаймні травма замовчуваної спадщини громадянської війни в Іспанії – можливо й не дуже особиста для режисера-мексиканця, проте достатньо близька, щоб порушити її в «Лабіринті» і «Хребті диявола».
«Коли студії змушують дель Торо піти на їхні умови, виходять фільми на кшталт «Форми води»
«Форма води» розповідає про травми як про трагічні дрібнички. Подумаєш, старий гомосексуал-невдаха не може познайомитися з молодим хлопцем. Подумаєш, чорношкірих вигнали з кафетерію. Холодна війна – теж недостатньо травматичний період на думку творців фільму, тому весь антагонізм обмежується протистоянням поганого невротика-американця і росіянина з добрим серцем. Природно, поганий американець носить із собою величезну палицю-електрошокер, має дивні звички в гігієні («Якщо чоловік миє руки і до, і після того як справив нужду, то у нього слабкий характер») і страждає від нав’язливого споживання. Дивно, що, нарікаючи на бірюзовий колір бажаного кадиллака, він не вимагає собі машини тілесного кольору (так, щоб глядач вже напевно усвідомив – у цього хлопця серйозні комплекси). Єдина «несподівано» в цьому фільмі пов’язане якраз з його російським антагоністом: несподівано добрий росіянин схожий на Берію.
Половини претензій можна позбутися, якщо повірити, що «Форма води» – романтична комедія, для чогось подана як фентезі-мелодрама. Ніякою кров’ю і гангреною цю наївно-зачаровану атмосферу розвіяти не вдається. За схоже поверхове «мі-мі-мі» критики громили навіть минулорічний «Світ, повний чудес» – фільм з «дитячим» рейтингом PG.
А ось діснеївщина дорослої «Форми води», здається, ні в кого питань не викликала. Найкурйозніший момент фільму – коли наш лиходій називає людину-амфібію «гидотою» і «протиприродним створінням». А показують нам при цьому істоту чи не зворушливішу за поргів із нових «Зоряних воєн». Ніхто, звичайно, не чекає, щоб у такому фільмі коханець-чудовисько був справжнім чудовиськом – як восьминоги в «Одержимій» Жулавського або «Весні» Джастіна Бенсона. Але тутешнє холоднокровне, яке лащиться до людей і виблискує, при цьому залишаючись Чоловіком у всіх сенсах (ми все ще про «Форму води», не про «Сутінки»!), здається ще одним жартом. Адже фільм про риболюдей може бути добрим, музичним, дорослим і при цьому відносно бюджетним. Як польський хоррор-мюзикл про русалок «Спокуса», наприклад (з бюджетом у 10 разів меншим, ніж у дель Торо).
Мимо кассы: 6 лучших фильмов-2017, не попавших в прокат
Вірш, який лунає наприкінці фільму і дав йому назву, можна зрозуміти як звернення до коханця, так і до Бога – «Хоч форм Твоїх я осягнуть не можу, у всьому навкруги Тебе знаходжу». Дель Торо не пам’ятає, де його прочитав, але підозрює, що в збірнику ісламської поезії. Прекрасний і підривний задум: головним «порушенням закону», про який так багато говорять у фільмі, виявляється не любов дівчини до якогось локального земноводного божка, а те, що ця любов порівнюється з почуттям до Бога з великої літери.
Однак для студій це занадто висока концепція, тому дель Торо відчайдушно барабанить по звичних гарячих клавішах «жалість-обурення-розчулення». У фільмі чарівна героїня відгвинчує крани і затоплює кінотеатр поверхом нижче; у житті глядачі теж ризикують наскрізь промокнути – від сліз. Тільки не забувайте, що ці сльози у дель Торо виторгували: не так студія Fox, скільки індустрія кіно останніх років загалом.
