За радянських часів побутував образливий жарт: мовляв, є хороші фільми, є погані, а є фільми кіностудії Довженка. Жарт був ще й, м’яко кажучи, далеким від правди. Адже в Києві знімали Параджанов, Іллєнко, Миколайчук, Балаян, Криштофович, чиї фільми знали і любили в усьому світі. А Одеська кіностудія випускала не лише мюзикли Юнгвальда-Хількевича про мушкетерів: тут працювали Кіра Муратова та Петро Тодоровський. І хоча часом здавалося, що національне кіновиробництво вже ніколи не підведеться, хороші фільми знімалися і в дефолт, і під час кризи.
До речі, всі ці фільми за бажання ви можете переглянути просто тут і зараз.
«Дике кохання» (1993)
_
_
Режисер – Віллен Новак
Молодіжна мелодрама, в якій розігрується типовий для постперебудовного кіно любовний трикутник: хлопчик із багатої сім’ї, красива дівчинка з дитбудинку і юна американка, яка виглядає на таких знайомих київських вулицях, як прибулець з іншої планети. Зрозуміло, все закінчиться погано.
Зараз може здатися, ніби під час створення цього фільму особливим чином склалися зірки над головою. Сценарій написав маститий Юрій Коротков («Стиляги», «Країна глухих»), музику – живий класик Шандор Каллош, автор саундтреків до сотні мультфільмів і півсотні художніх стрічок. У ролях – чудова Лариса Удовиченко, велика Тамара Окуневська, зірка серіалу «Леся+Рома» Дмитро Лаленков (під час зйомок йому було лише 26 років) і одна з найдивовижніших актрис дев’яностих Ксенія Качаліна в головній ролі.
Та головне в цьому фільмі навіть не фантастична харизма Качаліної, а тонко відчутий дух часу, помножений на драйв і наївну чарівність молодості. Крім того, осінній Київ початку дев’яностих – це дуже красиво.
«Приятель небіжчика» (1997)
_
_
Режисер – В’ячеслав Криштофович
Цей вільний рімейк фільму Акі Каурісмякі «Я найняв убивцю» за сценарієм Андрія Куркова став подією не лише у вітчизняному кіно, а й у північних сусідів – незважаючи на те, що того ж року вийшли такі знамениті фільми, як «Брат» Олексія Балабанова або «Час танцюриста» Вадима Абдрашитова. Газета «Комерсант», яку складно звинуватити в заангажованості, писала в 1997 році: “Фільм В’ячеслава Криштофовича став головною подією першого тижня «Кінотавра»”.
Почему Украине не дают «Оскара» за лучший иностранный фильм
«Приятель небіжчика» – кінопам’ятник Києву дев’яностих і притча про київський характер і національну ментальність, що мімікрує під кримінальну мелодраму: інтелігент, розгублений від нової реальності, спершу вирішує померти, а потім так спритно налаштовує одного проти одного двох професійних убивць, що як джекпот отримує квартиру, дружину і дитину одного з кілерів.
Фільм отримав безліч престижних призів, був у прокаті за кордоном і навіть висувався від України на «Оскара», але зараз практично забутий, а дарма. Одна з найкращих ролей Олександра Лазарєва-молодшого і прекрасна Анжеліка Неволіна («Вантаж 200», «Собаче серце») в ролі дружини головного героя, остання робота легендарного оператора Вілена Калюти.
«Три історії» (1997)
_
_
«Настроювач» (2004)
_
_
Режисер – Кіра Муратова
По-хорошому, до цього списку мало потрапити більшість фільмів Кіри Муратової, знятих за останні чверть століття, починаючи «Чутливим міліціонером» (1992) – давно відомо, що вона художник міжнародного рівня. Та, оскільки редактор такі дивацтва не заохочує, довелося обрати два фільми з найвищими рейтингами на imdb.com: на щастя, цей вибір цілком збігається із внутрішнім.
«Три історії» і «Настроювач» – дві чорні комедії, в яких гіперреалістичність ранніх фільмів режисера отримала потужну ін’єкцію сюрреалізму. (Мабуть, не без допомоги Ренати Литвинової.) Муратова, яка і так насторожено вдивлялася в навколишній світ, слідом за своєю героїнею з «Трьох історій» ставить цьому світові «нуль». Та робить це настільки витончено, що якщо двадцять років тому фільм бив з розмаху своїм відвертим людиноненависництвом, то сьогодні, переглядаючи найкращу новелу альманаху – «Котельню номер 6», розумієш: це і є той самий сміх крізь сльози, що мали на увазі класики. Коли світ з’їхав із глузду, тільки й залишається, що посміятися над цим від душі.
«Кіра Муратова слідом за своєю героїнею з «Трьох історій» ставить цьому світові «нуль»
Цілком логічно «Настроювач» застосовує прийоми шахрайського роману. (До речі, автор сценарію Сергій Четвертков нещодавно випустив під псевдонімом Сергій Шикер другу книгу прози, абсолютно фантастичне в усіх сенсах «Єгипетське метро».) Блазнівський хоровод, в якому переплелися колоритні шахраї, які мріють обчистити двох не менш колоритних бабусь, очолює сумний клоун Георгій Делієв. І чим більше він клеє в кадрі дурня, тим глибша в його очах смертельна туга – адже він хороша людина, просто життя паскудне.
Вражає, що члени журі кінофестивалю у Вісбадені побачили в «Настроювачі» “чарівний і забавний світ”, коли смерть з косою і з обличчям Ренати Литвинової вже стоїть на порозі.
«Ніч світла» (2004)
_
_
Режисер – Роман Балаян
У кадрі цього фільму всі прикмети часу наскільки можливо стерті, і світ санаторію для сліпоглухонімих дітей, на території якого розгортається історія, здається єдиним острівцем живих емоцій і почуттів. Усі з дещо старомодною мелодраматичністю закохані одне в одного, у тому числі персонаж Олексія Паніна, який ще не втратив людську подобу. Словом, «Ніч світла» – це реквієм за радянським кінематографом його найкращого «Ленфільмівського» штибу – згадайте фільми Іллі Авербаха, Олексія Германа-старшого, Йосипа Хейфеца, Віктора Арістова, у яких любов і обов’язок (але не до партії і уряду, а до ближнього), совість і мораль ставали головними сюжетоутворювальними елементами. Власне кажучи, і сам Балаян, і сценарист Рустам Ібрагімбеков (від «Білого сонця пустелі» до «Стомлених сонцем») точно такі ж метри кіно, які ставили перед своїми глядачами непрості питання морального вибору. Кому, як не їм, було до снаги зняти Останній Радянський Фільм?
«Путівник» (2004)
_
_
Режисер – Олександр Шапіро
Один із найкращих фільмів Олександра Шапіро, якого журналісти нарекли головним українським кіноавангардистом. Монтажний шедевр, який найближче стоїть до традицій ленінградського «паралельного» кіно та знятий на штучно зістарену плівку та відео, цей фільм може здатися спонтанним та недбалим, навіть безглуздим. Але це не так: «Путівник» – ретельно продумане і віртуозно сконструйоване кіно зі своєю філософією (Шапіро дуже близька філософія) і естетикою.
Александр Шапиро: «Новые технологии победили человека»
«Відторгнення» (2009)
_
_
Режисер – Володимир Лерт
Український фантастичний фільм – звучить уже досить фантастично, чи не так? Востаннє студії ім. Довженка ставили фантастику в далекому 1989 році, і це була радянсько-німецька екранізація «Важко бути богом», якої (якщо відверто) краще б не було. Та в рік дефолту на вулицях Харкова знімався фільм «Відторгнення» з учасником групи 5’Nizza Сергієм Бабкіним у головній ролі. Його екранними партнерами стали Богдан Ступка і нерукопожатний нині Олександр Баширов.
Ця фантасмагорія за мотивами повісті Андрія Саломатова – одного з найцікавіших фантастів «нової хвилі», що залишився в тіні В’ячеслава Рибакова і, прости Господи, Сергія Лук’яненка, зроблена з любов’ю та вигадкою, а часом і здатна налякати недитячим саспенсом. Хоча все це ми бачили не раз і не два, починаючи від радянського «Посередника» і закінчуючи «28 днів по тому» Денні Бойла – і нехай у другій половині фільм втрачає темп і заходить на територію невибагливої мелодрами, на сьогодні це єдиний приклад української фантастичної стрічки, яку можна сміливо порадити друзям.
На жаль, в Україні «Відторгнення» так і не потрапило в широкий прокат, а всі спроби Кіноклубу «Телекритики» знайти і показати легальну копію на великому екрані закінчилися невдачею.
«Параджанов» (2013)
_
_
Режисери– Олена Фетісова, Серж Аведікян
Незважаючи на пристрасть українських кінематографістів до історичних фільмів, це один з небагатьох вітчизняних байопіків, за який не соромно.
«Параджанов» – фільм про останні двадцять років життя знаменитого режисера, створений у копродукції з Францією, Вірменією та Грузією. Розказаний пунктирно, як стаття у Вікіпедії (розлучення з коханою дружиною – зйомки «Тіней забутих предків» – виступи українських дисидентів на прем’єрі фільму – в’язниця і так далі), безнадійно поверховий «Параджанов» підкуповує, по-перше, якістю постановки. Це той самий міцний професійний рівень, якого так не вистачає національній кінопродукції, що найчастіше нагадує студентське кіно, зняте випадковими в професії людьми.
По-друге, «Параджанов» прекрасний точним попаданням у образ виконавця головної ролі Сержа Аведікяна, який особисто знав режисера. Власне, гра Аведікяна, обличчя якого в кадрі ніби світиться зсередини якимось нетутешнім світлом, робить цей фільм достовірним і живим. Навряд чи молодь, натхненна цим фільмом, побіжить качати з рутрекера параджанівські фільми, проте пам’ятник вийшов гідний.
«Плем’я» (2014)
_
_
Режисер – Мирослав Слабошпицький
Фільм-метафора країни як спецшколи для глухонімих підлітків: дівчатка займаються проституцією, хлопчики – сутенерством і бандитизмом. Такою побачили автори «Племені» Україну епохи «злочинної панди». На щастя, польові дослідження соціальних жахів українського дна не стали для Слабошпицького і оператора Валентина Васяновича самоціллю: новаторська (як для вітчизняного кіно) кіномова «Племені» стала художнім проривом для українського кіно.
«Новаторська кіномова «Племені» стала художнім проривом для українського кіно»
Знятий в холодних, синьо-сірих тонах, в псевдодокументальному стилі, що створює глибокий ефект занурення в реальність спецшколи, спальних районів, кільцевої, і без єдиного слова – все ж фільм про глухонімих, «Плем’я» сприймається як ковток свіжого повітря. Тим більше на тлі дуже традиційного, подекуди відверто слабкого, та зате широко розпіареного чиновниками фільму Олеся Саніна «Поводир», який вийшов на екрани того ж року. (Про інші прем’єри 2014 року на кшталт «Синевіра» якось ніяково говорити.) Втім, за кордоном фільм теж високо оцінили.
На жаль, автори «Племені» не побачили іншого вирішення ситуації для своїх героїв, окрім як убити всіх – фінал, який перегукується зі знятим чотирма роками раніше фільмом Сергія Лозниці «Щастя моє». Подальші події в країні лише підтвердили давно відомий факт, що справжнім художникам властиво випереджати свій час.
«Милий Ганс, дорогий Петро» (2015)
_
_
Режисер – Олександр Міндадзе
Російсько-німецько-українсько-британський фільм «Милий Ганс, дорогий Петро» так і не потрапив у український прокат, хоча знімався в Україні, на Нікопольському заводі сталевих труб. І навіть з українськими акторами: чудова Світлана Косолапова, яку ви можете пам’ятати за епізодичною роллю медсестри в «Моїй бабусі Фанні Каплан», зіграла дружину одного з головних персонажів фільму, Петра.
Радянський робітник Петро – цілком достоєвський двійник експата-німця на ім’я Ганс, інженера, який одержимий створенням ідеально чистої лінзи. На дворі – пізнє літо 1940 року, а в повітрі – передчуття біди і гнітючий страх.
