А ось чиновники і найвразливіші представники кіноіндустрії до дискусії, на жаль, не долучилися: модератор круглого столу Дарія Бадьйор, здається, була розчарована, що на боці режисерів не захотів виступити Ахтем Сеїтаблаєв, якого свого часу засмутило порівняння в рецензії «Кіборгів» із телесеріалами. Більш войовничі критики не дочекалися заступника голови Держкіно Сергія Неретіна, з яким регулярно вступають в суперечки на Facebook. Проте, обговорення вийшло емоційним і продуктивним.
Аркадий Непиталюк і Марина Степанська
Фото: «Телекритика»
Режисер «Припутнів» Аркадій Непиталюк виявився одним із небагатьох представників індустрії, налаштованим позитивно – або, за висловом колеги Марини Степанської, «мазохістськи», – щодо критики. «Я відчуваю історію успіху фільму, в тому числі й дослухаючись до критиків, тому що вони звернули увагу на те, що я назнімав. Їхні пости та статті були для мене неймовірно корисними: спочатку вони начебто ранять, жалять, іноді змушують тебе відчувати себе шматком лайна, але зрештою дають зорієнтуватися, в якому ти світі перебуваєш». Вирішивши, мабуть, до кінця бути апологетом критики, Непиталюк продовжив: «Щоб ставати авторами, потрібно суворіше до себе ставитися. Більше просити, щоб тебе нагайками били».
«Кінокритики потрібна передусім для тих, хто робить, а не для тих, хто дивиться. Це, якщо хочете, та ідеологія, яка формує і змінює ком’юніті виробників»
Як і Непиталюк, режисер фільму «Стрімголов» Марина Степанська переконана, що критики пишуть передусім не для пересічного глядача. «Є такий хлопець Мохаддан Фаталі, який написав книжку “Психологія диктатури”. Він вивів цікаву закономірність: ідеологія створюється не для мас, а для еліти, яка керує країною, і тільки-но настає корозія ідеології в еліті, розпадається і країна», – міркує вона. Провівши паралель із кіновиробництвом, Степанська пояснила: «Кінокритики потрібна передусім для тих, хто робить, а не для тих, хто дивиться. Це, якщо хочете, та ідеологія, яка формує і змінює ком’юніті виробників».
_
Фото: «Телекритика»
Навпаки, представникам медіа не завжди хочеться, щоб на їхню точку зору впливали опоненти. Кінокритик Олександр Гусєв, який потрапив днями під перехресний вогонь Сергія Неретіна та сценариста фільму «Позивний “Бандерас”» Сергія Дзюби за скептичне ставлення до сучасного патріотичного кіно, чесно сказав, що вважає за краще не дружити з представниками кінопрому. Редактор розділу «Культура» LB.ua Дарія Бадьйор зізналася: «Я не ходжу на прес-конференції; хіба що в Каннах, знаючи, що там буде Джим Джармуш. Я намагаюся не втягуватися емоційно [в процес виробництва]: ми не повинні знати, як ви там страждали, нас цікавить остаточний результат. Я дивлюся на те, що в кадрі, – те, що поза кадром, мені не цікаве».
«Ходоки» и «аватары» в военном детективе «Позывной “Бандерас”»
Щоб кінокритики пам’ятали, що їх теж є кому критикувати, до бесіди підключився продюсер і кінодистриб’ютор Денис Іванов, генеральний директор компанії «Артхаус Трафік». Дискусії в публічному полі він порівняв із першою сценою фільму «Донбас», в якій журналістка (Олеся Жураковська) виливає відро екскрементів на голову персонажу-меру. Іванов підкреслив, що кінокритикам потрібно приділяти не менше, а більше уваги механізмам індустрії, її кухні, щоб не звинувачувати в касових провалах фільми, які за мірками українського кіно зібрали в прокаті непогану суму.
«Якщо раніше українське кіно було як дитина, какашкам якого всі раділи, то зараз це підліток, який ображається на певні речі. Точно так само й українські критики, на мій погляд, дезорієнтовані: за останні три роки стало виходити дуже багато українського кіно, і критики не зуміли перелаштуватися», – коментує Іванов «хворобу росту» вітчизняної критики. На його думку, є неприйнятним, щоб автори, які пишуть про кіно, виносили різкі судження без урахування контексту – як у випадку з Сергієм Васильєвим, який прокоментував прокат фільму «Коли падають дерева» Марисі Нікітюк словами «”Дерева” тихо впали», тоді як аналогічний касовий «пшик» переживала «Людина, яка убила Дон Кіхота» самого Террі Гілліама.
«Іноді телевізійні знімальні групи їздять на “соціалочку” в ЖЕК, а іноді – на прем’єри українських фільмів. І часом навіть не йдуть на сам фільм – “а навіщо?”»
При цьому майже всі присутні погодилися, що як такого профільного медіа, що пише про кіно для широкої аудиторії – вітчизняного аналога журналу «Сеанс», – в Україні все ще немає. Кіножурналістка Олена Чиченіна, яка зізналася, що під час написання своїх статей намагається посісти позицію, близьку до читачів (як правило, налаштованих виключно позитивно щодо вітчизняного кінопродукту), додала: «Немає порталу, який добре писав би саме для масового глядача, а найцікавіші тексти кінокритиків часто навіть викликають відторгнення – мовляв, вони снобістські». Зі слів Чиченіної, короткі сюжети про кіно на телебаченні – це теж не те.
«Іноді знімальні групи їздять на “соціалочку”, в ЖЕК, а іноді – на прем’єри українських фільмів. І часом навіть не йдуть на сам фільм – “а навіщо?” У них є прес-кіт, у них є шаблон, за яким потрібно писати про українське кіно: Неймовірна гра акторів! (Фільму, нагадую, ця людина не бачила.) Неймовірний сценарій! І виходить дуже нецікаво та прісно – цей сюжет нічого про фільм не пояснює». Наостанок Олена підкреслила, що запит на кіно і тексти про нього в суспільстві є: мовляв, їй надсилають рейтинги, і з’ясовується, що умовним «бабусям» у аудиторії цікавий Ларс фон Трієр і його новий фільм.
Привести бабусю на «Дім, який побудував Джек» ви вже не встигнете, зате попереду залишаються покази фільмів «Попелястий – найчистіший білий», «Комахи», «Менді» і «Діамантіно»: докладніше про них читайте в нашому гіді за програмою «Київського тижня критики».
