The Fall – одна із найбільш впливових, довговічних і активних британських груп. Вони утворилися 1976 року й існували до сьогодні, доки не помер їхній єдиний постійний учасник і засновник – поет і вокаліст Марк Едвард Сміт. Про вплив групи говорили такі легенди, як Стів Альбіні, Sonic Youth, Arctic Monkeys, Franz Ferdinand, Faith No More і LCD Soundsystem. Це була дивна, незручна і нестравна музика, дика, монотонна й істерична водночас, одноколірна й ні на що не схожа. Її не можна було зрозуміти і складно було повторити в голові. Що це – рамка для істеричних вигуків поета Марка Сміта? Наскальний живопис у вигляді звуків?
The Fall не тільки «виростили» ціле покоління успішних музикантів, а й продемонстрували великим лейблам свою стійкість і незалежність, тим самим давши зрозуміти, що свобода творчості для них важливіша за гроші. За всю кар’єру група випустила близько 100 записів, як студійних, так і «живих». І незважаючи на те що з середини 80-х років їхня популярність різко зросла, The Fall, а точніше perpetuum mobile і вбивця групи в одній особі Марк Сміт немов цурався її, намагаючись залишатися в тіні.
Марк Едвард Сміт
_
Марк Едвард Сміт народився в 1957 році в Манчестері й утік з дому в 16 років через напружені стосунки з сім’єю – батьком, матір’ю і трьома сестрами. Він вступив до коледжу, але покинув його, створивши групу The Fall, спочатку перебираючи струни на гітарі, на якій він грати не вмів. Однак незабаром Марк вирішив проявити себе як поет і вокаліст – щоправда, слово «вокал» тут не зовсім доречне.
На сцені Сміт поводився непритаманно рок- чи панк-зірці – він не танцював, не стрибав і не скакав, а вигукував свої абстрактні та уїдливі тексти, стоячи спиною до залу, демонструючи повну огиду до показної гри в рок-зірку. Йому часто дорікали надзвичайною серйозністю, що межує з пихою, але сам поет казав: «Ми дійсно серйозні, але люди серйозність приймають за відсутність почуття гумору». Він дратував панків, висміюючи панк-рух, напружував своїм деренчливим вокалом і нестандартною поведінкою слухачів і музичну пресу. Ставлення до нього було радикально полярним – хтось називав Сміта і The Fall вискочками і похмурими, нецікавим нігілістами, які бовтаються десь між панком і кошмарним мінімалізмом; хтось навпаки співав дифірамби культурологічності та авангардизму The Fall, їхній сміливості.
Над Смітом піджартовували музичні видання, а колеги по цеху (які з ним не працювали) говорили про суворість і відсутність бажання наслідувати і уподібнюватися комусь, однак йому було на це начхати – він плив туди, куди кликала його бентежна і важка душа. Так, впливовий журналіст Денні Бейкер казав, що «деякі групи на гідні навіть облизувати медіатори The Fall», а його колега Ієн Пенман писав: «…ні в цих піснях, ні у виконанні немає нічого, що змусило б людину зупинитися і задуматися. У The Fall немає відчуття мети, але при цьому вони позбавлені й примітивної наївності».
Поет показує своє ставлення до мейнстріму
_
«Вони (музиканти The Fall) можуть робити що завгодно. Я звільняю їх, тільки коли вони починають гримати на робочих сцени і вести себе як рок-зірки»
Поступово у Марка Сміта починаються проблеми з алкоголем. З’являється параноя – йому здається, що музиканти спеціально грають музику, під яку він не зможе співати. Йдучи зі студії, він навіть залишав увімкненим мікрофон на записі, щоб послухати, що про нього говорять у групі. Все це призвело до особистісної кризи і зриву в 1998 році, коли просто на сцені поет влаштував бійку зі своїми музикантами, після чого провів ніч у поліцейському відділку. З кожним днем він усе більше згасав, виглядав усе гірше, а кількість уживаних наркотиків та алкогольних напоїв збільшувалася. Згодом він почав втрачати інтерес і до своєї справи, ніби навмисно зриваючи свої ж концерти. Марк міг перерватися на півслові і піти зі сцени або ж взагалі нічого не робити – сидіти на стільці або ходити і підкручувати звук.
У 1998 році Сміт випав за борт сучасної музики і поетичного висловлювання, і всі його подальші роботи почали отримувати все нижчі оцінки. На початку двотисячних він став усе частіше падати посеред своїх виступів і все більше вести себе так, немов він загубився і заплутався у власних поглядах на світ, застряг у якійсь внутрішній кімнаті, з якої не може вийти – кімнаті, населеній привидами його улюблених авторів: Лавкрафта, Едгара По та Філіпа Діка.
Поет говорить
_
«Підсадіть до мене свою бабусю на конгах – і це вже буде The Fall»
Починаючи з 2008 року інтерес до Сміта знову зростає. Його вносять до різних рейтингів найкультовіших фігур у історії музики, критики нахвалюють нові альбоми; про нього виходять книжки. Він продовжує виступати, випускати альбоми і записи живих концертів, планує і поводиться так, немов переживає друге народження. Цілком можливо, що цих десяти років вистачило Сміту для того, щоб випробувати себе в іншому амплуа – не радикального нон-конформіста у вічній опозиції до світу і мистецтва, а людини, яка в старості прийняла себе з усіма своїми травмами, невдоволенням, похмурістю; прийняла – і відпустила.
І цілком можливо, що раптова ранкова смерть 60-річного поета і музиканта – це зміна обстановки і чергова зміна себе, занурення в новий лякаючий і невідомий світ, адже навколишня дійсність для поета Марка Едварда Сміта стала занадто зрозумілою, передбачуваною і тому позбавленою смаку.
