Телеетика: як міністр з журналом боровся, і що з цього вийшло

Одним із найскладніших тестів для ФРН став скандал навколо журналу Der Spiegel, який розгорівся 8 жовтня 1982 року. «Телекритика» пропонує згадати про те, як німецьке громадянське суспільство пройшло перевірку на міцність, а ось керівництво країни – не дуже. Не виключено, що історія цього конфлікту нагадає нам про проблеми українських журналістів, які змушені протистояти чиновникам зараз.

Передісторія конфлікту

Журнал Der Spiegel був заснований в Ганновері в 1947 році на базі газети Diese Woche. Ганновер на той час був частиною британської окупаційної зони. Від початку беззмінним керівником «Шпігеля» став журналіст Рудольф Аугштайн. Він служив у німецькій армії під час Другої світової війни, мав поранення, але ніколи не був членом націонал-соціалістичної партії. Тому, коли всім журналістам, які заплямували себе співпрацею з тоталітарним режимом, дорога в ЗМІ була закрита, Аугштайн без проблем отримав ліцензію на видавничу діяльність. Досить швидко «Шпігель» став загальнонаціональним виданням, яке читали по всій країні.

У 1961 році в журналі вийшла низка критичних публікацій про діяльність тодішнього міністра оборони ФРН Франца Йозефа Штрауса. Інтерес журналістів викликав розподіл будівельних підрядів на об’єктах Міністерства оборони. За дивним збігом обставин, будівельна фірма FibAG отримувала їх набагато частіше за інших. «Шпігель» зробив висновок, що міністр Штраус отримував за це старі добрі «відкати». Державне розслідування тоді доказів отримання хабарів не знайшло, історію зам’яли, але стосунки між «Шпігелем» і Штраусом з тих пір стали напруженими.

Умовно обороноздатності

Справжня буря здійнялася 8 жовтня 1962 року, коли в «Шпігелі» вийшов матеріал під назвою «Умовно обороноздатності» на 17 сторінках, присвячений підсумкам навчань НАТО Fallex 62. Позиція журналу була проста – у разі відкритої війни з СРСР і країнами соціалістичного табору ФРН здатна протриматися не більше двох тижнів. Це твердження, звісно ж, супроводжувалося аналітикою, що ґрунтувалася на інсайді «Шпігеля» з Міністерства оборони. Тираж «Шпігеля» на той момент становив півмільйона примірників.

Для міністра Франца Йозефа Штрауса це було вже занадто. 26 жовтня 1962 року поліція і спецназ Міноборони влаштовують нічні обшуки в Гамбурзькому будинку преси, де редакція «Шпігеля» тоді займала сім поверхів. Заарештовано майже всіх редакторів видання і самого Рудольфа Аугштайна. Разом з ними за ґратами опинилися і працівники міністерства, яких підозрювали в передачі інформації журналістам.

Підстави для арештів були прості. 1962 рік – це розпал Холодної війни, один із найпринциповіших фронтів якої проходив якраз по межі ФРН і НДР. Публікація внутрішньої інформації міністерства оборони – це не просто розголошення державної таємниці, а практично пряма передача її в руки супротивника. Адже статтю в «Шпігелі» побачать не тільки добропорядні німці. Її обов’язково прочитають – та що там – вже прочитали численні агенти КДБ і Штазі. Москва вже знає всі нюанси обороноздатності ФРН. Тому Аугштайн опинився під слідством, обвинувачений у державній зраді.

Навіть більше, головному федеральному прокуророві Зігфріду Бубаку спала на думку геніальна ідея перевіряти матеріали «Шпігеля» до публікації, щоб «вберегти від нових протизаконних діянь».

Початок протестів

Незважаючи на те, що з 1952 року редакція «Шпігеля» перебувала в Гамбурзі, і обшуки з арештами відбувалися саме там, перші стихійні мітинги почалися на іншому кінці Німеччині, в Штутгарті. Близько двох десятків молодих людей в недільний день пройшлися центральною вулицею міста, заклеївши роти скотчем хрест-навхрест. У руках вони несли плакати з гаслами «Свободу друку!» І «Вище голову, пане Аугштайн! Ми читаємо ваш “Шпігель”».

Під кінець ходи один із демонстрантів зачитав декларацію:

«Як нам – виборцям – вирішувати свою долю без інформації? Звинувачення в зраді Батьківщини – абсурд! Крім генерального прокурора, ніхто в Німеччині не вважає російських шпигунів такими бездарними, щоб вони не могли обійтися без «Шпігеля». А якщо під якимись приводами буде обмежена свобода преси, наше фундаментальне право на отримання інформації, то ми готові й на прямі, хоч і ненасильницькі дії».

Демонстрація з двадцяти осіб навряд чи сильно налякала міністра Штрауса. Зрештою, це теж могли бути радянські шпигуни. Хоча прецедент був неприємний. У 1962 році на проведення демонстрацій у ФРН за законом потрібен дозвіл, несанкціонованих мітингів ніхто не проводив. Мітингувати могли партії, профспілки, великі громадські організації, та аж ніяк не прості німці, які просто вважають щось важливим і принциповим. І все ж, двадцять людей – це занадто мало, вирішили в уряді.

І помилилися. Уже за кілька днів німці вийшли на вулиці Брауншвейга, Гамбурга, Ганновера та інших міст. Влада не встигала реагувати на протести, інформація про справу «Шпігеля» поширювалася дуже швидко як для 60-х. Опозиційні політики повелиcя по-різному. Один із лідерів Соціал-демократичної партії Німеччини Герберт Венер навіть намагався перешкоджати поширенню протестів, оскільки масовий протестний рух йшов урозріз із його планами увійти до коаліції з християнськими демократами, які перебували при владі. Але багато молодих ліберальних політиків поступово долучалися до мітингувальників.

Керуючий справами Вільної демократичної партії Німеччини в землі Північний Рейн-Вестфалія, ліберал Вольфганг Дерінг одним із перших пішов в атаку на міністра Штрауса і весь кабінет канцлера Конрада Аденауера. Він заявив, що про жодні коаліційні та інші угоди з владою не може бути й мови, доки «людям виносять вирок, перш ніж вони взагалі побували в залі суду».

Результат

Зрештою Аденауер здався. Проти уряду об’єдналися студенти та професори, консерватори і ліберали, художники і священики. Канцлер першим зрозумів, що протести не вщухають, і все сильніше пахне смаженим. І запропонував міністрові Штраусу піти у відставку. Міністр був шокований, адже Аденауер ще недавно сам висловлювався проти «Шпігеля», вбачав у журналістах зрадників батьківщини.

Але справу зроблено. «Гіркі години загартовують чоловіка», – сказав, за спогадами очевидців, Аденауер Штраусу, вручив йому антикварну шпагу і негайно вивів зі складу кабінету міністрів.

7 лютого 1963 року із в’язниці вийшов Рудольф Аугштейн, він провів там 103 дні. «Шпігель» повернувся до роботи, ставши ще поважнішим і впливовішим виданням. Франц Йозеф Штраус виявився талановитим політиком, падіння не стало для нього остаточним. Згодом він три роки був міністром фінансів при канцлерові Курті Кізінгері, а потім ще десять років обіймав посаду прем’єр-міністра рідної Баварії.

Але повноцінно повернутися в політику на національному рівні йому вже не судилося. Коли в 1980 році коаліція християнських демократів і християнських соціалістів висунула його кандидатуру на пост канцлера, йому відразу пригадали ситуацію зі «Шпігелем». Знову на вулиці вийшли люди з веселими плакатами з пародіями на Штрауса.

Рудольф Аугштейн стояв біля керма «Шпігеля» до самої смерті в 2002 році. Підбиваючи підсумки своєї піввікової кар’єри, він дав інтерв’ю своєму ж журналу, в якому, звичайно, торкнувся і теми скандалу 1962 року. Витягом із цього інтерв’ю ми й завершимо цю історію.

«Шпігель: Конрад Аденауер помер у 1967 році, а Франц Йозеф Штраус у 1988. Які у Вас були стосунки з ними наприкінці їхнього життя?

Аугштейн: Ненависті до них у мене не було ніколи. То був поєдинок, не більше й не менше. Зі Штраусом після всього я навіть письмово домовився про вечір спогадів – “друже, а пам’ятаєш…”. А Аденауера мені незадовго до його смерті дозволено було відвідати. Він був найяскравішим політиком із тих, з ким я зустрічався. Ми обнялися і помирилися. Я був дуже зворушений, навіть сентиментальний того дня. Та й він теж.

Шпігель: Чи можливе повторення справи «Шпігеля»?

Аугштейн: Ні. Але немає й жодного приводу шкодувати про події 1962 року або співчувати особисто мені. Завдяки цьому скандалові ми стали розумнішими, тобто нам він пішов на користь. Можливо, й інші люди завдяки йому стали розумнішими. І це пішло нам на користь теж. І взагалі: ну що таке 103 дні в’язниці у довгоому житті, якщо завдяки їм так багато вдалося досягти?»