На прес-конференції 5 вересня він жартома зізнався, що необхідні для батальних сцен коні обходилися знімальній групі по $ 100 кожна. Що ж, коні дійсно прекрасні. На що ж була витрачена решта 47-мільйонного бюджету фільму (23,6 мільйона гривень з яких – бюджетні)?
Для багатьох українців, які протягом останнього місяця постійно бачили сітілайти з рекламою фільму Олеся Янчука «Таємний щоденник Симона Петлюри», але заздалегідь не цікавилися його акторським складом, похід у кіно може стати сюрпризом. Адже мелодраматичний кадр, обраний для просування картини, зображує Петлюру зовсім не з дружиною (як легко вирішити, дивлячись на постер), а з дочкою.
_
Фото: Ната Боровик
Чому в пару Сергію Фролову на промо не дали Ірму Вітовську (саме вона зіграла дружину отамана), цілком зрозуміло: юній актрисі Вікторії Янчук потрібні п’ять хвилин слави. На жаль, за сценарієм вона отримала навіть більше. Бажання вивести на перший план не трагічну героїню (якою, безумовно, була дружина Петлюри, яка пережила на багато років і чоловіка, і дочку), а якесь повітряне, захоплене й безневинне – особливо в питаннях акторської майстерності – створіння, почасти навіть цікавий хід. Він не дає нікому затьмарити похмуру рефлексію у виконанні Фролова, якому емігрантська туга вдається блискуче; даремно актор скромно виправдовувався на прес-конференції, що він і українським на належному для ролі рівні не володіє.
_
Фото: Ната Боровик
Ось тільки якісно обрамити історію протагоніста у творчої групи фільму не вийшло. Заголовний щоденник, який на початку стрічки сідає читати дочка Петлюри, – метаприйом, який працює лише до 2/3 стрічки. Адже не можна, щоб розповідь обірвалася разом зі щоденником (інакше фільм можна було б назвати «Симон Петлюра і хрускіт французької булки»). Убивши на екрані героя з усіма його сумнівами і гнітючими спогадами, необхідно було висвітлити і його подальшу демонизацію Москвою: тут-то і починається справжня міфотворчість картини.
_
_
Творці «Таємного щоденника» не приховували, що їх мета – розвінчати радянський міф про Петлюру; створити замість наративу про Петлюру-антисеміта і бандита свій контрміф. Тільки-но припиняє хрустіти горезвісна булка (і починають хрустіти шийні хребці – їй-богу, фільми з настільки статичною камерою сприяють розвитку остеохондрозу), стрічку впору перейменовувати в «Таємний сіоніст Симон Петлюра». «Таємний» – тому що щоденникові флешбеки лише дають зрозуміти, що одного разу Петлюра в особистій розмові з недбайливим сотником засудив погроми, які коїлися всупереч наказам. Заявити про проєврейску позицію Петлюри під час суду над його вбивцею приходять епізодичні герої (одного з яких зіграв Алік Шпилюк), що не фігурували раніше в сценарії. Неясно, навіщо тоді взагалі потрібен був вигаданий щоденник – такий інтимний засіб комунікації, – якщо погляди Петлюри все одно довелося розкривати не через нього, а манівцями.
Все о фильме Сергея Лозницы «Донбасс» (ОБНОВЛЯЕТСЯ)
Пряма мова Петлюри про пошуки втраченого часу («минулого все більше, майбутнього все менше») така безособова, позбавлена конкретних жалю і покаянь, що могла б належати будь-якому сучасникові-émigré. Але він – не пересічна людина, а історична особистість; щоб ви не забували про це, перед вами пройде низка інших історичних особистостей, з якими в різний час перетинався шлях героя. На вас чекає скетч (по-іншому це не назвеш) за участю Михайла Грушевського у виконанні Богдана Бенюка та Володимира Винниченка у виконанні Євгена Нищука. Пізніше актрисі, яка виконала роль Розалії Винниченко, буде дозволено легенько доторкнутися до бездоганної укладки пана Виннищука, який теж емігрував і приступив до рефлексії.
_
_
Режисер запевняє, що всі актори проходили кастинг (що ж, наступного разу проби не завадило б робити колективними). Тому що якщо окремо в інкарнації Петлюри-Винниченка-Грушевського ще можна повірити, то екранна хімія перетворила їх тріо в аналог «Чорної гадюки» з Лорі, Аткінсоном і Фраєм. Юзефу Пілсудському у виконанні Сергія Кучеренка теж не пощастило – з кітелем; чому «останнього польського шляхтича» вирядили в форму на кілька розмірів менше, ніж передбачалося – ще одна загадка фільму. (Можливо, щоб хоч у чомусь лідеру поляків, який загарбав за умовами договору з Петлюрою ряд українських земель, було некомфортно.) Нарешті важко позбутися відчуття, що видатний театральний режисер Юрій Одинокий, який виконав роль московського агента Володіна, в акторській іпостасі просто боїться камери.
_
_
Було б безглуздо звинувачувати Янчука в тому, що у нього мелодрама хаотично змінюється військовою драмою, документальними врізками (де Петлюра то власною персоною, то фролівською) і подобою вестерна. Якщо такий його метод зобразити хаос війни – він має право на існування. Подекуди нелінійність фільму народжує цікаве сусідство сцен: після страти Петра Болбочана (Роман Мацюта) в 1919 році нам раптово показують Петлюру з сім’єю в паризькій церкві – нібито кається за скоєне. Навіть серед схематичних батальних сцен, де разом з відсутністю бойового духу змучені петлюрівці демонструють похвальну відсутність щетини, затесалася чудова – рубка в очереті, коли камера нарешті стає учасником подій і кидається, не розбираючи своїх і чужих.
_
_
Інша справа – те, що все це змінюється безглуздо судовою драмою, в якій Олесь Янчук зіграв (згідно зі своїм завданням як режисера) прокурора в справі про вбивство Петлюри. Звичайно, він хотів для свого героя найкращого: навіть організував йому з дружиною кімнату з видом на Ейфелеву вежу. Він не міг відмовити йому і в жалюгідному смішному антагоністі, якого блискуче зіграв покійний Олег Треповський: вбивця, анархіст і графоман Шварцбард, легко забув жахи війни на стороні Іноземного легіону і загонів Котовського, зате убитий Петлюра буде ввижатися йому в кейптаунському мареві до кінця віку. Але все ж виставляти на посміховисько несимпатичних автору персонажів дозволено в суб’єктивних байопіках, тоді як жанр серйозної історичної драми цього не терпить.
_
_
Зате несподівано гарна і по-хорошому незатишна фінальна сцена, де Фролов постає простим перехожим, задивившись на своє відображення у вітрині на сучасній вулиці. Вона повертає нас до епіграфа з Фолкнера («Минуле не мертве. Воно навіть не пройшло»); дозволяй Янчук собі більше таких надісторичних випадів, його фільми не просто стали б краще, але й вийшли б за рамки кінематографа внутрішнього і діаспорального споживання. А що, нехай глядачі в умовній Франції і не дуже розрізняють всіх цих українських історичних діячів з прізвищами на -ра, зате і прізвища Нищук/Бенюк їм, на щастя, нічого не говорять.
2018 © «Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка», All rights reserved
