Важко повірити в те, що життя людини, яка зараз вважається одним із найзатребуваніших сценаристів і продюсерів у жанрі фантастики, до певного часу була суцільним кошмаром. Джо Стражинськи виріс у родині незаможних емігрантів. Його батько – алкоголік і психопат, який щодня бив членів своєї сім’ї, – до кінця життя приховував, що підлітком брав участь у розстрілі євреїв у білоруському селі Вишневе. Його матір – дітовбивця, що якось спробувала розправитися і з самим Джо, скинувши його з даху,  познайомилася з майбутнім чоловіком у 14 років, працюючи в борделі, і з тих пір назавжди опинилася в рабстві у тирана. Годі було й думати про те, що в сім’ї Джозеф знайде захист від вуличних хуліганів, що періодично зачіпали погано одягненого хлопця з дивним прізвищем: родичі, які ще не припинили контактувати з кланом Стражинськи, раз у раз поїли п’ятирічного Джо горілкою, а власна бабуся намагалася його розбестити.

«Якщо в моєму житті і є щось примітне, так це те, що я не став серійним вбивцею», – пише сценарист. Вперше розповівши всю правду про свою сім’ю, він заодно зумів пояснити, як йому вдалося подолати посттравматичний розлад і стати співавтором проектів, які він сам любив із дитинства – від «Сутінкової зони» до коміксів Marvel. (Не кажучи вже про написання сценарію, який екранізував Клінт Іствуд – «Підміна» з Анджеліною Джолі.)

«Телекритика» прочитала книжку «Як стати суперменом: моя подорож зі злиднів до Голлівуду» і переказує основні етапи на шляху до успіху в кар’єрі її титулованого автора.

Поп-культура як спосіб утечі з пастки

Єдиним вікном у нормальне життя було телебачення. Крім традиційних мультфільмів про Багза Банні, маленький Джо Стражинськи полюбив фантастичні програми для дітей на кшталт «Планетного патруля» і «Полковника Бліпа». А потім зустрів його – «швидшого за кулю, сильнішого за локомотив, здатного застрибнути на хмарочос одним стрибком». Супермен втілював у собі протилежність батька Стражинськи, а епізод серіалу, в якому супергерой всупереч підступам ворогів приводить маленьку хвору дівчинку на ярмарок, довів малюка Джо до сліз. «Якщо я не можу бути сином Супермена, я сам стану Суперменом», – вирішив він, а серія, в якій випадковий хлопчина з вулиці одягнув заповітний костюм з буквою S і став майже непереможним, натякала на те, що це не така вже й нездійсненна мрія.

Другим шляхом до свободи були комікси. Якось, коли сім’я Стражинськи вчергове переїздила, рятуючись від кредиторів (або людей, які знали про нацистське минуле Стражинськи-старшого), працівник заправної станції подарував Джо коробку ілюстрованих історій про Бетмена, Ріпа Хантера і, звичайно, Супермена. Завдяки тітці – єдиному членові сім’ї, налаштованому дружньо, – він поступово став збирати випуски «Людей Ікс», «Флеша», «Фантастичної четвірки», «Неймовірного Халка» та інших коміксів. Зараз така колекція могла б оплатити освіту кількох людей у найращих вишах США, та, на жаль, батько знищив її повністю – як науку синові – мовляв, це комікси, а не постійні побої винні в низькій успішності Джо.

Однак поштовх до письменництва йому дали інші книжки. У католицькій школі черниці змушували дітей читати моралізаторські книжки видавництва Scholastic. В історіях під заголовками на кшталт «Звичайна дівчинка» або «Дочка прибиральника» йшлося про дітей, які долають життєві труднощі і стають добропорядними громадянами. (Хоча через дешевий вигляд їх можна було легко переплутати з палп-літературою для дорослих.) Джо старанно вибирав чергову книгу з каталогу, бажаючи знайти те, що йому дійсно сподобається, а не те, що йому нав’язує школа. Одна з таких дитячих історій – про хлопчика, який спекотного дня витратив останні гроші на морозиво, але впустив його на тротуар, – так засмутила Джо, що він став переконувати себе: це лише книжка, ця історія вигадана. І тоді він вперше зрозумів, що за будь-якою книжкою стоїть автор, і що можна бути не тільки героєм повчальної історії або її читачем: можна бути її творцем. Зрештою, навіть Кларк Кент – Супермен – працював журналістом.

Не маючи змоги купувати книжки, Джо їх крав. Точніше, він виносив книжки під курткою з магазинів, читав їх вдома з ліхтариком, щоб не розгнівити батька, і намагався не надломити корінець, – а потім повертав назад у магазин. Поступово він з’ясував, що найкращі історії виявляються в книгах, маркованих як призери премії «Г’юго» – збірниках Філіпа Діка, Роджера Желязни, Дж. Г. Балларда та інших фантастів. Але персональним фаворитом Джо став Гарлан Еллісон – син «синіх комірців», який у молодості примкнув до однієї з нью-йоркських банд і навіть відсидів термін у в’язниці. Повіривши в те, що навіть людина його походження може стати шанованим фантастом, Стражинськи почав писати свої перші оповідання.

Тоді ж доля підкинула йому першу незрозумілу удачу. У його школі проводився День профорієнтації, коли до випускників приїжджали письменники, художники та інші творчі люди, що розповідали про свою кар’єру. Серед учнів, своєю чергою, проводився огляд талантів. Не чекаючи нічого екстраординарного, Джо надрукував і приніс кілька своїх оповідань. Тоді як усі проходили повз, смаглявий чоловік взяв один рукопис. Прочитавши його, він повернувся за іншим оповіданням. «Для вашого віку ви дуже талановиті. Тільки викреслюйте кожний третій прикметник. І не дозволяйте нікому завадити вам розповісти ту історію, яку ви хочете розповісти», – звернувся він до Джо. Пізніше шоковані вчителі пояснили йому, що він не впізнав Рода Серлінга – творця знаменитої «Сутінкової зони» і одного з найвпливовіших фантастів епохи.

 

«Сама робота, ні краплі відпочинку, нещасний Джо не має вільної хвилинки»

В університеті Стражинськи не шкодував себе. Тоді як інші студенти Державного університету Сан-Дієго записувалися не більш як на двадцять курсів, Джо, який вступив на факультет психології,  вдирався в класи, де його не було в списку, і просив викладача записати його в обхід бюрократії, тож за другий семестр його послужний список сягнув 27 курсів. Тільки втручання адміністрації поклало край «порочній» практиці. З оповіданнями він був так само наполегливим, відбиваючи на машинці по одній новій історії на тиждень, поки викладач письменницької майстерності Річард Кім (автор бестселера New York Times «Мученики» про долю християнських священиків у Кореї) не зробив Джо сумнівний комплімент – «ти справжня машина з виробництва слів». З тих пір він взяв за правило: краще написати одну хорошу історію, ніж три задовільні.

Друкуватися він став ще в університеті. Спочатку Стражинськи обманним шляхом проник на прес-конференцію ілюзіоніста Урі Геллера і взяв у нього інтерв’ю, представившись журналістом San Diego Reader. Газета згодом купила текст за $15. Після того, як з студентської газети The Daily Aztec звільнився редактор гумористичної колонки («він заявив, що недостатньо смішний для цієї посади, і ніхто не став сперечатися»), Стражинськи обійняв його місце. Тоді як інші журналісти ставилися до університетської газети несерйозно, він здавав усі свої статті вчасно – «просто напиши бісів текст до дедлайну і здай його, тому що інші, швидше за все, цього не зроблять». Тоді ж він став підписувати свої тексти як Дж. Майкл Стражинськи – не так анонімно, як «Дж. М.», проте й не так загрозливо, як його повне ім’я в усій його польсько-американській красі.

Робота журналістом принесла Джо несподівану користь. Для хлопця, який усе життя вважав, що за розваги треба платити (ну або що їх потрібно потайки виносити з магазинів), стало відкриттям, що рецензенти отримують безкоштовні книжки, платівки та квитки. Відтепер він писав і рецензії. Однак найкориснішим досвідом для майбутнього сценариста став не аналіз книжок і фільмів, а походи в театри: він вивчив усього Шекспіра, оцінив Гарольда Пінтера і полюбив модерністські п’єси Ібсена і Беккета.

Іноді йому доводилося обманювати своїх вчителів. Коли яяк запрошений лектор до університету приїхав Норман Корвін – постановник радіоп’єс, який свого часу був популярнішим за Орсона Веллса, – на його курс допускали тільки студентів факультету телекомунікацій. Навіть більше, навіть їм було дозволено прослухати тільки один із двох курсів Корвіна, і лише після здачі творчого завдання. Підсунувши власну п’єсу в стосик робіт інших студентів, Стражинськи примудрився проникнути на обидва курси Корвіна, через що його ледь не вигнали з університету. Допомогло лише втручання лектора, який заступився за талановитого студента – і домігся, щоб тому дозволили вчитися у нього.

Навчання у Корвіна підштовхнуло Джо до написання радіоп’єс. Його першою постановкою стала п’єса для KPBS-FM/SCA, станції для сліпих. Стражинськи написав півгодинну історію про воїна, який втрачає зір напередодні битви, і радіостанція передала її сліпому продюсеру, який працював із пультом на дотик. До дня остаточного зведення п’єси він ніяк не коментував її зміст, та коли справа дійшла до монологу головного героя, що описує свої почуття, він зауважив: «Усе точнісінько, як у мене».

А ось робота у ЗМІ зрештою нікуди не привела Стражинськи. Пропрацювавши півроку в Times, він взявся за статтю про релігійну театральну групу «Молитва агнця». В інтерв’ю Стражинськи голова організації згадав, що отримує фінансування від адміністрації штату Каліфорнія. У своєму коментарі Джо підкреслив, що це може бути порушенням відокремлення церкви і держави. Редактори відмовилися друкувати цей рядок, боячись гніву влади, і спробували переконати Стражинськи, що така замітка годиться для розслідування, але не для розважальної статті. Джо, чиє почуття справедливості не вперше заважало кар’єрному зростанню, запитав: «Тобто ви надрукуєте мій текст, тільки якщо в ньому не буде сказано нічого важливого?» Ця стаття стала його останньою для Times.

Моральні принципи змусили його піти і з журналу People. Потрапивши у штат, він терпляче ходив на летючки і пропонував теми для статей, поки один із репортерів не запропонував написати про нову гарячу лінію для жертв сексуального насильства. Жінка-редактор відповіла: «Так, насильство було б нам доречним, але чи зможеш ти подати його по-новому?» «Слова жінки про те, що “насильство було [їй] доречним”, усе для мене змінили», – пише Стражинськи. Коли дійшла черга до нього, він не зміг (точніше, не захотів) запропонувати жодної теми: він розвернувся і вийшов із будівлі редакції, попрощавшись із цинічним світом таблоїдів назавжди.

Тоді ж йому довелося згадати, що таке бідність. Продовжуючи писати оповідання та надсилати їх у видавництва, які незмінно повертали рукописи, він перейшов на фірмову дієту: один пакетик сушеної яловичини і пляшка газованої води Mountain Dew на день. Коли й вони стали не по кишені, Джо запровадив один день голодування на тиждень. А потім – два. Якщо він намагався друкувати, його руки тремтіли. Порятунок прийшов звідти ж, звідки приходив і в дитинстві – з телевізора.

Страх і огида в анімаційному бізнесі

Єдиним доступним джерелом доходу виявилися мультфільми. За сценарій півгодинної серії анімаційні студії платили до $1 тис. Будучи знайомим зі сценаристами «Смурфіків», «Джо-солдата» і «Хі-мена», Стражинськи вирішив і сам випробувати долю в мультяшному бізнесі. Зрештою «Хі-мен» був чудовим фентезі за мірками дитячого телебачення – було помітно, що його створюють талановиті люди. Та як правильно написати епізод такого шоу, Стражинськи навть не уявляв. Тоді він обійшов усі книжкові крамниці в Лос-Анджелесі та насилу обзавівся копією сценарію до мультсеріалу «Диво-жінка» 1979 року. За його лекалами він написав власний сценарій до «Хі-мена».

Залишалося лише придумати, як підкинути сценарій продюсерам. Стражинськи вчинив так само, як це робив до цього під час навчання і роботи журналістом: видав себе за іншу людину. Зателефонувавши на студію Filmation, він заговорив зуби секретареві. «Я спілкувався з продюсером і нас роз’єднали. Не розчув його імені, але це один із тих, хто працює над “Хі-меном”», – переконав він свого співрозмовника. Коли секретар озвучив імена керівників, Стражинськи вдав, що дзвінок перервався, і поспішив адресувати свій сценарій безпосередньо продюсеру мультсеріалу. Чи треба говорити, що ніхто вчергове не прогнав наполегливого юнака зі стосом друкованих аркушів? Незабаром Стражинськи вже працював у парі з Ларрі Ді Тіллі – тим самим автором, чию пристрасть до жанру фентезі Джо відчув, вперше побачивши епізод «Хі-мена».

Стражинськи отримав і зовсім нові проекти. Сп’яніла успіхом «Хі-мена», компанія Mattel вирішила запустити схожий серіал для дівчаток. Стражинськи і Ді Тіллі написали гайд серіалом, який ми зараз знаємо як «Непереможна принцеса Ши-Ра», а також накидали сюжетну арку перших 65 епізодів. Наступним проектом Стражинськи став мультсеріал за мотивами «Мисливців за привидами», де він міг впроваджувати доросліші елементи сторітелінгу – наприклад, у одній із серій використовується мало не постмодерністський твіст, який натякає, що це фільм заснований на мультсеріалі, а не навпаки.

Однак цензура і стандарти телебачення 80-х його розчарували. Керівництво телекомпаній хотіло бачити принцесу Ши-Ра швидше успішною переговірницею, аніж воїном – в потрібний момент вона мала виштовхнути лиходія з кадру, а не дати йому прочухана, як зробив би Хі-мен: мовляв, не потрібно насаджувати серед маленьких глядачок неправильні гендерні норми! Комісія з телестандартів і практик взялася за «Мисливців», вишукуючи в дитячому шоу натяки на сатанізм. Навіть вигадана книга «Некрономікон» з міфів Лавкрафта в руках цензорів перетворилася на реальний артефакт, до якого у жодному разі не можна підпускати дітей. Керівництво студії до того ж вирішило зробити напарницю «Мисливців» Джанін менш феміністською героїнею. Її переписали а-ля «хранителька вогнища», тоді як Лизуна зробили чимось на кшталт сина полку. Це найбільше обурило Стражинськи, який втомився відповідати начальству, що Лизун – мертвяк, а не улюблений вихованець «Справжніх мисливців за привидами». Перезапуск серіалу підштовхнув його до того, щоб піти з анімації.

Досвід журналіста допоміг йому сказати студії останнім «прощавай». Стражинськи написав статтю під назвою «Найдивніші цензори на ТБ: хто шукає Сатану в дитячих мультфільмах?», де описав не тільки вимоги Комісії зі стандартів, а також сексистські та расистські практики, що процвітали у виробництві мультсеріалів. (Темношкірого персонажа «Мисливців» Вінстона, наприклад, змусили працювати водієм – доки інші борці з привидами займалися наукою і брали участь у екшені, він мав кермувати автомобілем.) Стражинськи надіслав текст у «Пентхаус», радіючи з того, що тепер манірним цензорам доведеться купити журнал із оголеними, щоб прочитати статтю про себе. Після публікації майже кожна анімаційна студія в місті поспішила зателефонувати агенту Стражинськи й повідомити, що він у них персона нон грата.

Талант розправив плечі

Однак потрапити з анімації у ігрове ТБ було нелегко. У 80-х, до появи мультсеріалів на кшталт «Сімпсонів», топ-менеджери каналів були переконані, що дорослі люди пишуть сценарії для мультфільмів лише тому, що не здатні на більше. «І звичайно ж, я вирішив піти найскладнішим шляхом», – пише Стражинськи. Замість того, щоб почати з малого, він замахнувся на святе – написати сценарій для ребута «Сутінкової зони». Агент переконував його, що розглядаються сценарії тільки від авторів, які мають досвід роботи на ігровому ТБ, але Стражинськи відмахнувся і за тиждень написав сценарій, який згодом стане епізодом «Для чого потрібні друзі?». До речі, одним із перших суперників, з яким Стражинськи довелося зіткнутися під час пітчинг, був Джордж Мартін – майбутній батько «Гри престолів». І, здається, він став єдиним письменником на шляху Стражинськи, з яким йому так і не вдалося потоваришувати.

Незабаром Стражинські запропонували написати сценарій за чужим задумом. Як людина, яка під час роботи над мультсеріалами сама роздавав завдання фрілансерам, він був не в захваті від перспективи стати заручником чужих ідей. Однак лише доти, доки йому не вручили роздруківку. Текст називався «Наша Селена вмирає». Автором значився Рід Серлінг – той самий Рід Серлінг, що створив «Сутінкову зону» і благословив Стражинськи на письменницьку кар’єру. Його вдова знайшла нарис сценарію в речах чоловіка і передала його колегам. Через 16 років після єдиної випадкової зустрічі, два письменники змогли створити щось разом – нехай колаборація і виявилася для Серлінга посмертною.

Здавалося б, після такого бойового хрещення проблеми Джозефа скінчаться. Однак його моральний компас продовжив вести його від успішних проектів. Першим став детективний серіал «Джейк і товстун» від CBS і Universal, сценаристи якого базувалися в Лос-Анджелесі, тоді як продакшен вівся на Гаваях. Коли продюсери стали потурати акторам і переписувати сценарії на їхню вимогу, шоуранери Джері Тейлор і Девід Мессінгер вирішили залишити проект. Незважаючи на те, що у Стражинськи був шанс посісти їхнє місце, він вирішив піти з солідарності з друзями.

Незважаючи на його впертість, CBS і Universal знову покликали Джозефа на роботу. З урахуванням злопам’ятності ТВ-менеджменту це здавалося справжньою удачею (агент Стражинськи переконував його, що йому вже ніколи не бачити проектів CBS після минулого демаршу). Мессінгер і Стражинськи мали освіжити новий сезон серіалу «Вона написала вбивство», який з кожною новою серією ставав усе передбачуванішим. Використовуючи свій письменницький досвід, Джозеф змістив фокус з розслідувань на робочу рутину героїні Анджели Ленсбері, яка складає детективи і мимохідь розкриває вбивства. Разом із нею глядачі стикалися не тільки зі злочинами, а й з дедлайнами, правками і норовливою музою. І їм це сподобалося. Але сценаристам знову завадив «акторський переворот»: зірка шоу зажадала призначити її виконавчим продюсером, а свого сина і брата – копродюсерами. Йдучи з проекту, Мессінгер переконав Стражинськи залишитися, але проект однаково став для того творчим глухим кутом.

«Вавилон» будувався не відразу

Ідея масштабної космічної опери виникла у Джозефа давно. Протягом п’яти років він із колегами намагався переконати хоч якийсь із американських каналів повірити в концепцію «Вавилона-5». Раз по раз він оголошував: «Леді та джентльмени, цей серіал буде “Касабланкою” в космосі». Серіал був задуманий як історія про нейтральну космічну станцію, де люди та інопланетяни можуть зустрічатися, вирішувати конфлікти, випивати в барах і грати в казино. Він виступив із пітчингом навіть перед Paramount, які вже продюсували власну космооперу – «Зоряний шлях: Наступне покоління». Ті здавалися зацікавленими, однак після низки дзвінків чомусь перейшли в режим радіомовчання. Причини цього з’ясуються значно пізніше.

Нарешті, «Вавилон-5» отримав шанс у особі компанії Chris-Craft Television. Як консорціум незалежних телеканалів, Chris-Craft в основному купувала вже успішні серіали, але ідея оригінального фантастичного шоу їм сподобалася. А коли незабаром компанія уклала партнерську угоду з Warner Bros. і створила з ними спільну мережу PTEN, «Вавилону-5» пророкували один із перших оригінальних слотів. Єдиною проблемою могло стати фінансування. Paramount могла дозволити собі витрачати $1,3 млн за епізод «Зоряного шляху», а бюджет PTEN балансував між $600 і $800 тис. за серію.

Тоді Стражинські і компанія вирішили здешевити свій серіал. У роки, коли CGI ще особливо не використовувався на телебаченні, вони зробили ставку на комп’ютерну графіку замість складних і дорогих фізичних моделей. Для пітчингу молодий художник Рон Торнтон підготував 30-секундне відео міжгалактичного корабля, що наближається до космічної станції – у плані драматизму і достовірності воно було на голову вище стоп-моушена, який використовувався в інших «космічних» серіалах (з яких жоден, крім «Зоряного шляху», на той момент не прожив більше трьох сезонів). Але Warner були налаштовані скептично і дали зелене світло тільки двогодинному пілотного фільму.

Однак із табору конкурентів надійшли дуже тривожні новини. Дружина Стражинськи Кетрін якраз влаштувалася стажистом на студію, яка створювала «Зоряний шлях». Одного разу всіх сценаристів зібрали на зустріч із виконавчим продюсером і оголосили: сюрприз-сюрприз, у нашого серіалу буде спін-офф! «Зоряний шлях: Далекий космос 9» буде присвячений космічній станції. Кетрін підвелася і заявила, що не може залишатися в проекті, оскільки це створить конфлікт інтересів – мовляв, її чоловік якраз робить серіал про космічну станцію. Дізнавшись про ситуацію, Джозеф був засмучений, але переконував себе, що це лише збіг – між серіалами не буде нічого спільного. Проте він помилявся.

«Зоряний шлях: Далекий космос 9» виявився копією ще не народженого «Вавилона-5». Нейтральна станція, люди і інопланетяни за однією барною стійкою – усе було до болю знайомим. (Найболючіше було лише почути, що пілот «Далекого космосу» обійдеться в $12 млн, тоді як на пілот «Вавилона» виділили лише $3,5 млн.) Стражинськи зрозумів, що за роки пітчингів свого амбіційного серіалу він дав Paramount усі карти в руки – вони отримали ідею, але вирішили, що наймати її автора зовсім не обов’язково. Він благав Warner судитися, але ті лише розвели руками – мовляв, у студій це не заведено, та й суди можуть вбити обидва серіали. Однак у пілотного випуску «Вавилона» як і раніше було зелене світло.

На стадії продакшена проект взагалі почав виглядати катастрофічно. Коли Стражинськи став продюсером власного серіалу, на нього звалилися купа питань, якими він ніколи не займався: підбір гримерів і костюмерів, оцінка CGI, розробка графіка зйомок і бюджету («Я вперше в житті бачив бюджет!»). Завдяки своїй впертості і не питаючи порад у більш знаючих людей, він впорався з усім перерахованим вище – проте схибив у виборі режисера. Річард Комптон, який раніше знімав кримінальну драму «Зрівнювач», вирішив зробити «Вавилон» таким же похмурим, фактурним і туманним. Та незважаючи на те, що пілот вийшов зовсім не таким, яким його задумував Стражинськи, «Вавилон-5» стартував із рейтингом 10,3 – найвищим серед шоу PTEN. Мережа дала добро на виробництво повноцінного серіалу.

Господар і раб свого шоу

Але це був ще не серіал його мрії, і Стражинськи взявся виправити цю помилку. Він запросив Харлана Еллісона – свого кумира з тих часів, коли Джо був магазинним злодюжкою, – на посаду консультанта. На противагу несерйозній ТВ-фантастиці, він вирішив зробити «Вавилон-5» серіалом, який не цуратиметься питань політики, релігії і соціальної нерівності. Крім того, телеканали в 80-х вважали розвиток персонажа дикістю: герої залишалися героями до кінця шоу, лиходії залишалися лиходіями. Стражинськи ж задумав щось єретичне: за п’ять сезонів змінити своїх героїв повністю.

Немов у насмішку над ним, стали змінюватися і актори. І ні, річ не про зміни в складі. Джефф Конавей, якого взяли на роль Зака ​​Аллана, поступово став повертатися до алкогольної і наркотичної залежності після кількох років утримання. Але найсумнішою була ситуація з Майклом О’Хара: він почав скаржитися, що газети друкують зашифровані повідомлення, адресовані особисто йому, і що за ним стежить ФБР. О’Хара чув голоси в голові. «Мені мільйони разів траплялася фраза “у мене в жилах застигла кров”, але лише тоді зрозумів, як це», – пише Стражинськи. Головна зірка його шоу, виконавець ролі капіталу Джеффрі Сінклера, страждає параноїдальним розладом! Але Джозеф пообіцяв акторові, що зберігатиме його хворобу в секреті, і допоміг йому завершити зйомки в сезоні.

Самому шоуранерові теж було нелегко. Третій сезон він написав повністю сам, навіть не усвідомлюючи, що ніхто з його колег-сценаристів на той момент такого не робив. Дехто писав усі серії у співавторстві, але створити 22 годинних серії власноруч було немислимим. Працюючи від 18 до 20 годин на день, Стражинськи заробив тунельний синдром і безсоння. Снодійне він не вживав, побоюючись, що таблетки негативно вплинуть на його креативність. До четвертого сезону Стражинськи був майже повністю сивим. Newsweek опублікувала статтю про успішного автора, назвавши її «Господар і раб “Вавилона-5″». Однак серіал незабаром міг стати бездомним: мережа PTEN була на порозі закриття.

Вільне плавання

Кабельна мережа TNT запропонувала купити шоу, але урізати при цьому бюджет. Єдине, що могла зробити команда «Вавилону» – обмежити кількість знімальних днів. Щоб довести новому керівництву, що він здатний і на це, Стражинськи сам зрежисував фінальний епізод четвертого сезону за шість днів замість потрібних семи. TNT дала добро не тільки на п’ятий сезон, а й на чотири оригінальні фільми зі всесвіту «Вавилону-5». Під час зйомок останньої серії команда вручила Стражинськи жартівливу нагороду «Оператор друкарської машинки 2000» за те, що він написав 92 зі 110 епізодів серіалу. Жарти жартами, але цей рекорд досі не побив ніхто із Гільдії сценаристів США.

У 44 роки Джозефа нарешті наздогнало визнання. Успіх «Вавилона-5» був лише початком. Спочатку Warner Bros. звернулися до нього з проханням придумати сиквел для серіалу, а пізніше MGM довірили йому постапокаліптичне шоу «Єремія» з Люком Перрі. Звичайно, у вищих ешелонах студій справи не надто змінилися: під час роботи над спін-офом «Вавилона» під назвою «Хрестовий похід» він міг отримати ЦУ, яке вимагало, щоб одна з героїнь стала «сексуальною дослідницею», яка охмуряє кожного зустрінутого інопланетянина. Перетягування каната між MGM і Showtime (перші хотіли бачити «Єремію» більш спокійним і добрим серіалом, другі – похмурим і грубим) теж додало йому сивого волосся. І що гірше, після фіналу обох проектів він залишився без роботи: припускаючи, що успішний шоуранер просто не погодиться на нижчий титул, йому припинили надсилати пропозиції співпраці.

Після трирічної безробіття Джозефа врятував його давній кумир Харлан Еллісон. Стражинськи трапилися його слова: «Головний товар, яким може торгувати письменник, – це його сміливість». Такого добра у Стражинськи вистачало. Він занурився в новий для себе вид письменства – комікси, і домігся роботи над героями свого дитинства, Спайдерменом та Суперменом (найвідоміший комікс Стражинськи – це випуск «Людини-павука», присвячений подіям 11 вересня 2001 року).

Нарешті в 52 роки він написав свій перший сценарій повнометражного фільму – «Підміна». Режисером побажав виступити сам Клінт Іствуд, клятвено пообіцявши Стражинськи, що жодного слова не змінить у сценарії. За законами кінобізнесу, коли режисер категорії «А» береться за чиюсь історію, її автор автоматично стає сценаристом класу «А». Так сталося цього разу: зі слів Стражинські, «контракти вишикувалися, як літаки в чергу на посадку в аеропорту Лос-Анджелеса». Було вже рукою подати до роботи над блокбастером «Світова війна Z» і співпраці з сестрами Вачовськи («Восьме почуття» на Netflix). Але, мабуть, вершиною кар’єри для Джо було не це, і навіть не вихід на червону доріжку слідом за Анджеліною Джолі, а той момент, коли він відкрив нову книгу Харлана Еллісона та побачив себе в подяках. Герой його дитинства написав на форзаці: «Для Джо – навічно мого друга».

Фото: Natalie Peeples